— Ну, і чому ти сьогодні знов так довго? — підвівшись їй назустріч, Адам усміхнувся. — Хоча б для різноманітності прийшла б до дванадцятої ночі.
Обережно причинивши за собою двері, Анна заперечно хитнула головою.
— Не можна. Побачать і скажуть, що я хочу звабити господаря.
Адам розсміявся.
— Я думав, ти давно це зробила.
— Хіба? Ще й не починала, — вона нахилила голову і почала вибирати з зачіски шпильки. — От мине ще трохи часу, я скину жалобу, і тоді побачите, як я це зроблю.
Пригортаючи Анну до себе, Адам із насолодою вдихнув запах її волосся.
— А що тобі заважає зняти жалобу вже зараз? Носиш її по тому, чого ніколи не було.
Затиснувши шпильки в долоні, Анна ледь відхилилась і кинула на Адама докірливий погляд.
— Мене ж вважають вдовою. Та й недовго вже залишилось. Хіба вам не однаково?
Адам усміхнувся, провів долонею по її шиї, заплутався пальцями у волоссі. Однаково? Не однаково? Знав напевно лише те, що щасливий тоді, коли Анна поряд.
— Принаймні, сюди ти могла б приходити у чомусь інакшому. Нащо мені всі ці твої глухі сукні з безліччю ґудзиків?
Тихенько розсміявшись, Анна повела головою так, що волосся хвилею розсипалося по її плечах.
— А я розтягую вам задоволення. Хочете, щоб все легко давалося. Так нецікаво.
— Нецікаво? Та тут у тебе з десяток ґудзиків зайві. Я й без них довго сьогодні чекав.
Вона лукаво глянула на Адама і, вивернувшись із обіймів, заходилася сама розстібати сукню.
— Не надто й довго, дванадцята година щойно бамкнула… Допоможете з корсетом?
Усміхнувшись, Адам розвернув Анну плечима до себе.
— Уперта ти в мене. Скільки можна казати — не тягни на себе все це вночі. Хто тебе бачить? Усі ж сплять.
Ледь відкинувши голову назад, Анна тихенько розсміялася.
— Щоб я напіводягненою заходила до вашого кабінету? Та нізащо. Не дочекаєтесь.
Важко зітхнувши, Адам затримав руку на її талії.
— Куди ти подінешся? Ще трохи — і я взагалі переселю тебе до себе в спальню. Смішно у власному будинку від когось ховатись. Як діти якісь… Ну, все, досить сперечатися. Ходи сюди. Я за тобою скучив.
— Зате я нічого під спід не вдягнула, — тихенько пошепотіла вона йому на вухо. — Хоч трохи полегшила вам роботу.
Усміхнувшись, вона відшукала губами його губи. Як добре, що бажання в них такі однакові, а наміри спільні.
Уже по всьому, тихенько прошмигнувши до себе в кімнату, Анна й не намагалася задрімати. Сьогодні знов повелася не надто розважно і дозволила собі заснути в кабінеті Адама. Вкотре залишається там мало не до ранку. Добре, що хоч Еля та Яся тепер міцно сплять. Цікаво, а з прислуги хтось її почув?
Вона прислухалася до звуків за дверима і зітхнула. Важко не почути, якщо в будинку вже всі, окрім дітей, попрокидалися. Знов пліткуватимуть у неї за плечима. І нехай.
Розділ 5
Коли минуло ще декілька місяців, Анна почала потроху звикати до життя в будинку Адама. Навіть те, що вона постійно наштовхувалася на щось, пов’язане з його покійною дружиною, вже не сприймалося так гостро. Здається, людині властиво звикати до всього. По-справжньому її тепер непокоїли хіба старші діти Адама. Полюбити їх — це, як виявилося, лише половина справи. Вона повинна навчитися їх розуміти та якось давати з ними раду.
