Сама не знала, що тепер буде. Можливо, нічого, а може, все зміниться до невпізнання. За ці декілька місяців так багато змінилося в ній самій та в їхніх із Адамом стосунках, що воліла не приймати жодних поспішних рішень.
Розділ 3
Спочатку Анна навіть жалобу не надягала, приховувала те, що стала вдовою до останнього. Лише дала на службу Божу за померлих у віддаленій від її помешкання церкві, а потім сама потай пішла туди.
Порівняно легко відстояла відправу і, незважаючи на свій стан, жодного разу не присіла на лаву. Звичні від дитинства слова молитов заспокоювали, лягали на душу і приносили умиротворення. Шкодувала лише, що не могла прийняти причастя, але, щиро помолившись, теж відчула себе значно краще. Принаймні, нічні жахіття на якийсь час відступили.
Те, що про людське око таки мусила надягнути жалобу, її не пригнічувало, незатишно почувалася лише тоді, коли помічала співчутливі погляди сусідів або й зовсім малознайомих людей. Ще гірше було тоді, коли їй намагалися допомогти. Нічим собі не заслужила на ці прояви співчуття та доброчинності, а тому почувалася винною і намагалась їх уникнути. Бачилася лише з жінкою, яка допомагала їй у хатніх справах, з Терезою та з Андрієм. Тепер, щоправда, Адам теж передавав їй через посильного листи, проте вона ані не відповідала на них, ані не просила не приносити.
До середини березня у Львові стало неспокійно. Містом поширювалися невиразні чутки та найнесподіваніші новини, на вулицях відчувалося незвичне пожвавлення, відбувалися дивні події, а непевні розмови тепер велися не лише в салонах та кав’ярнях, але й по корчмах та шинках. Організовувалися товариства, плелися інтриги і спалахували суперечки. З’явилися дивні новини з Відня. Говорили про розрухи, які допровадили там до кривавих вуличних боїв, про те, що князь Меттерніх[43] в одязі жебрака мусив втікати з Відня до Англії і що тепер створюватиметься новий уряд. У Берліні теж, кажуть, неспокійно, будуються барикади і на вулицях панує хаос. Зворохобилися Мілан та Прага, заворушився Краків. Поширювалась ідея про відбудову Польщі у федерації з Австрією і цісарем Фердинандом як польським королем. Пропонувалося впровадити польську мову по урядах та судах, скасувати цензуру, завести школи по всіх селах, видалити чужинців з Галичини, знести панщину й амністувати заарештованих у сорок шостому році патріотів.
До Анни доходили лише відголоси цих розмов та подій. Майже нічого в них не тямила і мала лише недобрі передчуття. Їй незабаром народжувати, а в місті діється щось незрозуміле. Воліла, щоб усе було спокійно, розмірено та буденно. Загальне піднесення її не зачіпало, а неспокій на вулиці примушував боятися за долю рідних людей. Не цілком ясно уявляла, як поводитиметься у цій ситуації Адам. Він ніколи не говорив про свої політичні уподобання, проте щось їй підказувало, що він теж не залишився байдужим до подій у місті. А Андрій? Той, напевно, вже вплутався у щось небезпечне.
Як жінка, що незабаром народжуватиме, була цілком безпорадна та залежна від свого стану. Не могла нікуди піти сама, боялася потрапити у тлум людей, у неприємну пригоду або залишитися без допомоги в невідповідний момент. Якби знала, що почуватиметься аж такою безпорадною, ніколи б не заборонила Адамові приходити.
З наближенням пологів непокоїлася дедалі дужче. Уже з тиждень погано спала, вночі по декілька годин безцільно вешталася помешканням і поступово почала сумніватися в тому, що взагалі зможе коли-небудь розродитися. Плакала частіше, аніж звичайно, самопочуття з кожним днем погіршувалось, а страх наростав. Дитина опустилася зовсім низько і так боляче тиснула внизу живота, аж іноді Анні здавалося, що вона ось-ось вивалиться назовні. Її постійно тягнув поперек, живіт хапали слабкі спазми, а тривога межувала з панікою.
