— І це все, що тебе непокоїть? — Адам мимоволі усміхнувся. — Тоді ти легко звикнеш до нового життя. Люцина ще маленька, а Войцеха я сам проконтролюю. Мусиш лише пам’ятати, що у власному домі я хочу мати спокій і не терпітиму конфлікти чи непевні ситуації. До речі, я звільнив усю прислугу, яка була тут при Анелі. Залишив хіба куховарку, але та приходить лише вранці, а по обіді вже йде додому. Думаю, так буде краще. Потім візьмемо нових людей.
Анна кинула на Адама швидкий погляд. Отже, нічого несподіваного не передбачається — Адам і надалі диктуватиме їй свої умови та роздаватиме вказівки, але це навіть добре. Здається, її цілком влаштовує саме така ситуація і саме такий чоловік, як він. А ще понад усе хочеться, щоб життя нарешті вкладалося за звичайними людськими та Божими законами. Що тут дивного? Їхня з Адамом історія — це лише ще одна банальна історія з сотні подібних, так само банальних історій. Не дивно, що бажання і мрії у них теж цілком звичайні.
Адам обережно пригорнув її до себе.
— Що ти там наперед собі загадуєш? Ліпше лаштуйся спати. Доки ми тут самі, спатимеш у моїй спальні. Тобі зараз краще не залишатися самій, — він діткнувся її волосся поцілунком і відпустив від себе. — Я буду в себе в кабінеті. Мушу ще дописати листа.
Кивнувши, Анна примусила себе усміхнутися. Адаму зовсім не обов’язково знати, що вона не може відігнати від себе тривогу, а зараз, коли темрява дедалі впевненіше опановує кожен закуток будинку, боїться її майже по-дитячому панічно — без жодної логіки та всупереч здоровому глузду. Ніколи раніше не помічала за собою такого містичного сприйняття темряви, проте зараз не могла не визнати, що будинок викликає в неї саме такий страх. Трохи дивакуватий, але доволі моторошний. Невже душа покійної дружини Адама все ще не залишила цієї оселі?
Анна взяла до рук свічник і зробила декілька обережних кроків. Якісь у неї дивні страхи та думки. Це навіть гріх щось таке думати та уявляти. Треба знов дати на службу Божу за померлих. Здається, живі потребують цього чи не дужче, аніж померлі.
Зайшовши до дітей, Анна поставила свічник на стіл. Декілька хвилин дивилася на дівчаток, які, порозкладавши ручки-ніжки, спокійно спали на одному ліжку, і відчула себе впевненіше. Хай як погано почувалася тут, а дітям у цьому будинку краще. Більше простору, вигод і можливостей на майбутнє. Зрештою, дітям завжди ліпше там, де дім їхнього батька.
Перевдягнувшись у нічну сорочку, Анна накинула на себе теплу кашемірову шаль, запхала ноги у зручні домашні пантофлі і, взявши до рук свічник, вийшла з кімнати. Ступила, може, зо два кроки і відчула, як усі страхи повертаються з подвоєною силою. Очевидно, сьогоднішній переїзд сюди був надто поспішним і вона не встигла підготуватися до того, що все у цьому будинку нагадуватиме про Анелю.
Ледь торкаючись вільною від свічника рукою стіни, Анна просувалася вздовж коридору. Вже й сама на себе сердилася за вразливість до атмосфери помешкання, проте нічого не могла вдіяти. Усі страхи сконцентрувалися в один великий жах і не відпускали. Намагаючись ні на що не наштовхнутися, Анна намацала рукою стіну і зупинилася. Якщо поводитиметься так і далі, то все у них з Адамом полетить шкереберть. Хіба ж він винен, що йому померла вже друга дружина? Треба якось давати собі раду. Не час перекладати на нього ще й свої проблеми та переживання. У підсумку все залежить від жінки, і якщо вона не зуміє перебороти свій страх та налагодити нормальне життя для всієї родини, то про спокій та щастя у цьому будинку можна забути раз і назавжди.
Підійшовши до кабінету, Анна легенько прочинила двері. Адам сидів за столом плечима до неї, щось писав і на її появу в кімнаті ніяк не відреагував, навіть не озирнувся. Справді, має якусь дуже термінову роботу.
Вирішивши не заважати йому, Анна зайшла досередини й обережно поставила свічник на невеличкий столик. Намагалася не шуміти, проте майже відразу впустила додолу книжку, яку, щоб чимось себе розважити, витягнула з шафи.
Почувши за плечима шум, Адам озирнувся.
