— Не мусила питати. Я знаю пана… Вже давно… Ще зі Львова.
Опустивши очі, вона не зауважила, яким здивованим поглядом озирнув її Адам.
— Аж таку добру пам’ять маєш? Скільки тобі років? Знаєш, я зачекаю на твого вуйка тут. Розкажи щось про себе.
Анна злякано підвела голову і знов зазирнула Адаму в очі.
— Пан не може чекати на мого вуйка тут. Я тут сама. Ви мусите піти.
Підійшовши до дверей, вона розчинила їх навстіж.
Прослідкувавши за нею поглядом, Адам усміхнувся. Здається, ця дівчинка виганяє його. Кумедно. Жодна панна її становища та віку не дозволяла собі такого. А вона з характером. Хто б подумав. Не виглядала здатною на таку рішучість.
— Виганяєш мене? Аж так сильно тобі допік?
Анна трохи розгублено глянула на нього.
— Я пана не виганяю, я тільки дуже прошу піти.
Не втримавшись, Адам розсміявся.
— Справді — величезна різниця. Не до порівняння.
Прощаючись, він знов усміхнувся. Цю дівчинку теж можна зрозуміти. Якщо він залишатиметься з нею наодинці, то зіпсує їй репутацію, а вона на таке не заслужила. Знаючи її родину, не мав особливих ілюзій щодо того, як їй тут ведеться. Зрештою, навряд чи цій дівчині світить щось особливе і в майбутньому. Але менше з тим, її майбутнє — не його клопіт.
Уже за чверть години по тому, як Адам вийшов із будинку, він і думати облишив про Анну. Натомість її його візит приголомшив настільки, що вона майже перестала розуміти, що діється. Спочатку — несподівана поява Адама в їхньому будинку, потім — увага, погляд, доторк. Логічно пояснити все це вона не могла, а тому губилась у здогадах. Цікаво, чому Адам дозволив собі таке? Вона так сподобалася йому чи це у нього таке специфічне ставлення до всіх жінок та дівчат? Ніколи чогось такого про нього не чула.
Цілий день Анна згадувала, як Адам дивився на неї, як обережно торкнувся її губ, і серце млосно завмирало на той спогад. Майже не чула, що говорили довкола, не помічала, що діється вдома, не розуміла, що робить сама, а коли випустила з рук тарілку, не второпала, чому та розбилася.
Наступного дня вдягнула найліпшу зі своїх буденних суконь і старанніше, аніж звичайно, заплела волосся у дві коси. Вчора Адам приходив до них додому, але нікого не застав, отже, нині знов прийде. Цікаво, як він дивитиметься на неї сьогодні? Теж захоплено?
А якщо байдуже? Анна взялася до звичної роботи, проте була така незібрана та неуважна, що робота майже не посувалася. Зачувши чиїсь кроки, насторожено завмирала, постійно прислухалася до звуків на вулиці, кидала погляд у вікно, а коли Адам з’явився на порозі, облишила все і втекла геть. Навіщо втекла? І сама не зрозуміла. Забігши до себе в кімнату, обперлася плечима на стіну і прислухалася до того, як скажено калатає у грудях серце. Тепер Адам думатиме, що вона взяла собі близько до голови його вчорашню поведінку, а вона навіть пам’ятати такого не повинна. Вийти б до нього, стримано привітатися, холодно глянути, а тоді розвернутися і піти геть. І нехай знає, що їй байдуже.
Побачивши, що дівчина втекла від нього, Адам усміхнувся. Все ж таки Анна ще дитина. Вчора він налякав її, і тепер вона уникатиме зустрічей з ним. А шкода, бо іноді було б приємно побачити її. Хоча… За чим тут шкодувати? За проблемами на свою голову? З нею все одно не можна нічого собі дозволити. Враховуючи всі обставини минулого, вік дівчини, її невинність та гарну репутацію — це саме той випадок, коли до неї не варто наближатися на віддаль ближчу, аніж п’ять кроків.
Як зайвий баласт, Адам відразу викинув з голови всі думки про Анну, та незабаром із подивом зрозумів, що йому хочеться побачити її ще раз. Особливого значення цьому бажанню не надав. Воно було настільки миттєвим та невиразним, навіть смішно його аналізувати. Така невинна дівчинка у його спосіб життя не вписувалася. Вплутав би її у щось надто скандальне, а робити їй кривду не хотілося. Зрештою, у нього і без цієї панни проблем не бракує. Не надто легка та спокійна зима минула[12], не особливо зачепивши його та родину, проте він мусив виїхати з ними на декілька місяців до Львова, і тепер серйозно замислився над тим, щоб невдовзі побудувати будинок ще й там. За сприятливих умов можна розпочати будівництво вже цього року, наступного завершити якусь частину робіт, потім вивершити зовнішнє оздоблення, взятися за внутрішнє… Добре, що тепер у нього є цей будинок у Жовкві. Від його продажу можна отримати непогані гроші.
