головний… Я й раніше це підозрював, — некромант сумно посміхнувся. — Він взагалі такий… Твоя правда, він великий король. Ми замовкли. Сидячи в замку, збудованому драконом, над рештками вечері, приготованої павуками, ми обоє думали про Оберона. Про те, як багато він для нас значить — для нас обох, виявляється. І про те, що його більше нема. — Що було далі? — запитала я нарешті. — Далі багато всього трапилося. Я ж бо після зустрічі з Обероном сидів у себе в замку… відпочивав, — Максиміліан зітхнув. — Налагодив собі шпигунську мережу… з кажанів здебільшого, вони, щоправда, безмозкі, але деякі новини до мене доходили. Оберон поїхав у гості до принца-саламандри та його родини. А начальник варти проґавив принца-деспота, і той утік з в’язниці. Кинулися ловити, шукати. Гарольд навіть мене до відповіді закликав. Я йому пояснив, що тут ні до чого. Дай Гарольдові волю — він би причепився, дуже, бач, не подобається йому, що я некромант. Але, видно, Оберон йому звелів не чіпати мене… А потім… Максиміліан щільніше сплів руки на грудях. Насупився. Вогненні кулі відбивалися в його чорних очах. — Я сам до кінця не зрозумів, як це трапилося. Я ж сидів у замку, вирощував насіннячко правди, практикувався в магії… потроху. А потім прилітаю в місто й бачу — все змінилося. Все чисто. Ходять чутки про Сарану, яка плюндрує далекі землі, але начебто щораз ближче до нас. І ніхто не пам’ятає Оберона — ніби його не існувало. — І ти… — Я спочатку вирішив почекати. Мало там що може бути. А якщо Оберон сам усе це й улаштував? — Дуже мудро, — в голосі моєму вчувалася жовч. — Ти гадаєш, я мусив ходити, як міський божевільний, вулицями та волати на все горло: «Згадайте Оберона! Згадайте вашого короля!»? — Далі. — Що ближче підступала Сарана, то страшнішими робилися чутки. Гарольд посилав розвідників, ті не поверталися. Гарольд згадав нарешті, що він маг, сам подався на розвідку, а коли повернувся, закликав на захист міста всіх здатних тримати зброю… Але різні люди, яким вдалося побачити військо Сарани хоча б здаля, сходяться в одному: здолати його неможливо. — Гарольд теж так думав, — сказала я обережно. — Але людожери Уйми… Поповнення, котре принц-деспот привів… Ополченці… — …по-твоєму, щось змінять? — Не знаю, — зізналась я. — Замок все-таки укріплений… Нехай у чистому полі Сарану ніхто не побивав — стін на її шляху поки не зустрічалося? — Ти доїла? — діловито запитав Максиміліан. — Так, — я подивилася на порожню тарілку, забруднену варенням. — А що? — Ти маєш побачити цю Сарану. Вони йдуть ночами, вдень спочивають… Зараз вони знялися з місця. Перший перехід із тих трьох, які їм лишилися до міста. Я повернула свій посох навершям на захід. Звідтіля налітала, мов гарячий вітер, навіть не небезпека — смерть. Розділ п’ятий
Сарана
Чорний птах мчав, майже не змахуючи крильми, і з пір’я в нього скочувалися синяві іскри. Я навчилася не відставати. Вітер бив в обличчя, ніби з наждаком, сльозилися очі. Я летіла, витягнута в струну, притискаючи посох до грудей, відчуваючи, як блискавично змінюють один одного шари теплого й холодного повітря. Ми пролетіли над широкою лукою, над смужкою степу, де біліло каміння та кінські черепи, далі почалися піски. Я дивилася нічним зором, і добре, що місяць остаточно втонув у хмарах. У цілковитій темряві мені відкривалися застиглі гребені піщаних пагорбів, сірі, брунатні, як на дуже виразній старовинній фотографії. — Далеко… ще? Могла б і не запитувати. Вітер свистів у вухах, несучи назад мої слова та сльози, що зірвалися з вій. А Максиміліан у вигляді чорного птаха не вмів розмовляти. Треба й мені навчитися обертатись на щось летюче… Хоч на дракона… Чи на сокола… У свист вітру вплівся тепер інший звук. Я покрутила головою, намагаючись зрозуміти, що воно таке. Збавила швидкість, дозволяючи Максиміліанові вирватися далеко вперед… Хоч би не згубити його в цьому чорному небі. Звук… ніби глухе рокотіння. Я з розгону приземлилася на дюну — з вигляду м’яка, вона виявилася твердішою за дерево. Й дуже холодною. І вона тремтіла. Уся земля здригалася. Гребені дюн повільно обпливали, хоча тут, унизу, було на подив затишно. А земля тремтіла з тим самим глухим звуком: ум-м-м… ум-м-м… Я злетіла знову, струшуючи піщинки. Мій посох начебто вріс у долоню. Попереду, на обрії, струменіло повітря. Я глянула звичайним зором: це була заграва! Повернувся Максиміліан, заходився кружляти наді мною, заклично каркаючи, вимагаючи, щоб я летіла вперед. Якби сама була, напевно, повернулася б. Але виявитися боягузкою в очах Максиміліана не погоджуся ніколи в житті. Ми знову полетіли. Знову засвистів вітер. Моє обличчя горіло, я відчувала, як скочуються спиною краплі, як сорочка прилипає до шкіри. Ну, магу дороги, тримайся, й не в таких ще бували бувальцях… Ні. В таких — не бували. Заграва дедалі яскравішала. Невдовзі я вже розрізняла окремі вогні… вони крокували. Це були смолоскипи, світильники, кожен завбільшки з величезне багаття. Земля тремтіла, цей гуркіт поглинав тепер усі звуки. Можна було говорити, кричати — внизу все одно не почули б.
