була неначе вирубана з дерева, — товстий ніс, подібний до свинячого писка, плескаті губи, широкий жаб'ячий рот, — підозріло розглядав нас із ніг до голови.
— Парень, — він показав на Барабаша й дико посміхнувся. Тоді перевів погляд на мене: — Другий парень!
— Не звертай уваги… це одморожений! — Сєрий подав мені руку й посміхнувся. Його долоня була тверда, мов дошка. — Я — Серьога Циплаков… прошу любить і жалувать!
Низенький драб задер голову. Його косі очі блищали, мов пляшкове шкло.
— Парень? — хрипко спитавсь він у Барабаша.
— Барабаш! — відказав той після паузи.
— Банабак?
— Та ні… Барабаш!
— Поняв, — низенький драб тицьнув йому руку. — Дірізюк!
— Він же — Толя Березюк! — прокоментував Серьога Цип-лаков. — Підпільна кличка — Тормоз.
Всі дивилися на Барабаша й мовчали. Той повагався й подав руку одморозкові. Долоні їхні зімкнулися. Я побачив, як у косих очах Дірізюка закипає несамовита радість, ось він зціпив свої конячі щелепи, все дужче й дужче стискаючи долоню Барабаша, і той поволі зблід і став неначе полотно, а одморозок шкірив і шкірив свою фізіономію в звірячому оскалі…
Я поклав йому долоню на загривок і мовчки поклепав по шиї. Він завмер. Тоді зі свистом видихнув повітря й неохоче розімкнув клешню.
— Казлота, казлота… не садись мне на плечи! — тихо проспівав Серьога Циплаков.
Одморозок глянув на мене спідлоба і мовчки простяг руку. Пальці у нього були короткі й товсті, а на кісточках набиті грубі мозолі. Наші долоні зімкнулися; в наступну мить я відчув, що моя рука немовби потрапила в слюсарні обценьки; біль був такий, що аж в очах потемніло; я затамував подих і, зібравши всі сили, здавив його долоню, — й ми завмерли, мов два камінні ідоли, під зацікавленими поглядами братви. Лице Дірізюка почервоніло; за півхвилини воно стало жовкнути й жовкло дедалі дужче, аж його клешня, котра мала розчавити мені долоню, почала піддаватися, а потім зненацька немовби переломилася.
— А-а-а! — хрипко зойкнув драбуга, задираючи в небо свою потворну фізіономію. Тоді вхопив правицю лівою рукою й, раз-у-раз присідаючи, став бігати колами по майданчику. — Ти, парень, большой дурак! — викрикував він грубим прокуреним голосом, усе присідаючи й присідаючи од болю. — Ти дурак, поняв? Ой ти дурак, дурак!
Я глянув на Серьогу Циплакова й побачив, що він задоволено посміхається. Групіровка дивився на Дірізюка й посміхався теж.
— Мамед! — подав мені руку здоровецький кавказець із гострим як сокира лицем. — Плохой человек — совсем голова нет! — кивнув він на Дірізюка. — Собак человек: Мамед рука ломал, мой два месяц гипс ходил!
Я здивовано перевів погляд на Групіровку. Той кивнув.
— Здоровий бугай… а з головою погано! Але Хобота корефан, так що ж я… — він переступив з ноги на ногу. — Одне слово, я поїхав у районну адміністрацію. Ви тут держіть територію… Зброя при собі?
— Якісь наїзди? — поспитав я.
— Не виключено. Старайтеся, звісно, не стрілять… але ситуація може бути дуже хрінова!
Коли Групіровка щез між наметами, Серьога Циплаков подивився на мене й підморгнув.
— Ходімо, братан, в офіс… ти бачив наш офіс, ні?
— Це ота залізна будка?
— Ну! Накотимо по сто грамів… а там займемося роботою.
Ми зайшли в кабінет Групіровки й посідали за столом.
— Ну, — сказав Серьога Циплаков, розіллявши горілку по шклянках, — алкоголіки нам не друзі…
— … але й не вороги! — докинув Барабаш.
Усі випили. Я посмакував і скривився: горілка була з комерційного ларка — вода, перебовтана зі спиртом. Серьога Циплаков стукнув своєю шклянкою об стіл і, діставши пачку «Трусарді», клацнув запальничкою.
