Оскільки емісійні гроші за своїми обсягами превалюють над усіма іншими грошовими потоками, що задіяні для виконання таких проектів, може виникнути серйозний додатковий тиск на споживчий фінансовий контур вже зарплатними коштами, які будуть витрачатися найнятими на їх будівництво працівниками на ринку товарів та послуг. В теорії це може спричинити певний перекіс, порушивши загальнодержавний внутрішній фінансовий баланс. А ще гірше – спричинити інфляцію.
Тому маємо надзавдання: нівелювати можливий негатив від вкиду у контур споживання додаткових зарплатних грошей емісійного походження. Його можна вирішити двома шляхами.
Перший – суворо контролювати обсяги перекосу фінансового балансу та періодично вилучати надлишок цих «маркованих» грошей з фінансового ринку.
Другий, найкращий – синхронно із зростанням обсягів коштів у загальному контурі споживання збільшувати виробництво необхідного асортименту товарів і продуктів, розширювати перелік запропонованих послуг, «зв’язуючи» тим самим додаткові «марковані» гроші, що туди надходять.
А в загалом висновок буде наступним: під час виконання державних інвестпроектів нівелювати можливий негативний тиск збільшеного обсягу додаткових емісійних коштів на фінансовий ринок можливо через утворення двох незалежних фінансових контурів, що між собою не перетинаються: виробничого та споживчого. Виробничий існує замкнуто від споживчого і включає у себе лише фінанси на створення виробничої та інфраструктурної бази самих інвестпроектів. Вкладені кошти будуть «вийматися» з такого контуру за рахунок суворо контрольованих регулярних амортизаційних відрахувань, які мають накопичуватися у спеціальному державному фонді з метою або вилучення з фінансового ринку, або подальшого інвестування в аналогічні проекти, мінімізуючи тим самим обсяги майбутніх додаткових грошових емісій.
Зарплатні емісійні кошти будуть попадати на споживчий ринок через споживчий контур, підвищуючи тим самим споживчий попит. Але тиск на споживчий ринок у масштабах країни буде підвищуватися не дуже значно, бо заробітна плата у видатках на виконання інвестпроектів навряд чи буде перевищувати 20% загального обсягу емісії на їх створення. І таке додаткове підвищення має нівелюватися синхронним підвищенням споживчих пропозицій, частина яких вірогідно буде вироблена тими ж самими підприємствами, що будуть створені державою за рахунок спеціальних грошових емісій.
Ми повинні мати розуміння, що рішення про здійснення будь-якого інвестиційного проекту національного рівня за емісійні кошти має прийматися виключно Урядом за поданням та розрахунками головної економічної структури країни, а емісія грошей під проект здійснюватися центральним емісійно-резервним банком. Далі ці кошти будуть розподілятися через державне казначейство згідно із схемою 2.
СХЕМА 2. Фінансування проектів та поставки обладнання та матеріалів. Податки до бюджету
Ознаки проектів, які можуть бути створені державою за додатково емітовані інвестиційні кошти.
1. Проект за своїм значенням має бути унікальним та загальнонаціональним.
2. Проект має стати об’єктом довгострокового використання.
3. Проект повинен мати корисне значення не тільки для розвитку конкретної галузі, а й нести у собі певну ознаку міжнародної значущості для зміцнення позицій країни у міждержавних економічних відносинах.
4. Проект має бути цільовим, ідеально прорахованим не тільки економічно, а й всебічно вивіреним з усіх аспектів реального життя країни та її суспільства.
5. Проект має стати головною складовою діяльності певного переліку залучених для цього державних структур (див. схему 2). Це небхідно для закільцьовування емісійних коштів серед цих державних структур з метою надійного контролю за їх витрачанням та уніфікації звітності. Підприємства інших форм власності залучаються до такого циклу за необхідністю лише як постачальники власної продукції: як безпосередьо для виконання проекту, так і для клірингових міждержавних розрахунків за імпортоване обладнання, придбані технології або ексклюзивні матеріали. Розрахунки з ними проводяться за відвантажену продукцію виключно через державний банк стратегічного інвестування і соціальних програм, і вони є прикінцевою ланкою, яка не має зворотного фінансового чи товарного зв’язку з основним виконавцем – дирекцією інвестиційного проекту.
6. З пропозицією щодо ініціювання проекту може виступити будь який компетентний у цьому питанні громадянин країни – вчений, відомий профільний фахівець-практик, аналітик з фаха, також галузеві міністерства або підприємства, наукові заклади чи територіальні громади (за підтримки галузевих фахівців), на землях яких можуть бути розташовані об’єкти будівництва майбутнього інвестпроекту.
7. Офіційно ініціювати проект можуть: Глава держави – керівник Уряду та керівник головної економічної структури країни.
8. Згоду на такий проект дає виключно Глава держави – керівник Уряду і оформлює її своїм Указом та відповідною постановою Уряду.
Рента. Земельні рентні відносини
У мене немає жодного сумніву, що кожний українець має право на свою частку в земельних, природних і виробничих ресурсах країни. Її розмір має визначатися в результаті ділення загальної вартості всіх цих ресурсів на загальну кількість населення. Одним словом, незалежно від того, де живе людина — в місті чи селі, вона повинна почуватися співвласником скарбів своєї країни і мати вигоду від експлуатації всіх різновидів суспільних благ. Конституція України окреслює таке поняття, як «власність українського народу». Нехай воно зараз майже зовсім декларативне, але під час формування держави нового типу ми маємо спрямувати всі свої зусилля, щоб надати цьому надважливому поняттю реального наповнення.
Так що ж таке рента взагалі? Простіше кажучи, це засіб реалізації права на виробничу експлуатацію будь-яких скарбів, які є суспільною власністю.
А землю ми передусім визначаємо як найголовнішу і найкоштовнішу суспільну власність. Нам усім вкрай потрібне нове осмислення питання про земельні відносини в державі.
Ми багато років посідаємо позицію «між стільцями» через дилему, однією частиною якої є справедлива думка про те, що земля — це державна або, ще варіант, народна власність. Отже, вона не товар і тому не продається. Друга частина дилеми — теперішні реалії, коли нестримне в попередні роки зростання цін на землю, особливо біля великих міст, вкупі із системною кризою в сільськогосподарському виробництві, викликаною браком кредитів, матеріальних і людських ресурсів, породили у власників земельних паїв відсутність мотивації обробляти їх та підштовхнули продавати землю, користуючись спекулятивним попитом на неї і намагаючись заробити хоч якусь копійчину, не думаючи навіть про власне чи родинне майбутнє. Всі ці чинники серйозно вплинули на нинішню невизначеність позиції і певну розгубленість суспільства в цьому життєво важливому питанні.
Але вирішення цієї складної проблеми існує. Воно теж виглядає як певна дилема. Одна її частина має виключно соціальний «вигляд», бо визначає землю як суспільну власність. З доходу від володіння та її використання у новій державі має бути сформовано окремий соціальний бюджет, який повинен витрачатися суто на суспільні соціальні потреби. Інша частина дилеми виглядає зовсім по-ринковому: земля — це товар, а тому жодної насильної зрівнялівки, тим більше жодної реприватизації бути не може, бо все
