Ніхто зроду не вчив мене битися на мечах: вистачало магічного посоха. Зшивач здавався легким, але з дивно розподіленим балансом: центр ваги було зміщено до вістря, до «вушка голки». Філумена, ні на кого не дивлячись, підкладала уламки в багаття. Догоряло чиєсь зручне крісло, в якому рік за роком відпочивали, плели, розмовляли, тримали на колінах онуків. Так само догорить Королівство; я струснула сон, підвелася, тримаючи меча в правиці, а посох — у лівій руці. — Мені час. — Післязавтра на світанку я приведу їх, — понуро обіцяв Уйма. — Бережи свою печінку, — я посміхнулася над силу. — До зустрічі, друже… Він обійняв мене, лунко ляснув по спині. Від нього пахло димом і кров’ю. Розділ одинадцятий
Шиття
Сумне й страшне видовисько — місто, залишене мешканцями. Чорніли «зірками» розбиті вікна, погойдувалися відчинені віконниці, валялися просто на дорозі загублені, покинуті речі, які випали з мішків. І ніде ні лялечки, не було навіть пацюків, навіть кішок. Я йшла брудною бруківкою, обминаючи по великій дузі всі підозрілі предмети — здебільшого це були просто клунки або купи ганчір’я, та двічі чи й тричі траплялися мертві тіла. Я не хотіла дивитися нічним зором, надто смутно й моторошно було все це бачити. Але темрява стояла цілковита, небо знову затягло хмарами, навіть зірок не було видно. Я відчула жар у долоні, що стискала посох, навершя розгорілося зеленавою мерехтливою кулею, і в цьому примарному світлі я покрокувала головною вулицею вгору. Меч був, як і раніше, в моїй опущеній руці. На ходу, щоб зігрітися та збадьоритись, я змахувала ним, завдавала уявних ударів то так, то сяк. Меч — не пістолет, із якого й мала дитина може застрелити вправного воїна; я чудово розуміла: ледь що трапиться — Зшивач мені швидше завадить, аніж допоможе. Але дуже приємно слухати свист повітря, яке розсікає криця, коли йдеш самотою покинутим містом… Відбиваючи світло посоха, лезо кволо світилося зеленим. Я то прискорювала крок, то згадувала про втому й починала спотикатися. Пустеля тремтить під кроками Сарани; у мене в руках меч, який допоможе знайти Оберона, треба тільки добратися до замку, розшукати Максиміліана, розпитати Гарольда… Зшивач дивно сіпнувся в моїй руці — став тяжким і відразу дуже легеньким, наче картонним. Я здивувалася, підняла меча, вдивляючись у відблиски на вістрі, й раптом Зшивач рвонувся так, що я ледь не випустила його: здавалося, хтось невидимий узявся за клинок і рвучко потяг на себе. Зробилося дуже вогко. Кругляки бруківки під ногами змінилися м’яким ворсом. Обриси будинків змінилися. На одну жахливу мить мені здалося, що я знову в незрозумілому світі, де жінка з ганчір’яним драконом істерично кричить із порогу: «Хто тебе підіслав?!» Я замружилася, по тому широко розплющила очі, подивилася нічним зором. Помотала головою, не вірячи собі; будинки, замкнені крамниці, двори, покинуті вози обплутували тонкі різнобарвні нитки, й цілий килим ворушився в мене під ногами. Я була на вивороті! Я подивилася на Зшивач у своїх руках. Що там говорив вигнаний алхімік… Що Зшивач з’єднує лице світу з виворотом… Але ж Максиміліан був упевнений, що на виворіт можна вийти тільки вдвох! Я спітніла від жаху та заходилася безладно махати мечем. Збоку це, певне, мало кумедний вигляд, але спостерігати не було кому. Минула довга хвилина (піт котився з мене градом, меч ладен був вислизнути з мокрої долоні), перш ніж мене так само нечутно й просто викинуло на лице світу. Зшивач сіпнувся, перед очима попливла каламуть — і ось, будь ласка, розграбоване місто без усіляких виворітних ниток. Я видихнула. Витерла чоло рукавом. Дякую, Лансе, оце подарунок… Сліди Оберона збереглися на вивороті. Червона нитка; отвір у клинку — як вушко голки… Треба тільки встромити нитку в голку… А нитка ж бо в Максиміліана! Я відчула муки сумління. Некромант досі не знає, куди я поділася. Він не знає, що я отримала меча, що людожери зчинили бунт і відпливли, що принцові Олександрові, можливо, відомо більше, ніж він говорить уголос… А як там Гарольд, і чи надійно стережуть принца-деспота?! Я кинулася бігти підстрибом, пролітаючи кроків десять у повітрі й знову відштовхуючись від бруківки. Я бігла, затискаючи в одній руці посох, у другій — Зшивач; дорога вивела мене на круглий майдан, де величезним громаддям темнів Храм Обіцянки, перетворений на Музей Того, Що Варто Пам’ятати. Двері було відчинено навстіж — певне, і в музеї погосподарювали мародери… Усередині мерехтів вогник. Я зупинилася біля кам’яного ґанку. Є там хто-небудь? Може, це некромант? Оберон звелів облаштувати цей музей, аби люди пам’ятали. Він звелів зібрати там усі пам’ятні речі… А хіба сам Оберон — це не Те, Що Варто Пам’ятати?! Стрибаючи через дві сходинки, я вдерлася до Храму-Музею. Він був такий великий і високий, а вогник горів у глибині; звук моїх кроків загуркотів луною під склепінням, наче йшла колона велетнів. — Ваша величносте! Заколихався вогник свічки. Вона був єдина і майже цілком обпливла, нагадуючи грубий корчуватий пеньок. Я озирнулася; з
