Вона озирнулася на Адама.
— Усі поїхали. Тепер буде спокійніше.
Підійшла ближче. Погляд її мимоволі ковзнув поміж засніжених гілок дерев і зупинився на найближчій старій яблуні. Навіть додому йти не хочеться. Там ще й досі метушня: прибирають посуд, носять стільці, гасять зайві свічки, совають меблі, складають обруси і гримлять на кухні брудними тарелями. Як господиня теж мала б бути там, проте не могла примусити себе піти додому. Хотіла спокою, неквапного плину часу і затишку присутності коханого чоловіка.
— Подивіться, сніг знов почав сильніше падати.
Анна простягнула руку вгору і, мимоволі зачепивши долонею гілку старої яблуні, струсила з неї весь сніг. Той посипався їй на голову й оголив кострубаті покручені галузки. Мить стояла засипана снігом, тоді тихенько розсміялася.
— І все одно тут гарно. Ще трохи постоїмо тут. Добре?
— Навіщо? — Адам теж усміхнувся і, щоб зігріти Анну, прикрив її полою свого хутра. — Ліпше йдемо додому. Ще змерзнеш тут мені. Відчуваєш, як до ночі позимніло?
Щільніше притиснувшись до нього, вона усміхнулася.
— Нехай. Мені все одно тут дуже добре.
Раптом щось собі пригадавши, вона ледь відхилилась і обережно торкнулася пальцями снігової пороші на плечі Адама, а тоді, знов усміхнувшись, змела сніг із темного ворсу його хутра.
— А пам’ятаєте? Тоді, як ми вперше… — не договорила, бо й не мусила.
Усміхнувшись, Адам, як тоді, перейняв її руку, ледь стиснув холодні від розталого снігу пальці й зовсім як тоді підніс її долоню до своїх губ та спробував зігріти подихом.
— А ти в мене, виявляється, й зараз така ж нерозумна дівчинка, — дивився на неї так, що й не мусив нічого казати. Вона теж розуміла його без зайвих слів. — Бачиш, я ж тобі обіцяв, що все у нас з тобою буде добре.
Кивнувши, Анна тихенько розсміялась і, не втримавшись, знов пригорнулася до Адама. Нарешті коло їхнього життя замкнулося і вже не випростається у спіраль. Вони з Адамом завжди будуть разом.
Вона знов глянула кудись поверх плеча Адама в темряву ночі. Сніг тихенько падав і вкривав покручені галузки старої яблуні тоненьким напівпрозорим серпанком снігу. Відчувала, що любить Адама з такою силою, аж дихати від надлишку емоцій було важко.
— А знаєте, я хочу зістарітися з вами. А більше мені нічого й не треба.
Адам розсміявся.
— Дурненька моя. Я не зістарітися з тобою хочу, я хочу з тобою довго жити.
Продовжуючи дивитися на нього так само серйозно та зосереджено, Анна кивнула.
— А ми й житимемо. Довго-предовго. Аж доки у нас стане на це сили і Божої ласки.
Розділ 8
Відразу по одруженні почався піст, і вони з Адамом не мусили виїжджати, приймати багато гостей чи робити великі забави, а отже, отримали трохи часу на те, щоб призвичаїтися до нового стану речей і нових обставин. Особливу потребу в тому відчувала Анна, бо законна дружина — це, як виявилося, щось цілком інакше, аніж співмешканка чи коханка. Тут і обов’язків більше, і не можна відсиджуватися десь в іншій кімнаті тоді, коли вдома гості. Поводитися треба обачніше, говорити так, щоб тебе не вважали не гідною нового становища, розумітися на тому, що й усі інші жінки твого кола, знати, як повестися в будь-якій, навіть неоднозначній, ситуації. Якщо врахувати, що до неї і без того уважно приглядалися, це здавалося Анні справжньою катастрофою. Іноді у неї взагалі опускалися руки і вона не вірила, що зуміє стати доброю дружиною для Адама та поводитиметься саме так, як личить жінці її теперішнього становища.
— І що тебе сьогодні налякало? — повертаючись із Анною з уродин свого брата, вже в санях запитав її Адам. — Відмовчувалася цілий вечір. Навіть у нас на весіллі ти була сміливішою.
Важко зітхнувши, Анна потупилася.
— Тоді людей було більше, та й часу на страх я не мала. А бачили, як вони там сьогодні до мене приглядались? Ще й постійно про щось розпитували. Мені вже взагалі нічого не хотілося.
Адам усміхнувся.
— Смішна. Звичайна уважність та гостинність. Ніхто тобі не хотів завдати прикрості. Ти вигадуєш проблеми там, де їх немає.
— Може, — Анна на хвилину замислилася, тоді знов насупилася. — А що я мала сказати, коли та пані в зеленому запитала мене про родину та брата?
