— Сюди не дійде. Задалеко, — здавленим голосом проговорила вона. — Але нам ліпше сидіти вдома. На вулиці стріляють. Ще позабивають здуру.
— А Адам? Він там.
— А чим ми йому поможемо? Усе в руках Божих. Можемо хіба молитись, — Зоня легенько торкнулася плеча Анни. — Пані ліпше відійти від вікна. На біду багато не треба… Піду гляну, чи двері добре позамикані. Не приведи Господи, ще грабунки почнуться.
Відійшовши від вікна, Анна повернулась до дітей і вклякнула перед ліжком на коліна. Навіть уявити страшно, якби вони залишилися на Краківській. Адам їх усіх врятував.
Гарячково перебираючи в пам’яті події останньої доби, Анна намагалася щось второпати. Якщо Адам знав, що залишатись у середмісті небезпечно, то чому пішов туди сам? Мав би розуміти, що якщо з ним щось станеться, то вони з Елею залишаться без опіки. Навіть Тереза не зможе відкрито їх підтримати. Ні, він не міг таке вчинити. Хіба б…
Раптом щось собі пригадавши, Анна схопила на руки Елю і вибігла з кімнати. Не вагаючись, розчинила двері кабінету Адама, зайшла досередини, рвучко підійшла до столу і, перекидаючи папери, почала хаотично щось там шукати. Поспішаючи, кинула на підлогу декілька книжок, нервовим рухом відсунула вбік стос списаних аркушів, переклала чорнильницю з перами і, врешті, наштовхнулася на лист, який вчора писав Адам. Так і знала — він заадресований саме їй.
Відчуваючи, що ноги підкошуються, Анна присіла з Елею на крісло. Мала відразу потягнулася до пер, каламаря і пляшечки з чорнилом, проте Анна навіть не зауважила того. Руками, які дрібно тремтіли, розгорнула лист і пробігла очима декілька перших рядочків.
«Анна, кохана моя дівчинка, не знаю, як там все складатиметься, може, нехотячи зроблю тобі прикрість, але ти не повинна мати до мене жаль за це. Роблю так не тому, що хочу тебе скривдити або ж не люблю понад усе на світі, а тому, що маю певні обов’язки та переконання. Сподіваюся на розуміння від коханої жінки. Не переживай, я подбав про тебе і про всіх без винятку своїх дітей. Декілька тижнів тому переписав заповіт і, якби щось сталось…»
Анна розпачливо відкинула від себе аркуш паперу. Він знав… Він подбав… І не зараза він після цього? Усе знати і свідомо нічого їй не сказати.
Користаючи з того, що ніхто її не зупиняє, Еля одним швидким рухом схопила аркуш паперу, на якому стояла пляшечка з чорнилом, і різко потягнула все це до себе.
— Не руш. Чуєш? — намагаючись на льоту впіймати пляшечку з чорнилом, Анна прикрикнула на малу так голосно, що та, злякавшись, гірко розплакалася. — І чого тобою товче? Бачиш, що наробила?
Анна спробувала промокнути носовичком велику чорнильну пляму, яка розтікалася по столу і скрапувала краплями на килим, проте лише забруднила руки і розмазала чорнило по стільниці. Врешті все облишила і розпачливо пригорнула до себе Елю.
— Ну, скажи, як він міг таке нам зробити? Як?
Те, що Адам намагався подбати про них усіх, чомусь не пробудило в Анни жодних сентиментів, хіба глухе роздратування. Хто дав Адаму право розпоряджатися її життям на свій розсуд? Думає, що його маєтки можуть щось компенсувати? Навіщо їй взагалі всі ці маєтки, якщо його не буде поряд?
Прикривши за собою двері кабінету, Анна повернулася до кімнати і знов нервово заходила з кутка у куток.
Якийсь час Зоня мовчки спостерігала за нею, потім їй терпець урвався.
— Може, присіли б? До вечора впадете від утоми.
Неуважно глянувши на неї, Анна лише рукою махнула.
— Якої ще втоми? Нічого мені не станеться. Мені легше, коли я ходжу.
— А пані не боїться, що від нервів молоко перегорить? Ваша Еля вже велика, а Яся ще зовсім маленька.
Мимохіть торкнувшись рукою грудей, Анна на мить зупинилася.
— Перегорить? Що ви таке кажете? У мене багато молока. Не перегорить.