З Войцехом знайти спільну мову категорично не вдавалося. Її появу тут хлопчик зустрів у штики. Так, ніби інтуїтивно зрозумів, як вона тут опинилася, а може, навіть запідозрив, якою насправді є її роль у житті родини та батька. «Цілковите неприйняття» — так делікатно окреслила для себе цю проблему Анна. Насправді Войцех не лише нікого, окрім Адама, не слухав, але й був агресивним, непоступливим і щомиті здатним на підступ. У присутності батька, щоправда, якось стримувався, і Анна вирішила не докучати Адамові скаргами. Сяк-так давала собі раду сама. Войцеха теж можна зрозуміти. Він не лише втратив маму, але й опинився під одним дахом із жінкою, яка нахабно претендує на роль господині помешкання, якщо взагалі не на те, щоб у майбутньому стати його мачухою. Тут будь-хто поводитиметься агресивно. Їй пощастило, що Войцех замалий для того, щоб зрозуміти всі нюанси ситуації та допекти їй по-справжньому. Можливо, це ще попереду, а поки вони дотримувалися своєрідної мовчазної угоди — коли Адам вдома, Войцех поводиться чемно і ніяк не виказує своєї ворожості, а вона, натомість, не скаржиться на нього батькові. Як поводитися з хлопцем далі, Анна не уявляла. Не мала жодних підстав розраховувати на те, що у Войцеха хоч колись з’являться теплі почуття до неї. Навіть подумки не могла дорікнути йому цим, а тим паче вимагати інакшого ставлення. У чомусь малий мав рацію. Вони з Адамом самі довели його до таких крайнощів.
Добре, що хоч із Люциною у неї нема серйозних проблем. З нею якось відразу і без жодних зусиль знайшла спільну мову. Лагідна, несмілива, доволі замкнута і сором’язлива, до Анни вона несподівано швидко прихилилася. Усюди ходила за нею, щось їй постійно розповідала, з цікавістю спостерігала за тим, як та доглядає за молодшими дітьми і навіть, як вміла, допомагала їй у тому. Зворушена такою щирою дитячою прихильністю, Анна не лише відразу полюбила дівчинку, але й намагалася приділяти їй якомога більше часу. Іноді навіть значно більше, ніж могла собі дозволити. Чомусь саме цю дитину шкодувала найдужче і чомусь саме перед нею відчувала найсильнішу провину. Чому так? І сама до ладу не розуміла, проте відчувала, що після смерті дружини Адама саме ця дівчинка опинилася дивним чином виокремленою з-поміж інших дітей. Ні, її не кривдили, не сварили, не відмовляли у проханнях, проте Анна відчувала, що життя Люцини дуже сильно змінилося і що саме вона втратила те, чого ніхто інший їй замінити не зможе. Яніні легше — вона ніколи не знала рідної мами і тому не відчуватиме втрати так гостро, як старша сестра.
З кожним днем Анна все глибше поринала в родинні клопоти та проблеми, і поступово вони так міцно увійшли в її життя, що вона вже й не уявляла, як жила інакше. Тішилася з того, як росте Еля, абсолютно так само сильно та щиро, як і з того, як зміцніла та виросла Яніна. А та й справді на диво швидко набрала вагу і вже не була такою хворобливою та слабкою, як у перші тижні після народження. Дедалі виразнішою ставала надія на те, що важкі пологи минулися без серйозних наслідків для дитини. У свої чотири місяці дівчинка виглядала здоровою, міцною та життєрадісною. Навіть більше — майже не завдавала Анні клопотів. Хіба трохи більше, ніж колись Еля, плакала, а десь над вечір у неї траплялися кількагодинні безпричинні напади крику, проте потроху і вони ставали винятком. Врешті, Анна й зовсім перестала непокоїтися. Здається, те, чого всі так сильно боялись, не справдилося. І слава Богу, бо важко уявити щось трагічніше, аніж важкохвора дитина в родині.
Життя потроху входило у звичну колію і вже не створювало Анні так багато проблем та неприємних моментів, як на початках. Діти росли, ніхто серйозно не хворів, навіть епідемія холери, яка того року знов нагадала про себе, нікого з домашніх чи прислуги не зачепила. Анна поступово навчилася давати лад домашньому господарству і почувалася дедалі впевненіше. Навіть стосунки з Адамом тепер приховувала хіба від дітей та сторонніх людей, але не від прислуги. Зрештою, довго зберігати таємницю все одно було б нереально. За два місяці вся прислуга знала, що годувальниця маленької Яніни час від часу надовго зникає в кабінеті їхнього пана, а сам він десь серед ночі іноді приходить до неї в кімнату і залишається там до світанку. Дурний би не зрозумів, чим вони там займаються і до чого все йде. Особливо, якщо врахувати, як він дав усім зрозуміти, що не терпітиме жодного необережного слова чи бодай тіні зневаги до Анни. А потім практично відкритим текстом попередив, що вона тут господиня і будь-які суперечки з нею матимуть для того, хто їх собі дозволив, сумні наслідки. Останнє подіяло майже магічно. Усі розмови та перешіптування загнало у глибоке підпілля, а Анні стало не до порівняння легше займатися хатніми справами.
