________________________
ЛИСТ ДО МАТЕРІ
Євгеника
Вчора машина часу прибула в мезозойську еру. Нас було десять: дев’ять присуджених на заслання і я – водій. Мої інструкції – залишити всіх там, а самому повертатися з машиною.
Ми запаркували на горбочку, з якого бачили мальовничу морську затоку і близькі гори.
Уже з самого початку мене бентежила загадкова рухливість ґрунту. Здавалося, він колишеться під ногами, наче дише. Але довго дивуватися не прийшлося. Ми опритямилися, коли побачили, що сидимо на спині заснулого динозавра.
– Рятуйся, хто може! – пролунав розпачливий крик.
Як розсипані яблука, наші пасажири покотилися вниз по хребту. А досягши землі, драпонули в напрямку гір.
Тільки знайшовши схованку в горах, я зітхнув з полегшенням і згадав про машину. Із скелястого виступу було видно, що велетенська потвора вже прокинулася і підняла голову.
– Поламає мені транспорт! Розчавить своїми слонячими ногами! – повторював я у відчаї. – Доведеться доживати віку в доісторичному оточенні...
Динозавр підсунувся до найближчої калюжі, припав до неї вустами і висушив її до дна. Потім подивився набряклими, червоними очима навколо. Таку невтолиму спрагу я спостерігав лише в міністра внутрішніх справ.
Всередині печери засланці розвели вогонь і тепер замріяними очима дивилися, як язики полум’я лижуть порожнечу.
Наступного дня раненько я вирядився на розшуки машини. Декілька осіб пішли зі мною за компанію.
Навколо по розлогій долині буйним ростом розкинувся мезозойський ліс. Звичайно не флора цієї ери полонить увагу науковців, а фавна. Що і є помилкою динозаврових розмірів. Тільки достатні харчі могли дозволити тваринам осягнути такого росту. Це тобі не колгоспна шкуринка чорного хліба, а розкішне оточення!
Я й раніше студіював мезозойську рослинність. А тепер її розмаїтість і багатство справили на мене могутнє враження.
У лісі часто і густо стрічалися дерева, вкриті фруктами й горіхами. Пригадую одне. Його плоди мали запах, смак і навіть вигляд шинки. Ми його так і назвали шинковим. Під деревом якісь звірі лишили огризки. Висновок – шинка була їстівною.
В іншому місці ми наскочили на плоди, які нагадували італійські равйолі. Тільки більшого розміру, отже – українські вареники. Цілі зарослі. Начинка одного дерева смакувала на сир. Другого – на м’ясо. А третього – на вишні з цукром.
На південних схилах стояв чагарник з червоними плодами. Ти, мамо, пригадуєш оті неїстівні фрукти в Алжирії? Торбочки, що густими рядами звисали з гілок. Тут ми побачили щось подібне. Але цілком придатне для людського споживання. Ще попереднього вечора ми мали нагоду спостерігати, як динозаври пожирали ці плоди тоннами.
Заохочені їхнім прикладом, ми й собі покуштували рідину в червоних торбочках. І зразу ж піднялися на дусі. Повеселішали. Це було вино. Якістю рівне найкращому бургундському.
Дорога мамо, за два дні перебування в мезозойській ері я заснував нову теорію про динозаврів. Ці доісторичні громадяни вимерли не внаслідок світового катаклізму, а від алкоголізму!
Нарешті ми знайшли те, що шукали. Машина була цілком справною.
На той час я вже зжився із своїми пасажирами. Потоваришував з ними. Шкода було мені покидати їх одних серед диких звірів. Отож, всупереч всім інструкціям і вказівкам, я запропонував людям місце в машині на поворот додому.
– Дякуємо за ваш добрий намір, Йоганне! – відповів один. – В Совєтський Союз нас не затягнеш ні налигачем, ні бульдозером, ані машиною часу.
А другий підсумував:
– Краще жити з динозаврами, як з держимордами.
