— Звичайно ж, бачив. Це пан Адам… Ти його не знаєш, але я піду привітаюся з ним.
— Ні… Зачекай… — схопивши брата за рукав сюртука, Анна потягнула його за собою у сіни. — Ще встигнеш… Мені здається, я теж десь бачила того пана, а де — не пригадаю. Не знаєш?
Андрій здивовано глянув на неї.
— Я з мамою ходив до нього перед тим, як йти у гімназію… Не пам’ятаю, ти з нами тоді була?
— А раніше? Скажи, я могла бачити його десь раніше?
Андрій на секунду замислився.
— Ну, пам’ятаю, як ми з тобою були на весіллі, де був той пан. Тобі тоді виповнилося два рочки, а мені наказали дивитися за тобою. Так, ніби я там іншої роботи не мав. На тому весіллі тобі щось у голову встрелило, і ти, ні сіло ні впало, вибігла на дорогу, де їхала бричка. Ледь під коні не впала. Той пан, між іншим, і витягнув тебе мало не з-під копит коня. Добре, що він не знав, чиї ми діти… Тато б мене прибив за недогляд… Потім я до вечора сам мусив ховатися і тебе переховувати. Весь день мені спаскудила.
Зосереджено дивлячись на брата, Анна спробувала щось собі з того пригадати.
— Зачекай, але ж я не можу того пам’ятати. Я була маленька. Чому ж тоді зараз… — вона затнулася і, перехопивши здивований погляд Андрія, спробувала надати обличчю безтурботного виразу. — Та нічого. Я тільки хотіла запитати, звідки знаю того пана. Звичайна цікавість.
Обминувши Андрія, вона вийшла на ґанок. Сама себе не зрозуміла і сама на себе розсердилася. Швидше б уже той пан пішов додому. Напевно, він нагадав їй щось із її минулого, а вона не хотіла ані тих спогадів, ані тих відчуттів.
Перевівши подих, Анна знов прислухалася до себе і знов нічого у собі не зрозуміла. Насилу дочекалася, коли той пан піде додому, але чомусь знов не відчула особливої радості. Цікаво, чому?
Розділ 4
Проминуло три роки, Анна не просто стала старшою, але й змінилася зовні. Лінії тіла м’яко заокруглилися, набули принадних жіночних обрисів. Навіть губи та очі стали виразнішими, ніби враз набрали нових яскравіших барв, а в погляді з’явилася ще не до кінця усвідомлена нею самою тепла млість і неспокій. Уже носила у собі таємницю жіночності, проте ще не знала, що з нею робити. І коли дивилася на себе у дзеркало та бачила там молоду вродливу дівчину, не могла повірити в те, що ці акуратні округлі уста, виразні карі очі, густе довге волосся, тоненький стан і аж виклична жіночність обрисів тіла належать їй. Не знала, як до цього ставитися, а за якийсь час іще й почала помічати, що привертає увагу чоловіків. Спочатку її це здивувало. Завжди намагалася поводитися стримано, старанно демонструвала, що не бачить занадто уважних чоловічих поглядів, не підтримувала жодних загравань і сумлінно вдавала, ніби її це не цікавить. Чи ж не цікавить? Зараз і сама вже не знала.
Дедалі частіше відчувала в собі незрозумілі бажання, легкий сум та неспокій, якусь млість та невдоволення, а ще прагнення щось змінити або виправити. Що саме їй хочеться змінювати чи виправляти, сама до ладу не розуміла. Напевно, ліпше сховати все це у собі й чемно робити те, що кажуть. У неї нема багатого посагу, нема батьків із добрими зв’язками, навіть гарних перспектив на майбутнє нема. Є хіба бездоганна репутація та молодість. Сподіватися на щось виняткове в її становищі — наївно, а відчувати жаль чи протест через таке — нерозумно.