— Коротше, — сказав він, дивлячись мені в очі, — обстановка на ринку хрінова. На цю територію точить зуби Король. У нього добрі бійці й багато стволів. У нас бійців чортма. Іде війна з Доктором, і всі специ працюють там. На нас уже чотири рази наїжджали. В результаті ми втратили кількох людей… і слава Богу, що пораненими, а не вбитими!
— Зброя? — поспитавсь я.
— Два ТТ й макар, — Серьога Циплаков розігнав рукою дим. — З цими ТТ морока — чогось затвори клинять… У вас що?
— Парабелум і акаес, — я глянув на Серьогу Циплакова. — Вони що, прямо на ринку стріляють?
— Один раз було… пізно ввечері. Завалили двох братків і заодно поранили якусь бабу. А так виловлюють поза територією…
— Бикнабаш! — сказав Дірізюк.
Я обернувся й побачив, що він дивиться на Барабаша.
— Бикнабаш, — він подався вперед і, піднявши руки над головою, зціпив пальці у замок. — Бикнабаш… ми повинні держатися отак, один за другого, поняв? Отак, на хрін!
Серьога Циплаков скривився, наче в нього зуби заболіли.
— До речі, сьогодні ми збираємо місячні… Ходімо, я введу вас в курс!
— Що-що ви збираєте? — перепитав я.
— Ну, цю ж… данину! У нас це називається — місячні. Бо раз на місяць, втямив? — Серьога Циплаков підвівся з-за столу. — Мамед, Тормоз — на територію! Коли що — зв'язок по рації.
Ми вийшли з будки. Була вже десята година, й біля яток із продуктами роїлися покупці. Все це були пролетарі, — як не пенсіонери з двома-трьома гривнями в кишені, то місцеві домогосподарки з несхитним наміром торгуватися до останку. У промтоварній зоні було тихо. Бариги сиділи в своїх наметах і проводжали нас понурими поглядами. Я мимоволі посміхнувся: троє одоробал у тренувальних шароварах і шкірянках, голови стрижені під нуль, очі видають людей, котрі люблять робити боляче… хто ж не знає, що це рекет!
— Ринок великий, — сказав Серьога Циплаков, — і роботи до хріна. З деяких бариг навіть щоденну плату доводиться вибивати. Але попустиш одному — всі перестануть платити.
Він зупинився перед наметом із джинсами. Тут були розвішані «Трусарді», «Левіс», «Монтана»… усе, звичайно, перепечатки.
— Тітко… ану ком цу мір, хутко!
У глибині намету щось завовтузилося, й на білий світ виглянула товста мов кнур молодиця.
— О, — сказала вона грубим наче з діжі голосом, — Сірожа… Здоров!
— Щоб тебе кіт поборов! — штовхнув її в плече Серьога Циплаков.
— А тебе кобила… та, що вчора била! — одрізала молодиця й так штурхонула його в груди, що він ледве втримався на ногах. — Шо нада, рікітьор?
— Шо, шо… за охорону, от шо! Сто баксів гони.
Тітка полізла за пазуху й, невдоволено сапаючи, добула з нагрудної сумочки банкноту.
— Обдираєте ви нас… шкуру здерли б, якби могли! — вона з жалем простежила, як гроші зникають у кишені, й зробила дурнувату гримасу. — Кажуть, хтось у мусарню заявив?
Серьога Циплаков ошкірився, і його очі зблиснули, мов два ножі.
— Хто заявив, той у контейнері вже сидить! І ти туди хочеш?
— Сіроженька… ти що, котік! — молодиця перелякано прикрила рота долонею. — Я ж вам башляю без базару, ти шо! Я в контейнер не хочу… шо я, целка якась неопитна!
— Целка, целка… в носі хіба що! — Серьога Циплаков записав данину в грубий пошарпаний зошит. — Отак башляй і далі, поняла? Тільки слів зайвих не говори…
Ми рушили далі, й Серьога Циплаков повів рукою, показуючи на торгові намети й людей, котрі в них сиділи. — Ринок — це велика помийниця, куди наша держава скидає людський непотріб. Люди, котрі тут сидять, буквально викинуті з життя. З цього погляду всі бариги поділяються на три… ці самі, як їх… категорії! Перша: природжені комерсанти, котрі вміють урвати і, найголовніше, зберегти копійку. Вони прості, нахабні й