На додачу до того, у місті теж ставало дедалі неспокійніше. Ще дев’ятнадцятого березня пожежа у Жовківському передмісті спровокувала виступ військових підрозділів із казарм і мало не спричинила паніку. Декілька годин середмістя було оточене, й очікували протистоянь із урядовим військом, проте цього разу якось обійшлося. Анна зітхнула з полегшенням, бо в її стані такі події рівноцінні катастрофі й не обіцяють нічого доброго. Тішилася з того недовго: вже у наступні два-три дні у Львові знов стало неспокійно, почалися заворушення, велися надто радикальні розмови, лунали категоричні заклики, а в цілому все це виглядало так, ніби справа йшла до зведення барикад та до збройного повстання. Від хвилювання Анна не знаходила собі місця. Переживала, що щось погане станеться з Адамом або з братом, боялася, що пологи розпочнуться несподівано і вона не зуміє дати собі з ними раду. Розумніше, напевно, переїхати в передмістя. Там спокійніше, а знайти повитуху і там не проблема.
Анна навіть почала серйозно замислюватись над тим, щоб негайно складати найнеобхідніші речі й уже завтра переїхати в безпечніше місце, проте не встигла. Перед обідом до неї в гості зайшов Андрій. Похапцем розпитав про самопочуття, порадив у найближчі декілька днів не виходити з дому, добре зачиняти двері й без потреби не висовуватися з вікна. На бажання виїхати звідси лише стенув плечима і сказав, що вона трохи спізнилася, бо для жінки при надії зараз небезпечно не лише вештатися містом, а й взагалі виходити з дому. Доки Анна намагалась усвідомити, що сказав Андрій, той швиденько з’їв обід, хитро уник усіх запитань і почав прощатися саме тоді, коли вона захотіла докладнішої розповіді про події у місті. Анна й отямитися не встигла, як він вибіг із помешкання. Куди і навіщо побіг? Нічого не бачить, не чує — весь у своїх справах, клопотах, ідеях. Піднесено-неспокійний, цілком зворохоблений тим, що діється у місті. Як добре чоловікам. Йому й на думку не спало запитати, чи потребує вона допомоги, чи не боїться залишатися сама, чи почувається затишно. Майже сердилася на брата за неуважність. Хоча… Адам теж міг би згадати про неї. Залишати її саму в такій ситуації щонайменше егоїстично. На вулиці неспокійно, в помешканні не надто безпечно, вдома страшно. Ще повстання розпочнеться, або урядові війська захоплять місто. А якщо з Адамом щось сталось, і він саме тому не приходить? Дедалі дужче непокоїлася саме за нього і до вечора від страху не знаходила собі місця.
Десь опівночі почула, як хтось тихенько стукає в двері, і кинулась їх відчиняти. У півтемряві сходів впізнала Адама.
— Ти впустиш мене до себе? — стиха запитав він її. — Сьогодні не час для заборон.
— О, Боже, звичайно. — Анна похапцем відступила від дверей. — Заходьте. Я так боялась… Де ви були?
Зачинивши двері, вона не втрималась і, скоряючись першому імпульсивному пориву, пригорнулася до Адама. Якби з ним щось сталось, ніколи б собі не пробачила того, що забороняла йому приходити сюди. Не було в них причин розходитись. Вона сама вигадала їх для себе та для нього.
— Чому ви не приходили? Я так довго і давно на вас чекаю.
Міцно пригорнувши її до себе, Адам не втримався і розсміявся. Ні, логіка в неї таки суто жіноча. То вона, виявляється, з нетерпінням чекає на нього. Дуже своєрідна манера очікування — відганяти від себе.
— Слухай, Анно, ти визначся, чого хочеш, бо думки читати я не вмію.
Ще сильніше притиснувшись до нього, вона стенула плечима. Сама не розуміла, навіщо відібрала стільки часу в них обох? Могла б очікувати на народження дитини разом із чоловіком, якого любить, але позбавила себе того.
Ковтаючи сльози, вона підвела на Адама очі.
— У місті щось таке діється. Ви ж нікуди не вплутались? З вами нічого поганого не сталося?
Адам тихенько розсміявся.
— Що ти вигадуєш? Не маєш, чим себе забавити? Дивись, яка ти в мене вже кругленька стала, а переймаєшся дурним. Просто нікуди не виходь. Я навіть побуду з тобою сьогодні. Ти ж не виганятимеш мене серед ночі на вулицю?
Анна крізь сльози усміхнулась. Адам не хоче лякати її правдою, але це дрібниці. Головне — з ним нічого поганого не сталося. Він із нею, він тут, вона для нього важлива, а все інше — дурниці.
43
Князь Меттерніх — всевладний канцлер уряду, головний творець Священного союзу 1815 року.