Напружено прислухаючись до віддаленого гарматного обстрілу, Анна спробувала опанувати страх. Сама розуміла, що так розпускатись не можна, що це безглуздо, нерозумно, не має жодного сенсу, проте змогла трохи заспокоїтися аж тоді, коли обстріл нарешті припинився.
— Чуєте? Здається, все, — вслухаючись у несподівану тишу, проговорила Анна. — Місто капітулювало. Хоч би не стріляли в тих, хто потрапить під гарячу руку.
Зоня кинула погляд у вікно.
— Але горить… І сильно… Стільки диму. Самі подивіться.
Намагаючись не втратити залишки самовладання, Анна навіть не глянула у вікно. Не мусила бачити того, що було на вулиці, — гострий запах згарища та диму відчувався навіть всередині помешкання. І це тут, ледь не в передмісті, а що вже діється там.
Вклавши дітей спати, Анна присіла на крісло і, обіпершись ліктями на стіл, заховала обличчя в долонях. Найважче — це невідомість. Якби не діти — все облишила б і сама побігла шукати Адама. І байдуже, що це небезпечно.
Адам не прийшов ані по обіді, ані ввечері. Визираючи його, Анна майже не відходила від вікна і напружено прислухалася та придивлялася до того, що діялося довкола. Дим від пожеж підіймався над містом густими клубами, а неспокій та хаос став ще виразнішим, проте вже не викликав страху. Гостро хотілося лише одного — якомога швидше побачити Адама.
До вечора гарматний обстріл не відновився, пожежі трохи вщухли, в місті побільшало військових, проте в помешкання ніхто не вдирався, грабунків не було, а на вулицях запанував відносний порядок. Якби Адам був поряд, то взагалі перестала б боятись, але він не приходив, і від страху її почергово нудило, трясло, як у лихоманці, або кидало у жар. Діти, які сьогодні вдень погано спали, зараз позасинали, і Анна ні на крок не відходила від свого спостережного пункту біля вікна. До ночі вимотала себе так, що ледь трималася на ногах і не могла думати розсудливо, але вперто відмовлялася відходити від вікна та лягати в ліжко. Продовжувала чекати на Адама навіть тоді, коли зрозуміла, що до ранку він не прийде, бо ввели комендантську годину.
Десь глибоко вночі передчуття чогось незворотного, фатального, зовсім страшного накотилося на Анну з такою силою, що вона вже не відчувала нічого, окрім глухого болю та безнадійної пустки на серці. Навіть плакати не могла. Просто сиділа і тупо дивилася перед собою — без думок, надій і сподівань на краще.
Адам, хоч як дивно, повернувся ще до світанку. Втомлена власним розпачем, Анна не стояла при вікні, а тому не зауважила, звідки та коли він з’явився, просто почула, як хтось копирсається ключем у замковій щілині.
Важко переводячи подих, вона кинулась у передпокій і зупинилася за крок від Адама, який нарешті відчинив двері та зайшов досередини.
Зберігаючи зосереджений та спокійний вираз обличчя, він спробував щось їй пояснити, проте Анна ніяк не відреагувала на його слова. Продовжувала якось дивно дивитися на нього і затято мовчала.
— Слухай, нічого ж не сталось. Чого ти не спиш?
— Чого я не сплю? — раптом Анна так міцно вчепилася пальцями в лацкани сюртука Адама, що аж поламала собі ніготь, а тоді, облишивши сюртук, розмахнулась і з усієї сили, на яку була здатна, навідліг вдарила Адама по обличчю. — Чого я не сплю? Та я тут… Я…
— Що ти робиш? — Адам перехопив її руки. — Маєш розум? Що з тобою?
Хапнувши повітря, Анна випручалася з його рук. От зараза, зараза і нічого більше. І він ще буде щось їй говорити. Вбила б і не пошкодувала.
Нервове напруження останніх годин, досягнувши піку, врешті відпустило, і Анна раптом відчула, що ані руки, ані ноги її не слухаються. Вона голосно схлипнула і там, де й стояла, сіла на підлогу та гірко розплакалася.
Спантеличено дивлячись на Анну, яка сиділа на долівці та невтішно ридала, Адам здивовано звів брови. Аж тепер усвідомив, що довелося їй пережити за цю добу. Здається, треба було когось прислати сюди з листом або прийти трохи раніше. Вона геть не вміє тримати себе в руках.
Він машинально торкнувся подряпини на щоці й зиркнув на долоню. Що на Анну найшло?
Знов схлипнувши, та підвелася з підлоги і, навіть не глянувши на нього, розвернулась і вийшла геть.
