Зло не має влади

місце. — Розвідник із тебе… своєрідний, Ліно. Ти їх навмисно дражнила, чи що? — Вибач, — пробурмотіла я, — я думала… — Ти думала, разів зо два торохнеш блискавкою із посоха — й вони розбіжаться? — Вони перші напали… — Іноді мені здається, що ти думаєш не головою, а навершям посоха, — Максиміліан посміхнувся. — Ну чого ти? Тихо, тихо, я пожартував… Я відсунулася. Він мав рацію; у пустелі панувала тиша, наче в склепі, й тільки земля ледь здригалася. Чи мені здавалось? — Максиміліане, що як зупинити в Королівстві час? — Назавжди? — він міркував дуже швидко. — Комусь із магів перейти до вас? — Ну… тобі ж однаково, де жити! Я перевела подих. Насправді мені зовсім не хотілося, щоб Максиміліан залишався в нашому світі назавжди. Краще б він знайшов собі якесь інше місце. — Мені, припустимо, не однаково… Ну гаразд: я назавжди перейду до вас. Усе тут перестане рухатися, рости, жити… Зависне, завмре… — Це краще, ніж неминуча загибель, — сказала я не дуже впевнено. — Не вийде, Ліно. — Чому? — А чому Стелла живе у вас, а час тут не зупинився? — Вона перестала бути частиною Королівства… — От і думай. Він мав вигляд учителя, неабияк стомленого тупістю учениці. Я відчула, як червоніють вуха; звичайно ж. Маг, який утік напередодні випробувань, недовго залишиться частиною Королівства. Коли некромант остаточно приживеться в нашому світі — час тут потече знову, й орди Сарани рушать до міста… — Добре, Максиміліане. Я все зрозуміла, — язик у роті здавався чужим і твердим, як погана цукерка. — Схоже, немає іншої ради… Я стану з ними на стінах. Разом із Гарольдом. Якийсь час протримаємося. — Ідіотка, — сказав він здивовано. — Що? — Нічого, це я про своє, — він посміхнувся. — Це тебе не стосується. — Не стосується?! Він примирливо підняв руку: — Вибач. Коли бачу щиросердного дурня, забуваю про гарні манери, це правда. Я націлилася посохом некромантові в груди. — Тихо, тихо, я ж вибачився! — він знову посміхався, дуже задоволений. Було б чим тішитися. Пісок хрумтів на зубах. Здіймався слабкий вітер, дюнами повзли, звиваючись, змійки летучих піщинок. Здавалося, наближався світанок; я тільки тепер зрозуміла, до чого стомлена. Не те щоб злетіти — на ноги звестися не змогла б. — Ти хочеш героїчно загинути — або всіх порятувати? — діловито поцікавився Максиміліан. — Певна річ, загинути, — я відвернулася. Максиміліан зачерпнув жменю піску. Підняв руку; пісок посипався з кулака тоненьким струмочком. — Ми з тобою з’ясували, що Оберон став жертвою лихого, по-справжньому великого чаклунства. Його всі забули… Я не втрималася: — Він привів нас сюди. Він збудував місто й замок. Як вони могли?! Максиміліан знову зачерпнув піску: — Якщо вони винні — відплата не за горами. Я мимоволі озирнулася. Глянула на захід, звідки неухильно насувалося військо Сарани. — Мене інше цікавить, — провадив Максиміліан. — Чому ми з тобою його не забули? Я підняла голову: — Що? — Коли я йшов між світами, — рівно промовив Максиміліан, — мене цікавило одне: чи пам’ятаєш ти Оберона. — Я його не забуду ніколи. По тому довго мовчали. Максиміліан схрестив ноги, пісок випливав із його кулака й знову ставав частиною дюни. Нарешті розійшлися хмари, показуючи клаптик місяця. — Слухай-но, Максе. Ти ж не марно привів мене. У тебе є план, чи не так? Ти знаєш, як повернути Оберона? І не можеш впоратися без мене? Він глянув скоса: — Ти вишивати вмієш? — Що?! — Вишивати. Хрестиком. Або гладдю. Колись давно, в третьому класі, я справді трохи вишивала. Мама купувала мені клаптики тканини з уже нанесеним малюнком — слід було тільки понаставляти хрестиків кольоровими нитками «муліне»… — До чого тут вишивання? — До того, що у світу, як і в рукоділля, є лице і є виворіт. Всі це відчувають, але дехто знає. І вже зовсім одинаки можуть туди пробитися. — На виворіт світу?! Я уявила своє дитяче вишивання зі звислими нитками, з неохайними вузликами, з петлями. Невже на вивороті світу те саме неподобство? — Оберон тобі нічого не розповідав про виворіт? — запитав Максиміліан, спостерігаючи за моїм обличчям. Оберон мені багато чого не розповідав, подумала я сумно. Вітер посилювався. Я могла вже не дивитися нічним зором: попереду над пісками здіймалася заграва, зірки вгасали. Ледве чутно здригалася земля — грум-м, грум-м. — Наскільки мені відомо, ти не з боязких, — сказав Максиміліан замислено. Я стисла посох: — Ну? — Ходімо, — він підвівся. — Треба дістатися до замку раніше, ніж почнеться спека. Я спробувала встати — й знову сіла на холодний пісок: — Не можу. Зачекай. — Довоювалася? — запитав він їдко. — Напарилася в небесній високості? На його місці Оберон — або хоча б Гарольд — простягли б руку в мене над головою і поділилися власною силою. Максиміліан же вдав, ніби уявлення не має про таке просте заклинання: «Оживи!» А може, й справді не знав; так чи інакше, просити в нього допомоги я не збиралася. Я подумки прикинула відстань до замку — над пісками, над скелями, над озером. Стисла кулаки, відчуваючи, як струменіють піщинки між пальцями. Ні, не долетіти. За годину почнеться спека, а ми не взяли з собою навіть баклаги… — Так і будемо сидіти? — Максиміліан широко позіхнув. — Я теж спати хочу… Але не спати ж посеред пустелі, під сонцем, під носом у Сарани? — Ні, — я гарячково міркувала. — Ось що… Давай перейдемо до мене. У мій світ. Тут час зупиниться… А ми відпочинемо, виспимося… й ти мені розповіси докладніше про виворіт світу.

* * *