Я чекала, що опинюся в суцільному переплетенні ниток, начебто в гнізді шовкопряда чи в лігвиську павука. Нічого подібного: тут, у величезному приміщенні з сотнями різних речей, виворітних вузлів виявилося менше, ніж у кабінеті Гарольда. Схоже, речі, зібрані в музеї, відслужили свій вік правильно і просто: нитки, що зв’язували їх одну з одною, всотані у волохатий килим на підлозі, були прямі, не поплутані, без петель. Зате сам «килим» у своїх пишних хитросплетіннях сягав моїх колін. Я ішла, провалюючись у причини й наслідки, у чиїсь давні зв’язки, прихильності, у розв’язання давніх суперечок. У одній руці я стискала Зшивач, у другій — посох, його навершя світилося. Доводилось балансувати; я підчіплювала нитки кінчиком меча, обережно, щоб не порвати. Зв’язки, що струменіли з музейних експонатів, були темні, давні, схожі на круглі дроти, на застиглий у повітрі дощ. Вибагливо перепліталися нитки навколо носової фігури корабля, підвішеної над моєю головою; я задивилася, втрапила ногою в якесь старе переплетіння й гримнулася. Було таке відчуття, що я впала в болото — м’яко, але від цієї м’якості кидало в жар. Спираючись на посох, я рвонулася, щоби підвестись, стала рачки — й побачила червоний проблиск глибоко під сплетеним ворсом. Нитка Оберона! Я відклала меч і посох, двома руками заходилася розсотувати вузли й петлі. Намацала нитку — вона була гаряча. Ні початку, ні кінця, шматочок нитки, сантиметрів із двадцять, і як його можна «засилити в голку» — незрозуміло… Я підвелася. Ворсистий килим тихенько ворушився, затягаючи в себе червону нитку, як болото затягає сліди. Я потицяла в нього Зшивачем — він ледь сіпнувся, як шкіра великого звіра, й мені зробилося неприємно на нього дивитися. Я підняла голову — і увіткнулась поглядом у гобелени. Раніше — я чудово пам’ятала — вони були звернені до відвідувачів музею лицем. А тепер я бачила їхній виворіт: рвану, нерівну, макаронно-провислу петлями та вузликами, схожими на здохлих павуків. І не можна було розгледіти ні людей, зображених на гобеленах, ні будівель, ані лісів чи пустель. Я довго стояла, ніби не вірячи власним очам. На лиці подвиги й походи, слава Королівства і його краса. А на вивороті — плутаниння, вузлики й петлі. Але ж це дві рівноправні сторони, і яка з них — правильна? Навіть найбільш славне діяння має на вивороті вузлик. Я намагаюся врятувати Оберона — це шляхетна, правильна справа, і, усвідомлюючи це, я собою пишаюся. А на вивороті… що залишиться на вивороті? Мені раптом зробилося страшно. Я підняла Зшивач, подумки попросила вивести мене на лице світу — й меч послухався несподівано швидко. Ривок — і я на поверхні, тільки серце стукотить, мов навіжене. Гобелени знову повернулися до мене «обличчям». Нехай вони були вицвілі й старезні, але ще можна було розрізнити й Ланса з його посохом, і молодого Гарольда, і всі ті випробування, які ми колись разом пройшли. Найближчий до мене гобелен зображав пустелю; повз руїни, що подекуди вставали з піску, йшов караван. Попереду їхав чоловік на білому крилатому коні. Можна було розрізнити морду коня, його випнуті зубаті щелепи, як у крокодила, й великі очі — але там, де було вишито постать вершника, нитки розкуйовдилися, перетворюючи зображення короля на розмиту тінь. Оберон. Чого я злякалася? Що там казав Максиміліан про владу вивороту над людиною? Чомусь на ній не можна залишатися довго? Я помотала головою. Якщо йдеш над прірвою — не можна дивитися вниз. Десь тут, зовсім поруч, тягнеться червона нитка; я не можу піти, поки не відшукаю. Я змахнула мечем. Зшивач слухався мене щоразу впевненіше; гобелени — та й увесь світ — знову обернулися до мене виворотом. Червона нитка мала впадати в око; ось тільки тут забагато курних грон, брудних сплетінь, зашкарублих вузлів… Нитка промайнула в товщі «килима» і знову зникла. Я відшукала її на дотик, міцніше взяла Зшивач і почала зі стиснутими зубами надрізувати тьмяні старі нитки. Це було страшенно незручно — меч задовгий. Перерізані нитки майже відразу зросталися знову, тільки найстаріші так і лишалися висіти уривками. Червона нитка завиднілася на поверхні. Повела мене вздовж стіни, повз гобелени. Я трималася за неї, майже не відчуваючи, — вона часом робилась ніби струмочком диму чи променем світла, й тоді мені здавалося, що я тримаю в руці порожнечу. Але нитка вела мене, вочевидь кудись намагалася вивести, нагору, сходами, за перекинуті трони, до ніші в стіні; тут червона нитка зовсім вивільнилася, зависла кільцями, сплелася вузликами сама з собою, і я побачила дерев’яну скриню в глибині ніші.
