Тобто йдеться про земельну ренту. У надважливому для України аграрному секторі земельна рента — це відповідно механізм реалізації права на виробничу експлуатацію основного скарбу держави — її землі.
Кожен власник або землекористувач мусить сплачувати певні, розраховані на основі рентної бази за спеціальною методикою платежі до окремого соціального бюджету. Джерелом таких надходжень має стати зароблений прибуток, який виникає від використання суспільної власності і є результатом зростання ціни на власну продукцію в умовах ринку. Та ще й за прогнозованого зростання попиту на дефіцитну продукцію землеробства при одночасному зростанні населення планети.
Але повернімося знову до пекучих у суспільстві тем: причетність кожної людини до суспільних багатств країни та визначення долі кожного громадянина вкупі з правом розпоряджатися нею.
Під час запровадження в суспільстві стабільних рентних відносин кожна людина повинна отримати персоніфіковане право на свою частку наповненого рентними платежами окремого соціального бюджету. І, звісно, вона має розраховувати на те, що її найкритичніші проблеми може бути профінансовано коштом цієї частки, а саме: власне здоров’я і здоров’я родини, особиста освіта, освіта дітей, якість щоденного життя (різноманітні комунальні проблеми, екологічний захист середовища місця проживання).
При такому підході ми знову зможемо повернути в дію давно порушені основні конституційні права людини на безоплатну охорону її здоров’я й освіту. Кожному громадянину треба мати впевненість у можливості фінансування з окремого соціального бюджету цих важливих особисто для нього суспільних проектів загальнодержавного значення.
Усі роки незалежності народ України було фактично усунуто від результатів використання тієї власності, яка по праву належить йому за Конституцією, а надприбутки залишалися в кишенях не тих, хто виробляє, а тих, хто «керує» або «посередникує» на реалізації результатів цієї праці.
Насправді все має бути інакше. Кожен, хто в цей каламутний час будь-яким чином (крім уже зовсім кримінальних способів) отримав землю, повинен на основі закону юридично врегулювати взаємні права, обов’язки і взаємні інтереси з державою, котрій вона належить на правах суспільної власності. І в цих стосунках не може бути переможців або переможених, бо все має відбутися лише на основі паритету. Тільки тоді така приватизація землі (і тільки на певний визначений законом термін), на думку більшості людей, може стати більш-менш соціально виправданою.
Якщо землевласник або землекористувач, який колись отримав будь-якого розміру наділ, хоче і надалі ним володіти й заробляти на ньому, він повинен стати «соціальним донором» суспільства, сплачуючи ренту в соціальний бюджет. Її розмір може бути різним, зважаючи на якість ділянки, її площу й місце розташування. Але в кожному разі повинен існувати певний незнижуваний мінімальний рентний платіж за землю. Навіть для тих, хто має невеличку ділянку землі суто для життя й ведення домашнього господарства, мусить бути визначено за окремою градацією символічну рентну плату.
Тоді всі землевласники і землекористувачі, малі чи великі, будуть юридично зв’язані із суспільством рентними відносинами, що вирівняє їх відповідальність за наданий їм у користування земельний ресурс. А символічна рента для власників невеличких ділянок для життя не зможе підірвати сімейний бюджет, бо при їх оцінюванні неодмінно має бути враховано безприбутковість такого землекористування.
От при такому особливому підході земля вже не просто товар, а джерело постійних суспільних прибутків, бо не поділяється довічно між конкретними особами. Доки ти платиш ренту, доти земля на певний термін у твоєму розпорядженні. Та ще й, крім фінансових, ти береш на себе зобов’язання перед суспільством завжди бути дбайливим хліборобом.
Але найцікавіше і найважливіше те, що при запроваджені рентних земельних відносин суспільство стає зацікавленим у появі на землі міцного землевласника як стабільного платника ренти.
А майбутній законодавчий механізм розподілу рентних надходжень до соціального бюджету має відрегулювати рівні права людей на отримання зиску від використання землі й інших державних скарбів як суспільної власності. Важливо, що за таких обставин певні соціальні протиріччя між селом і містом може бути суттєво знівельовано.
Держава нового типу, запропонувавши народові таку систему земельних і рентних відносин, має взяти на себе організацію і поточний моніторинг ефективного використання власних земельних (і не тільки) ресурсів.
У результаті впровадження в країні навіть тільки земельних рентних відносин виникнуть довгострокові для всіх економічні стимули, які дадуть імпульс наступним позитивним соціальним зрушенням:
- могутньому наповненню окремого соціального бюджету країни для всіх без винятку її громадян;
- підвищенню фінансового рівня і якості соціальних гарантій;
- підвищенню рівня зайнятості;
- істотному підвищенню рівня життя на селі;
- покращенню сільської інфраструктури;
- мінімізації відпливу молоді та в результаті – омолодженню села.
Стати на таку нову позицію щодо вирішення земельних проблем дуже привабливо. По-перше, така позиція визначає нову соціальну й економічну перспективу для нової держави і вона забезпечить сприйняття, розуміння й прихильність з боку не тільки соціально незахищеної частини українського народу, а й з боку навіть переважної кількості майбутніх платників ренти. Бо не можуть же вони не розуміти того, що на землі їм треба працювати і жити пліч-о-пліч з усіма тими, кому ця земля належить по конституційному праву. Тому спокій і мирні взаємини між усіма верствами суспільства стануть основою плідних ділових, виробничих і просто сусідських стосунків. Такі життєві обставини обов’язково дадуть відчутний результат під час формування нової кооперативної держави, і описаний вище соціальний бюджет, що буде відмінним і не змішуватиметься із загальнодержавним бюджетом, стане ефективним джерелом накопичення й використання суттєвих рентних платежів за землю й інші скарби держави з метою ефективного їх використання на суспільні та індивідуальні соціальні потреби громадян країни.
Концесія
Розглянувши перспективи рентних відносин для оновленої держави, не можна не зачепити також поширений у світі економічний механізм концесії.
Концесія — це форма залучення, як правило, фінансових або й інших матеріальних ресурсів від іноземного інвестора, коли держава напряму або через місцеві органи влади, які представляють її інтереси, передає в експлуатацію й управління іноземним компаніям або приватним підприємцям на певний термін і на відшкодувальних умовах земельні ділянки, джерела природних ресурсів, підприємства чи інші господарські об’єкти.
Ці дії регулює винятково законодавство держави, яка надає таке концесійне право. Концесіонер вкладає свої кошти в освоєння певних територій, розробку корисних копалин, організацію виробництва чого-небудь, отримуючи за це відповідний своєму вкладу прибуток та систематично сплачуючи обумовлену плату державі, яка здала йому щось у концесію. З розвитком концесійної території часто виникають спільні підприємства зі спільним використанням капіталів як концесіонера, так і держави-власника природних та інших її скарбів.
Згідно з міжнародним