Розділ 6
З того часу, як Анна востаннє бачилася з Адамом, проминуло два місяці, і вона майже вмовила себе не думати про нього. Припинила виглядати, не стежила з вікна і навіть не знала, чи є він у Жовкві. Він так дивно повівся з нею, а тоді зник. З жодною панною свого кола не дозволив би собі такого, але вона теж не дівка йому якась і непристойних вибриків терпіти не мусить. Шкода лише, що понавигадувала собі невідомо чого, сама в те повірила і сама тепер мучиться докорами сумління. Насправді ж здався він їй тисячу років. Жила без нього раніше — житиме і тепер. І взагалі — він надто старий для неї. Хіба у неї хлопця нормального нема?
Добрих намірів вистачило до наступного візиту Адама до них додому.
Цього разу він прийшов десь по обіді й знов, як тоді, нікого, окрім неї, вдома не застав. Тітка з молодшими дітьми ще не повернулася від родини, яка мешкала в Куликові[13], вуйко Павло поїхав у справах до Львова, старші діти бігали десь поза хатою, а Анна, користаючи з рідкісної нагоди відпочити від усіх, сиділа на лаві, підібгавши під себе ноги, і читала книжку.
Почувши стук у двері, неохоче підвела голову. Нема комусь що робити, от і вештається по хатах. Про Адама й не згадала. Не лише припинила виглядати, але переконала себе в тому, що ніколи не зустрінеться з ним.
Підвівшись, Анна відклала книжку, підійшла до дверей, натиснула на клямку і… відчула, як від страху в неї підкошуються ноги. Адам? Тут? Знову?
На якусь частку секунди втратила контроль над собою і мало не зачинила двері у нього перед носом, проте вчасно спам’яталася і впустила досередини.
— Сьогодні вже не виганятимеш мене? — усміхнувшись, запитав він. — Конче маю поговорити з твоїм вуйком.
Анна якось непевно хитнула головою. Мала б сказати, що вуйка нема вдома і що чекати на нього марно, проте чомусь не змогла промовити й слова. Стояла, враз оніміла, і навіщось стискала рукою клямку.
Адам уважніше придивився до дівчини. Плавний вигин шиї, теплий тон шкіри, пасмо каштанового волосся, що вибилося з зачіски й опускається на шию непокірними завитками, тоненька жилка просвічує крізь шкіру на скроні й б’ється в прискореному ритмі. Він знов її налякав? Лише своєю тут присутністю? Чи не найменше йому хотілося лякати цю дівчинку. Відчував якусь дуже невмотивовану та дивну ніжність до неї. Добре, що вона хоч є старшою, аніж він думав раніше. Принаймні, не вважатиме, що втратив здоровий глузд і вподобав дитину.
Відчуваючи погляд Адама, Анна тихенько зітхнула. Здається, всі обіцянки самій собі летять шкереберть і вона не може забути цього чоловіка. Цікаво, чому він так уважно вивчає її? Йому не байдуже?
Раптом Адам поклав долоню на її руку. Навіщо? Сам не зрозумів — просто мав гостру потребу це зробити. Ковзнув долонею вгору по її руці, кудись аж під рукав літньої сукні, відчув під пальцями гладеньку шкіру передпліччя і зупинився за крок від того, щоб остаточно втратити бажання зупинятися. Посунувся б значно далі, проте розумів, що не повинен. А шкода, бо навіть під тією жахливою сукенкою бачив, які в Анни гарні плечі та груди. Якби вона не була такою невинною, як виглядає. Почувався цілковитим ідіотом, коли торкався її так, як не мав би торкатися.
На секунду Анна заплющила очі. Доторк руки Адама примусив її відчути незрозуміле збентеження та млість. Вона підвела голову і несміливо, самими лише очима, усміхнулася йому. Чому всміхнулася? І сама не зрозуміла.
12
Натяк на польське повстання шляхти проти уряду в лютому 1846 року. Селяни-мазури пішли проти повстанців-шляхтичів, нападали на маєтки, грабували та вбивали. Загинули сотні шляхтичів.
13
Куликів — містечко за 15 км від Львова. Відоме від початку ХІV ст. Найвідоміша пам’ятка — готичний костел Св. Миколая, один із найстаріших в околицях Львова.
