Всім відомо, що німці – чесний народ. В Німеччині обабіч шляху дозрівають яблука, і ніхто їх не краде. Жителі поважають закони своєї країни. Гаррі Шульце був одним із них, але він мав таку думку, що правопорядок Німеччини є “Nur für Deutsche”. А речі поза Німеччиною можна «борген, організірен і клавен», цебто присвоювати. Що він і зробив з Івановим «Штудентенбух»-ом. По-солдатському.
Поки Ґетінгенський університет прислав копію, Іванова заява спізнилася на цілий навчальний рік. Але щастя усміхнулося наступного року. Під кінець з Івана Сили вийшов добрий учитель. Сьогодні цей трудолюб уже постарів, сів на пенсію і гойдається собі в кріслі.
Зате із фальшивим приятелем сталося щось несподіване.
Гаррі Шульце, високий і блідий гольштайнер, відмахав свій контракт на довбанні тунелю в австралійських альпах.
Це тоді нетерпляча Ґерда пише з Німеччини, що більше чекати не може, що їде услід.
На вигляд Ґерда – не міс Всесвіт. Але вона дівчина порядна, чепурна, студентка теології. Ти будеш всесвітньою ґавою, якщо пропустиш Ґерду крізь пальці.
– Приїжджай, скарбе! Приїжджай! – відповідає Гаррі на її листа. – В порівнянні з повоєнною Німеччиною Австралія — це Божий рай на землі. Мені тут пропонують учительський вишкіл. Я йду в науку.
Гаррі добре знає, що Ґерда соціяльно-чутлива. Він особисто був би задоволений і далі тягатися чорноробом по альпах. Але вона хоче мати чоловіка з «білим коміром», не «синім». Навіть на відстані ця маленька особа вже перебирає ролю західної жінки – заохочувати чоловіка до прогресу.
Отож, доки «лібхен» їде морем, Гаррі подає заяву і виповнює формуляри.
Він дуже хоче, щоб йому присудили стипендію. Намагається справити добре враження. Виймає з украденого «Штудентенбух»-а сторінки і вкладає їх у свій. З цього виходить товстеньке свідоцтво про університетську освіту. Хай там, у коледжі, скажуть: «Цей німець має високе Ай К'ю». Мине декілька років, і його, може, теж запросять на викладача. І Гаррі уявляє собі, як Ґерда сяятиме гордістю за свого мужа.
Великий океанський корабель нарешті прибув до сіднейського порту. Із зграйкою наречених на берег ступила Ґерда. Там уже стояв Гаррі з букетом червоних квітів. Молодята розписалися і відсвяткували шлюб у французькому ресторані. Ґерда послала матері листа про розкішне бомб глясе.
Скоро вчительський коледж повідомляє містера Гаррі Шульце, що стипендію затверджено. Гаррі дуже радий. Але на одну мить він замислюється. В тому ж листі його викликають, щоб з'ясував дещо у своїх паперах.
Співчутлива Ґерда питає:
– Якісь труднощі?
Гаррі вдає безжурного.
– Но проблем! – каже, а про себе збентежено думає: – Чи це не «Штудентенбух»?
Справа в тому, що в нього почерк вугластий, готичний. А Іван Сила має слов'янський, заокруглений. Гаррі боїться, що навіть такі «хомути» як урядовці помітять різницю і, дивись, почнуть розпитувати.
Не хотілося, щоб Ґерда довідалася про крадіжку. За короткий час на чужині вона ще не виробила в собі ставлення «Nur für uns». На її думку, отак, як ти украв, то украв. Закон каже, що ти злодій. А може психічно-хворий. О, ні! Ґердина участь тут йому потрібна як дірка в голові.
Гаррі пішов до коледжу. В офісі скоро все вияснилося.
– Ваша метрика подає Ганнінг Шульце, але ви підписуєтеся як Гаррі Шульце. Чому? – спитав урядовець.