— По-перше, не пані в зеленому, а Ванда, — машинально виправив її Адам, — а по-друге, нічого нового від тебе не сподівалися почути. Усі давно все знають. У відповідь на такі запитання ніхто не очікує від тебе півгодинної лекції про твій родовід. Зумієш відразу гідно відповісти — і від тебе відчепляться раз та назавжди. Прояви характер. Ти ж можеш.
— Нічого я не можу. І взагалі я не надаюся до такого життя.
— Це ти не надаєшся? — Адам глянув на неї з таким очевидним подивом, що Анні трохи відлягло від серця. — Ти виглядаєш і поводишся у стократ краще, аніж добра половина з тих, кого ти так боїшся. Я вже не кажу про те, яка ти в мене гарна. Усі довкола мені заздрять. Цього ти теж не помічаєш?
Вірила й одночасно не вірила Адаму, а тому намагалась уникати того, що її лякало, і не надто часто з’являлася на людях. Довго це не тривало. Навіть у час посту водночас із проповідями та доброчинними заходами відбувалися концерти, театральні вистави і читання відомих літераторів. Після Великодня хоч не хоч, а мусила провадити звичне для людей їхнього кола життя. Спочатку це лякало, Анна ніяковіла, намагалася не привертати до себе увагу, була небагатослівною, але поступово зрозуміла, що нічого їй не загрожує, і почала поводитися природніше.
Зрештою, в товаристві її сприйняли поблажливо. Вона була вже третьою дружиною Адама, доволі гарненькою, звабливою і значно молодшою від нього за віком, а отже, те, що він взяв її собі за дружину, не надто когось дивувало. У цій ситуації про становище, соціальний стан чи статки нареченої і згадувати не випадає. Трохи ображало Анну те, що серйозно її ніхто не сприймав. Гарненька лялечка, яку Адам взяв собі на втіху після смерті Анелі. Навіть те, що в Анни є дитина і що це вже другий її шлюб, не надто рятувало ситуацію. За рік усі дізналися, що у них із Адамом був доволі тривалий зв’язок ще за життя Анелі й що ця дитина насправді від нього. Ситуація доволі банальна та зрозуміла. Добре, що тепер Анна пройшла непогану школу виховання в Терези, а тому гідно тримала удар і нікому не виказувала справжніх почуттів. На щастя, теж завдяки сестрі Адама, брак навичок чи знання мов не надто впадав у вічі, і Анну не вважали жінкою цілком інакшого кола, а молодість, гарне личко, зграбна фігурка, життєрадісність, вміння зі смаком вдягнутися, мило усміхнутися, сказати щось приємне співрозмовнику та невимушено повестися, коли чогось не знаєш, зазвичай компенсували їй відсутність певних навиків.
Жінки з товариства, щоправда, прийняли Анну доволі насторожено, проте відкрито не ігнорували і не виштовхували зі свого кола. Чоловіки були поблажливіші, іноді аж занадто, і це насторожувало Адама. Намагався не виказувати того, проте Анна ясно бачила, що він ревнує. До кого і чому, сама до ладу не розуміла. Навряд чи дала йому привід. Хіба приводом вважати те, що тепер стала гарнішою і була певна своєї жіночої привабливості, а ще те, що мала очі, усмішку, рухи, голос по-справжньому щасливої жінки. Очевидно, у тому теж є щось таке, що вабить чоловіків сильніше, аніж усі жіночі хитрощі та кокетування разом узяті. Доволі безневинно користалася з того і відчувала втіху від усвідомлення, що подобається не лише Адамові.
Іноді, десь на великій забаві, навіть сама собі дивувалася, бо, забувши про все на світі, з головою поринала у гру та невинний флірт. І хоча до межі непристойної поведінки ніколи не наближалася, проте почувалася так, ніби нею у той момент якийсь дідько товче, і це попри те, що любила Адама понад усе. Це відбувалося ніби й не з її волі. Просто в той момент мала добрий настрій, хотіла кокетувати і почуватися звабливо гарною. Цілком природне бажання для жінки, шкода лише, що Адамові воно категорично не подобалося, а тому розплачувалася за невинний флірт його мовчазним невдоволенням та прикрим настроєм. Особливої провини за собою Анна не відчувала, проте намагалася першою помиритись і воліла, щоб напад ревнощів у Адама завершувався вибухом і примиренням у ліжку, а не довгим і глухим роздратуванням. Зрештою, може, воно й на краще. Ревнощі до кохання — це як заборона чи ймовірність втрати, — щось на кшталт кардамону до кави. Гостріший смак, п’янкіший аромат, і коли звикаєш, важко зректися. Мала такої кави у своєму житті аж забагато, проте іноді ще й зараз не могла відмовитися від неї. Подумки сама собі докоряла, проте не могла не визнати, що це вберігає її кохання до Адама від рутинності та додає стосункам пікантності та гостроти.