По-справжньому засмучувало хіба те, що тепер дедалі частіше почувалася тут зайвою. Андрій вступив на науку до Духовної семінарії у Львові. До Жовкви приїздив лише зрідка. Тітка з вуйком дедалі частіше сварилися, не розмовляли по декілька днів та спали у різних кімнатах. Від такого життя тітка ще дужче змарніла. Потай від дітей плакала, іноді була перебільшено лагідною з усіма, а іноді навпаки — злостилася на всіх без винятку та вишукувала приводу для сварки. Дивлячись на таке поводження батьків, менші діти принишкли, старші почувалися незатишно і за кожної слушної нагоди намагалися чкурнути з хати. Анна мимоволі теж почала замислюватися над тим, чи не зловживає гостинністю родини тітки. Більшість її колежанок уже заручені, деякі повиходили заміж, хтось навіть очікує на народження дитини. Очевидно, їй незабаром теж доведеться подумати про шлюб. Можливо, навіть раніше, аніж вона б собі того хотіла. Тітка давно натякає на те, щоб уважніше придивилася до хлопця, який майже рік упадає коло неї. Але чи хочеться думати про нього? Ніби нічого проти Маркіяна не має, проте думати про заручини, а тим паче про одруження з ним, якось не хочеться. Чому не хочеться — і сама не розуміла. Хлопець походив із порядної та заможної родини, був добрим, розумним і кохав її. Поряд із ним могла поводитися так, як хотіла — він усе їй пробачав. Те, що він подобається їй, знала напевно, проте чи любила? Іноді здавалося, що любила, іноді — що ні. Були ситуації, коли відчувала — душу б віддала за те, щоб він почувався щасливим. У такі моменти не лякало навіть те, що його родина не надто прихильно ставиться до неї. Відчувала хіба легкий жаль тоді, коли ловила на собі сердитий погляд його мами або помічала мовчазне невдоволення батька.
Нічим на таке Анна не заслужила. По-справжньому вони її не знали. Власне, й не хотіли знати. Не задовольняла їх ані за зв’язками, ані за статком, ані за походженням. Зрештою, Анна теж не прагнула стати для них невісткою, а тому не намагалася завоювати прихильність. Насамперед мусила розібратися в собі, а тоді вже на щось наважуватися. Маркіян порядний, розумний, чесний, навіть гарний — зовні чимось подібний на Андрія, проте, як на її погляд, занадто молодий, а ще якийсь нестриманий, сумбурний, ніби сам до ладу не розуміє, до чого йому хочеться прикласти свій розум та силу. А ще воліла, щоб він аж так сильно не любив її. Коли ніхто того не бачив, Маркіян дедалі частіше дозволяв собі не зовсім пристойно торкатися її, намагався поцілувати, і Анні щодалі важче вдавалося тримати його на віддалі. Таке кохання лякало, не відчувала ані щему на серці, ані запаморочення у голові. Тільки спокійне, рівне тепло і гостре бажання не переступати жодної із меж.
У сумнівах та ваганнях проминуло літо, тоді заступила осінь із холодними дощами та негодою, і Анна чимдалі частіше замість того, щоб кудись іти, сідала біля вікна і, опершись ліктями на підвіконня, дивилася на нескінчений нудний дощ за вікном. Почувалася до болю самотньою та нікому не потрібною. Дощові краплі, наздоганяючи одна одну, текли шибкою, а вона не могла зрозуміти, чому не відчуває втіхи від того, як складається життя. Чого їй бракує? Чого прагне? Має майже все, що потрібно молодій панні: привабливу зовнішність, стале становище, гарну репутацію, а ще її люблять саме так, як мріє кожна дівчина. Незрозуміло лише, чому їй самій нема від того радості. Звідки ця постійна тривога та жаль? Що це таке? Передчуття чогось лихого чи невміння цінувати те, що маєш? Може, погодитися на заручини з Маркіяном? Його батьки так сильно люблять сина, що врешті примиряться навіть із такою небажаною невісткою, як вона. Принаймні, вийти заміж і мати дітей — це таки краще, аніж ось так нудити життям.
Якось вранці, в один із таких похмурих днів, Анна звично сіла біля вікна, проте сьогодні вигляд дощових крапель та завіса густого дощу за вікном чомусь не засмучували її, а якось по-особливому заворожували, так, ніби не хотіли відпускати від себе. Так дивишся на вогонь чи біжучу воду — непомітно потрапляєш під магічний вплив і вже не можеш позбутися дивного відчуття узалежнення від того споглядання.
Анна замислено глянула кудись у простір дощових крапель. Сьогодні чи не вперше за останній час не почувала звичного щему на серці. Навпаки — у теплому затишному помешканні їй було на диво комфортно. Майже так само добре, як колись у їхньому маленькому будиночку на вулиці Святої Анни у Львові. Як давно не була там і як сильно сумує за тими часами… Якби ще хоч раз повернутися туди… Цікаво, хто там зараз мешкає і чи щасливі люди, які там живуть? Може, влітку якась інша дівчинка бавиться поміж дерев у садку, а чиясь мама так само, як колись її, варить конфітюри та сушить на печі яблука та грушки. Ще й зараз іноді вчувається той солодкий запах і мимоволі згадується та особлива атмосфера родинної ласки і спокою, яка оточувала її у дитинстві.
