– На підставі свідчень, поданих під час цього судового процесу, підсудний Мирон Круча звільняється від вини і кари. Він п’є фруктовий сік так, як його покійна бабуня пила від застуди чай, заварений липовим цвітом. Отож, позивачі мають покрити всі судові видатки в сумі... і так далі, і так далі. А обвинувачуваний може собі йти – тільки з умовою, що протягом наступних трьох років він за оплатою міністра юстиції установить свій апарат у кожній судовій залі цього штату – щоб судді могли фотографувати і розшифровувати людські знання і таким робом ще краще пильнувати справедливости і викорінювати злочини.
Ось як Миронові апарати увійшли до широкого вжитку.
Що ж до Мелодії, то вже за пару місяців її батько перестав садити картоплю, а перейшов на вирощування космічної лози, ділячись прибутками з донькою. Тільки її мати, що в’язала гарні светри для чоловіка й синів, згадає часом Мирона і додасть:
– Хай йому небо пошле щастя! Більше в мене не болить поперек.
– Тобі все твій поперек, – уїдливо вставить чоловік, – а ти не бачиш того, що Круча – греко-православний.
– Та хай і грек, а все одно чоловік, – заперечить жінка. – Я свого чоловіка ніколи в біді не лишала – чи то було б під час суду, чи повені, чи лісової пожежі.
– Та він не грек, мамо, – скаже Мелодія, – аж не хочеться й слухати...
«Нові Дні» №№ 7-8, 1974 р.
_________________________
ВЕЛИКА АСИМІЛЯЦІЯ
Євгеніка
На первопочатку прибули душі – біженці з-поміж зоряних просторів. Їх непокоїли різкі зміни температури на Землі, і капітан на ім’я Бог сказав:
– Поселимося в людині. Вознесемо її над рівень іншої худоби. Прочистимо їй нутро від тваринних потягів та інстинктів і дамо свою цивілізацію з ідеями чистої любови, терпимости і терпеливости. Назвемо цю операцію «Велика асиміляція».
З тих пір ось уже кілька тисячоліть людину і чистять і швабрують. А все ж у її поведінці видно подвійність: з одного боку, чоловік тягнеться до високих ідеалів, а з іншого – зазирає оком у грішне і тваринне.
Узяти, наприклад, Мирона Кручу. Якось дружина каже йому:
– Мій солодкий цукре! Я молилася тихенько і вперто Богові, і Він надоумив мене.
– Що ж Він тобі сказав цим разом? – спитав затурбований чоловік. Перед ним вже не раз і не два виростали нові проблеми через жінчине богошукання, а зокрема через її членство в релігійній секті О’Нуча.
– Бог хоче, – відповіла вона, – щоб ти, медочку, записався до моєї секти.
Першим поривом Миронового серця було обурення. Він уже відкрив рота, щоб відрубати:
– Ні! Нізащо! Я – науковець Сіднейського університету. Моє мислення керується експериментально опрацьованими фактами. Закрийся ти зі своїм сектантським мамбо-джамбо!
Але інша причина заставила сердегу прикусити язика. Це була жінчина хвороба.
Річ у тім, що за вимогою Мелодії стояв не Бог, а Диявол. Цей хитрий оператор поводився паскудно від першого дня після приїзду душ на Землю, коли йому захотілося поселитися не в людині, а в цибатім неблаговоннім цапі. Пізніше, як в австралійському буші не ставало дівчат, він спокусив предків Мелодії на кровозмішання. Відтоді її кожен третій родич кінчає свій життєвий шлях у божевільні. Мелодія теж має головні болі. Лікар радить робити все, що відвело б думки молодої жінки від хвороби, що дало б їй цілеспрямованість у житті і надію на майбутнє. Саме через це психологічне ускладнення Мирон прикусив язика і відповів жартівливо:
– Ну що ж, мила, як до секти, то й до секти. Нашому братові-козакові асиміляція не вперше.
І Мелодія забула про всі свої головні болі, так вона піднеслася духом від раптового успіху. Вона дуже любила свого чоловіка і, ясна річ, по-своєму хотіла врятувати його від пекельного вогню.
Вступ до секти Кирила О’Нуча вимагав від громадянства багато пожертвувань, не тільки фінансових. Першим кроком Миронового миропомазання було зректися від м’ясної дієти. На перший погляд це виглядало як іграшка. Чоловік перечислював собі імена славнозвісних письменників-вегетаріанців, що велетнями духа бовваніли над іншими смертними і вказували їм вірний шлях. Протягом двох тижнів Мирон жив на фруктах і травах та на вірі, що до цих харчів можна легко привикнути. Але на розі, біля університету, притулилася каварня з потужним вентилятором, пригвинченим стратегічно над дверима. Звідти аж валило запашним духом смаженого м’яса. Кожного разу, як Мирон проходив мимо по дорозі на працю, йому доводилося переборювати в собі велику спокусу, викликувану тими запахами. Та одного дня він подумав, що боротьба тут, власне, не потрібна, його вступ до секти не базувався на ідеологічному переконанні. А про купівлю одного нещасного гамбургера своїй жінці можна й не говорить: око не бачить – серце не знає.
Як намислено, так і здійснено. Голодний чоловік замовив не одну, а цілих дві порції, став під будинком, геть далі від постійної течії перехожих – і почав уплітати собі смачні гамбургери з неприхованим задоволенням. Тільки ж цей світ з мільйонами автомашин стає малим і тісним. Члени секти проїжджали мимо і підгледіли непокаянного грішника.
Дізнавшись про Миронів вчинок, Мелодія підсвідомо відчула навіть деяке полегшення на душі. Дружина, що любить, має більше співчуття і зрозуміння. Крім того, Мирон-травоїд був сонливішим за Мирона-м’ясоїда. Немов передчасно овдовіла, молода жінка провела багато безсонних ночей, лежачи побіч свого заснулого й міркуючи, що ж його робити: чи й далі вимагати від свого грішника повного, безкомпромісного вегетаріанства, чи трохи попустити – нехай чоловік відпочине. Кінець-кінцем почуття місіонерського обов’язку перемогло. Хто ж, як не вона, відкриє перед своїм власним мужем кирило-онучівський шлях? Хто ж покаже цій заблуканій овечці правильний спосіб життя? Великий Учитель теж колись із’їв частину смаженини. Свій досвід він виклав для майбутніх поколінь на папері, обстоюючи думку, що людина – це те, що вона споживає. Ось чому члени секти часто їдять квіти.
Мелодія вирішила: хай Мирон лишається сонливим у подружньому ліжку, зате вони удвох, прийде час, на небі триматимуться за руки серед хвиль серафимної і херувимної музики. І Мирон мав такий наганяй, що більше й дивитися на гамбургери не хотів.
Другим актом навернення до сектантського життя була інавгурація підв’язаного волосся. Свого часу Великий Учитель Кирило О’Нуч вживав зелену стрічку, щоб його гарна шатенна чуприна не нависала на очі. Тепер онучівці ніколи не стрижуться, а носять підв’язку довкола чола. Отож і Миронові довелося підв’язувати своє волосся.
Працюючи в університеті, він уже звик бачити густі й дорідні джунглі на головах студентського братства. Та хоч він і не мав застережень щодо довжини
