опускали, видно, вішали на гак і ставили на стіл. Я завагалася. «Принце Олександре, чи знаєте ви, що ви ніякий не принц, а самозванець? Що король — не батько вам? Зізнайтеся, це ви писали записку? Це ви все накоїли, через вас Оберона забуто й Сарана біля порогу?!» Світло ліхтаря потьмяніло. Напевно, вони прикрутили ґнотик; я раптом згадала колишнього алхіміка, який у вигнанні вигадує дитячі повісті. Він допомагав підмінювати дітей… Мені було так гидко й моторошно про це дізнатися, що я навіть не запитала: а кому він допомагав? Голос Оберона начебто зазвучав у моїх вухах: «Є такі істоти. Та ти й раніше, певно, чула. Подібні випадки бували багато разів, і ще, на жаль, будуть…» Виходить, письменник був у змові з «такими істотами». «У ті дні на Королівство напали, — говорив Оберон, — почалася війна, я поїхав захищати далекі кордони. Мати Олександрова нездужала, а нянька виявилася надто безтурботною…» — Хто тут? Двері відчинилися. Принц Олександр стояв на порозі з величезним дрюком напереваги; був він в оксамитовому халаті, неабияк потертому й лискучому на ліктях. Його скуйовджене волосся стирчало врізнобіч. — Ліно, ти?! Принцеса Ельвіра за спиною в принца здавалася персонажем зовсім іншої казки — у шовковій нічній сорочці, в акуратному чіпці з мереживом, вона трималася, мов знатна гостя на пишному королівському прийомі. — Пробачте, — промимрила я, косуючи на дрюк. — Я бачу, ви ще не лягли… — Це видно просто із замку? — холодно поцікавилася Ельвіра. — Гостре ж у тебе око, магу дороги. Принц опустив свою зброю, але запрошувати мене в гості не поспішав. — Річ у тім, — я постаралася говорити офіційно, голосом шкільної директриси, — що мені треба з вами поговорити, з обома. Це дуже важливо. — Нам, може, жити ледве більше доби, — зауважила принцеса так само холодно. — Хотілося б спокійно провести ніч у власному домі… наостанок. — Принцесо, ніхто з нас не збирається вмирати, — я не хотіла вдаватися до мудрувань, але мене немовби хтось за язика смикнув. — Дуже багато залежить від вас. Скажіть… Я затнулася. До мене якось не відразу дійшло, що записка разом із книгою залишилася в Максиміліана, і пред’являти мені нема чого. — …Є записка… стара, котру король… яку одна людина зберігала у своїй книзі багато років. У записці написано витонченим почерком з нахилом уліво: «Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я й думати перестану». Принце Олександре, принцесо Ельвіро, ви не знаєте, хто це міг написати? Принц і принцеса перезирнулися. Нічого втішного для мене в їхніх поглядах не було. — Я писала записки тільки Олександрові, магу дороги, — голос Ельвіри ладен був змерзнути в повітрі й упасти на підлогу низкою бурульок. — І зрозуміло, ніколи б не написала «ви мені нічого не винні». Це вульгарність. — Я теж не писав нічого подібного, — тужно додав принц. — Уявлення не маю, кому й навіщо це знадобилося. Я спробувала впоратись із розчаруванням. Із третьої спроби це мені майже вдалося. — Заждіть… Це дуже важливо… Ви ніколи не чули про тих, хто підмінює дітей у колисці? Вам не відомі такі випадки? Принц і принцеса знову перезирнулися. — Ні, — сказала Ельвіра. — Дуже дивно, що ти про це запитуєш, — пробурмотів Олександр, відвертаючи погляд. Мені раптом дуже схотілося допитати його за допомогою насінинок правди. — Спати час, — прорекла Ельвіра тоном Снігової Королеви. — У ці страшні дні кожен дбає про себе, магу дороги… Прощавай.
Над річкою збирався туман. Мої сліди на березі обірвались: я злетіла з розгону, сильно відштовхнулась від піску мокрою кросівкою. Мусила знайти Максиміліана із книгою, запискою та насінинками. Можливо, принц Олександр щось приховує… Може, він і Оберона пам’ятає. Підстав для такої підозри було нуль, але мені дуже хотілося хоч за що-небудь зачепитися. Проклятий алхімік ніяк не йшов із думки. Навіщо підмінювати дітей у колисках? Іще зрозумію, коли якась потвора підкладає свого виродка, щоб годували його. Але отак просто брати — й міняти дітям світи? І ще мені раптом згадалася жінка з ганчір’яним драконом на колінах. Хто вона така й що то за світ? Чому я туди потрапила? І який у неї був дивний голос, коли вона сказала: «Це не Королівство»… Я летіла над річкою, намагаючись триматися вище за туман. Звідтоді як мене ледь не порішила Мрячна Бабера, я цієї сірої мокрої вати не зношу. Мені ввижалися зойки… чи десь кричали насправді? Туман обманював мій нічний зір, я вирішила, що піді мною вже берег, і спустилася надто різко. Зачерпнула води кросівкою, від несподіванки сіпнулася, заточилась і ляпнулася у воду. Відразу пірнула по горло — вода була холодна, одяг на мені намок і потяг донизу, а ще ж посох у руках — я не зважувалася його випустити… Раптом річка взяла мене, начебто великою долонею, влаштувала зручніше й понесла вниз. У різних місцях