— Зачекай п’ять хвилин. Я майже дописав. Зараз підемо спати.
Кивнувши, вона обережно підняла з підлоги книжку, присіла на канапу і спробувала роздивитися кабінет. Насамперед у вічі впадала величезна кількість книжок у високих засклених шафах, тоді письмовий стіл зі срібним приладдям для письма та стосами паперів, а ще камін, у якому вже не горів вогонь, проте ще жевріли жарини.
Анна підвелась і простягнула руки до тепла жарин. На карнизі каміна стояли два срібні свічники і бронзовий годинник, трохи на віддалі від каміна — фотель, а біля нього столик із забутою на ньому люлькою та філіжанкою з-під кави.
Усміхнувшись, Анна зробила декілька кроків кімнатою. Навпроти вікна, у ще одній, меншій, але так само заскленій, шафі — декілька коштовних мисливських рушниць, ріжки з порохом, набої та мисливська сумка. Не знала, що Адам має таке захоплення. Очевидно, досі більша частина його життя та захоплень залишалася поза її життям та увагою. Тепер усе складатиметься трохи інакше, і їй доведеться зіштовхнутися ще не з одним таким відкриттям. Цікаво, як воно — щодня бачити чоловіка, якого любиш? Це зближує чи, навпаки, відштовхує? Напевно, все залежить від людини, з якою живеш.
Анна знов роздивилася довкола. На стінах — декілька картин, писаних олійними фарбами, на паркетній підлозі — перський килим, на вікнах — важкі темно-зелені штори. Тут взагалі доволі затишно та комфортно, але найдужче тішило те, що не було жодного сліду жіночого втручання в підбір речей, а отже, навіть натяку на дружину Адама. Суто чоловіча кімната.
Відклавши перо, Адам склав вдвоє аркуш паперу, на якому щойно писав, поставив його на стос книжок і сів упівоберта до Анни.
— Ти, певно, втомилась і хочеш спати?
— Не надто. Я важко засинаю на новому місці.
Вона уважно глянула йому в очі. Адам продовжував вивчати її, проте робив це доволі обережно. Так, ніби і сам ще не знав, що мав би сказати чи зробити. Уже давно не бачила його в такому не властивому для нього настрої. Здається, особиста трагедія зачепила його глибше і серйозніше, аніж він намагається показати. Чоловіки взагалі важче переживають драми і потім теж нелегко приходять до тями. Може, саме тому Адам і наполягав на її переїзді сюди. Йому потрібна близька людина поряд: для звичайної розмови, для буденного життя, для спокійного провадження справ і для того, щоб хтось опікувався дітьми та дрібними побутовими клопотами, на які в чоловіків зазвичай нема настрою, терпіння та часу і які жінки залагоджують легко та непомітно. Знала напевно, що Адам ніколи не визнає своєї розгубленості в цій ситуації, проте й не прагнула того, а просто хотіла допомогти.
Ледь нахиливши голову, вона обережно глянула на Адама, тоді слабо усміхнулася.
— Навіть не думала, що сьогодні ночуватиму тут. Якби не події у місті, я б ще довго не наважилася на таке, — вона кинула на Адама ще один обережний погляд і зосередилася на розгляданні картини в нього за плечима. — Знаєте, у вас у кабінеті я ще не була. Усе таке незвичне.
— Шкодуєш, що прийшла до мене? Зле тут почуваєшся?
Анна слабо повела плечима.
— Аж ніяк, дітям у цьому будинку навіть краще.
— А тобі?
Вона зробила декілька невпевнених кроків і зупинилася за крок від Адама. Дивилася на нього з обережною усмішкою на устах, але не підходила ближче.
— Тепер усі засуджуватимуть мене. Скажуть, що геть безсоромна. Навіть не знаю, що мені тепер робити.
Ще один обережний крок — і Адам обхопив її за талію та притягнув до себе.
— Тебе досі це хвилює?
Усміхнувшись, Анна ковзнула йому на коліна. Здається, сьогодні потребувала обіймів Адама не менше, аніж він її. Своєрідні ліки, які не лише дають розраду у важкі моменти, але й повертають смак до життя та впевненість у собі. Хіба їй важко стати для нього такими ліками?
Намагаючись не зосереджуватись на думках про те, що все це відбувається в будинку, де ще зовсім нещодавно мешкала дружина Адама, Анна обережно відшукала губами його губи. Нічого не змінилося. Адам бажає її так само сильно, як і раніше. Як добре, що можна просто цілуватися і ні про що інше не думати.