Гаррі усміхнувся.
– Ім'я Ганнінг нордійське, – пояснив. – В Австралії такого нема. Тут жителі за звичкою скорочувати зроблять з Ганнінга Гані. А це, ясно, означає мед, «експрешон ов індірмент», вираз ласки. Уявіть себе на моєму місці, коли австралійський робітник гукає: «Гей, Гані! А йди-но сюди!» Може бути незручно. Ось чому, їдучи до Австралії, я перемінив Ганнінг на Гаррі.
Вся справа звучала як анекдот, і службовець засміявся.
– Ну, почекайте, я вистукаю це на машинці. Вам потрібний афідавіт, – сказав.
Гаррі чекав.
Від кінця війни він не міг знайти притулку. Щось його гнало з одного місця на інше. Навіть дома університетські студії покинув через фінансові труднощі. В Австралії повезло. Тут йому дають безкоштовну освіту.
Урядовець повернувся з паперами. Попросив Гаррі, щоб той підписався, і сам поставив свій підпис за свідка.
– Це й усе?
– Так, це все.
Щасливий стипендіят зітхнув з полегшенням. Кинув поглядом по кімнаті. Вид знайомої постаті на дверях привернув до себе його увагу. Пришвартував на місці. Від страху Гаррі раптом відчув метелики в шлунку.
***– Ду, лібер Ґотт! Це Іван Сила. А я думав, він у буші. Що він шукає тут, у Сіднеї? «Штудентенбух»?
Гаррі Шульце не спав цілу ніч. Всякого роду думки відганяли сон.
Зранку він заявив Ґерді, що Австралія йому не подобається.
— Доки в нас ще є гроші на квитки, їдьмо в Німеччину!
«Новий Обрій» №. 9, 1993 р.
____________________
УКРАЇНСЬКИЙ БАЙБЛ БЕШЕР
Оповідання
Колишній колгоспник Панас Каракайка, переживши сталінське і гітлерівське лихоліття, прибув нарешті в демократичну Австралію.
Свій переїзд він уподібнював до біблійної історії про втечу синів Ізраїля з єгипетської неволі. За щасливий кінець належиться подякувати Богові. Але як? Який тут вжити обряд? Сталін позсилав священиків на Колиму. То Панас дякує по-своєму. Щодня зранку, як небо зарум'яниться, цей християнин-самородок вилазить на евкаліпт і співає Давидові псальми.
Його голос має вібрацію єрихонської труби, від якої колись валилися мури, а тепер прокидаються службовці іміграційного табору Батгурст. Потужні звуки зганяють солодкий сон з їхніх ясних очей і кидають добрих людей у невимовну лють.
– Пора вислать цього артиста на роботу! – скаржаться вони директорові табору.
– Та він уже затруднений тут у ролі городника, – приходить відповідь.
Директор передбачає труднощі. Не всякий працедавець захоче панькатися з таким робітником. У Панаса, крім різкого голосу, є ще й інша морока. Він не їсть м'яса і не торкається грошей. «Гроші від диявола», – каже.
Та службовці вимагають:
– Вишли ти його, а то ми самі підемо з табору.
Жаль було директорові сумлінного городника, та нічого не попишеш. Влаштував Панаса на овечій фармі.
Фармер був завзятий бушман. Він приборкував диких коней, голими руками ловив отруйливих гадюк, а от Панасового співу не злюбив. А коли почув, що від того і старий пес Блекі розпучливо виє, то посадив нового робітника до авта і повіз назад на біржу праці. Тільки там розкоркував свої вуха, вийнявши з них кульки вати.
Отак Панас не міг закорінитися на одному місці. Доля, як каламутна течія повені, несла його все далі на захід. Аж під кінець опустила чоловіка у казковому містечку Аліс Спрінґз, яке, оточене горбами і пустелями, розташувалося зеленою оазою на орошеній долині.
Тут, у центрі континенту, дні гарячі,
