— Вони пішли, бо король на троні. Король у своєму замку. У своїй столиці, — Максиміліана знову трусило, уламок монети стрибав у нього на грудях. — Сарана зачула це. — Оберон? — тихо запитала я. — Сарана безмозка, я тепер точно знаю, це єдина істота… наполовину розумна. Ця тварина відчуває тонкий світ — усе, що відбувається. Король на троні, не я… справжній. Уся Сарана тепер ломиться в замок… — Оберон повернувся? — я не вірила собі. Слова залишалися словами. — Там же нема гарнізону, — Гарольд схопився за сиві пасма. — Десяток стражників, Уйма, жінки… Канцлер… І вся Сарана піде тепер на них?! У мене паморочилася голова. — Скажіть мені, ви… Оберон повернувся?! Гарольд кивком показав на юрбу збуджених солдатів, які збилися в купу. Вижили майже всі — стражники, ополченці, колишні найманці принца-деспота, навіть поранених було небагато. Вони забули й про битву, хапаючи тепер один одного за рукави, говорили пошепки та майже кричали, до мене долинали уривки фраз: «Оберон… король… та як таке могло… а сам же! Чув щось… чаклунство… Оберон…» — Треба летіти, Ліно, — швидко сказав Гарольд. — Що б там не сталося… Я дивилася на гори. Туди, де станув білий промінь. У тому напрямку, де був замок. — Гарольде… Якщо це… якась помилка, я просто, ну… не переживу. — Летімо. Я вагалася. — Ти боїшся? — Я боюся, що це не він. — Ліно, Сарана валить зараз прямо на замок! Без нас там… — Летіть, — тихо сказав некромант. — А ти?! Максиміліан відвернув погляд: — Якщо ти боїшся, що це не він… Я боюся, що це саме він і є. Та й по всьому.
Гарольд був як мішок із камінням, прив’язаний до моїх ніг. Його рана давалася взнаки. Він мужньо тримався, але земля притягала, а в мене не було сили, щоб волікти такий тягар. Нарешті, ми приземлилися біля самих гір, на рівнині, де зовсім недавно стояла Сарана. Здавалося, тут проїхав величезний асфальтовий каток. Невисокі пагорби зрівнялися з землею, а високі зробилися помітно нижчими. Земля була вкрита хрустким шаром крупного піску, перемелених костей і друзок — ні травинки, ні кущика, тільки хрускіт під ногами та парують гори вугілля. Подекуди валялися здохлі стоноги. Дуже не хотілося залишатися тут, але Гарольд не міг летіти далі. — Нам би коней… — І що? Пробиратися верхи крізь лави Сарани? Я простягла долоню над його головами, але він перехопив мою руку: — Зараз не треба. Бережи сили. Сам упораюся. Він приплющив очі й задихав глибоко, зосереджено. Земля під нами тремтіла: Сарана перетікала до замку Оберона, але не колишнім похідним кроком. Це не був і безладний тупіт втечі: земля здригалася швидким гарячковим тремтінням, начебто Сарана мчала щодуху назустріч добре відомій меті. Я не зводила очей з обрію: білий промінь — знак Оберона, я пам’ятала його. Тепер мене розгойдувало ніби величезним маятником: я рвалася туди, у замок, щоб побачити Оберона, засміятися й заплакати від полегкості, скинути з себе відповідальність разом із усім цим кошмаром… А за секунду по тому раптом починала сумніватися. Тільки білий промінь… Його можна підробити. Можна викликати Сарану нечутним наказом. Можна гратися з нами, ніби кішка зі зграйкою хоробрих мишей, щоб Королівство вмирало повільно й ми були свідками цього… Але кому це потрібно? Хто на таке здатен?! Мрячна Бабера. Я відчувала тугу, заздалегідь знаючи, що ніякого Оберона в замку нема, що це ілюзія та знущання. А за мить знову починала сподіватись, і так мене шпурляло від радості до страху, від надії до розпачу, а секунди текли одна за одною, і земля тремтіла дедалі тихіше — Сарана віддалялася. — Чому він не полетів з нами? Гарольд не назвав Максиміліана некромантом, але імені його теж не вимовив. — Не знаю, — збрехала я. — Як ти? Гарольд розплющив очі, хотів іще щось сказати, але погляд його метнувся мені за плече: — Дивися! Я озирнулась, як ужалена, і встигла помітити: найближчий до нас здохлий стоног ворухнувся! Я злякалася, що він зараз устане, вихопила посох, але все вийшло навпаки: кістяні пластини панцира зненацька тріснули, розійшлися, з щілини, що відкрилася, посипався пісок. Тіло стонога осіло. Він був схожий тепер на розсохлу фігурку, зліплену на березі знудьгованими пляжниками: панцир, тьмяніючи, обпадав. Усередині були пісок і дрібний щебінь. — Це не живі істоти, — зміненим голосом сказав Гарольд. — Це… нам треба було раніше здогадатися. Це щось інше. — Чари? — Напевне. Але не людські. Я стисла в долонях свій посох. Мені дуже хотілося спробувати ще раз, випустити в небо зелений промінь і дочекатися відповіді. Я набралася хоробрості, знайшла серед хрусткого сміття камінь, схожий на лоб слона, і вдарила в нього посохом. Здійнявся промінь. У вечірній напівтемряві, яка вже насувалася, він був дуже яскравим, теплим,