«Нові Дні» № 1, 1988 р.
_______________________
З УЯВНОГО В НАЯВНЕ
Євгеніка
За 21-го століття в Австралії сталися зміни. По містах з’явилися нові назви:
вулиця Карла Маркса,
площа Леніна.
Вестмінстерський спосіб урядування був усунутий, а, натомість, запанував однопартійний, совєтський.
В Канберрі, перед парламентом, виріс сірий, цементний будинок без вікон, Сліпий Дім. Тут кінчався слід по дисидентах, ексцентриках і всяких бідаках, які не вміщалися в соціялістичні норми.
Український поет Григорій Рожа відкрив у собі винятковий талант. Інший знавець мови викликає в уяві образи й картини. А Рожа умів ще краще. Він, було, як скаже, то так і перетворить предмет з уявного в наявний.
В цей спосіб постала летюча бульба – найновіший, найзручніший і найскоріший засіб пересування. З водієм у своєму нутрі, бульба набирає біонічних властивостей. Ти даси наказ: «Лети!», і вона летить. Скажеш: «Повертай наліво!», і вона повертає. Чутлива, як око, і надійна, як права рука.
В період творчого розквіту Григорій Рожа вже не був першої молодости. І не другої, і не третьої. Власне, був пенсіонером.
При найкращих умовах у старого бракувало сил, щоб виготовити більше як одну бульбу на тиждень. Велике зусилля мозку, запруджене технічним лексиконом, виснажувало чоловіка. Тільки він не любив набридати людям про свою старечу млявість. І тому з’ясовував повільність виробництва браком робочої сили.
Одна бульба на тиждень – це дуже мало!
Москва саме довідалася про летючі бульби і прислала в Канберру замовлення на першу тисячу. Вона замовила б і Григорія, та його не дали.
Ось федеральний уряд пише до нашого нового індустріаліста:
«Шановний громадянине Г. Рожа!
На Ваш продукт існує попит. Але сумною дійсністю лишається той факт, що Ви виробляєте летючі бульби в недостатній кількості.
З вірогідних джерел нам відомо, що причиною являється брак робочої сили.
Отже, наші Вам інструкції ясні і недвозначні: піднести продуктивність!
Затрудніть більше робітників, виробіть собі кошторис, і ми стрінемо побіжні витрати.
Власноручно: міністр важкої продукції
(ім’я, прізвище)».
Григорій задумався.
Ясно, що затруднити безробітних – річ благородна. Тільки вони говорять англійською мовою. А де хто бачив, щоб летючі бульби робилися по-англійському! Зрештою, навіть знання української мови не принесе потрібних наслідків. Тут Григорій мав на увазі молодь. Вона розмовляє з мовними хибами:
Я їм борщ з ложко.
Голубці літають над хатою.
Вчора з Петрусем ми мали добрий час...
Припустимо, що хтось і виявить талант перетворення з уявного в наявне. Тільки ж що тоді станеться? Бульби з ложками!
Чоловік тяжко зітхнув.
– Ця індустрія приведе мене до непорозуміння із владою. Я не доберу способу, щоб прискорити виробництво. От і доведеться зимувати в Сліпому Домі.
З Канберри приїхав спеціяльний аґент, щоб розкусити справу на місці. Комрад Крук.
– Ви й досі виплачуєте цьому капіталістові пенсію? – зарепетував на завідуючого банку.
Українські поети від Григорія Сковороди і до Григорія Рожі ніколи не відзначалися мільйонерськими амбіціями. Прибутки з продажу летючих бульб ішли на потреби місцевої лікарні. А Григорій так і продовжував жити на старечій пенсії. Залежав від неї. Так по-місцевому полагодили справу.
Розібравшись, що й до чого, комрад Крук послав до Канберри конфіденційний звіт. На Григорія Рожу треба накласти тиск через старечу пенсію. Затримати її. Хай цей капіталіст
