водночас дуже хитрі. Од загальної маси їх ледве половина. Друга категорія —: колишні вчителі, інженери, кандидати й доктори наук, а також пенсіонери. Ці торгують, щоб не вмерти з голоду, і часто банкрутують. І третя категорія — це придурки.
— Придурки? — перепитав Барабаш.
— Ну! Їх небагато, але вони прикрашають ринок. Розвіюють нудьгу, одне слово… — Серьога Циплаков спинився перед наметом з книжками. — Отут сидить Льоха. Він торгує літературою. Якщо класифікувати, то це друга категорія. Але він ані вчитель, ані кандидат наук. Льоха — це поет.
Високий хлоп'яга, котрий розкладав на прилавку дешеві книжки у м'яких палітурках, вражено глянув на Серьогу Циплакова.
— Та ти що, Сєрий! Який же ж я поет, я — прозаїк… ти що, забув?
— А-а, прозаїк… — Серьога Циплаков зробив паузу. — Про зайок, значить, пишеш?
Ми з Барабашем дико заіржали.
– І про зайок теж! А чого це ти згадав?
— Та я ось вірша написав… Оціни! — Серьога Циплаков став у позу й велично підняв руку.
Серьога Циплаков замовк. Я глянув на Барабаша, а Барабаш на мене. Льоха зсунув шапочку на лоба й почухав потилицю.
— Ну, Серый, — нарешті озвався він, — это ты врезал! Слушай, да ты прям как этот… Данте! Ну, гигант мысли, блин! Пушкину здесь не хрен делать, Пушкин отдыхает… Не ожидал я от тебя, слышь!..
Серьога Циплаков зробив скромне обличчя.
— Та все це хріновина, звичайно! — махнув він рукою. — Вірша й дурень може написати! Мао Цзе дун сказав: «Вірші писати легше, ніж викопати яму, посадити дерево, заколоти свиню… Ти її хапаєш, а вона пручається, ти її ріжеш, а вона вищить!» — він подивився на Льоху й докінчив без усякого переходу: — Сто доларів з тебе, корефан!
– І всі оце без нарікань платять? — поспитав Барабаш, коли ми підійшли до наступного намету.
— А де вони, в хріна, подінуться? Хто не платить, того виганяємо з ринку! Він же ж наш, офіційно… Хобот усі папери оформив! Буває, звичайно, що хтось і в ментуру звертається, — але для таких у нас контейнер!
— Кохве — чай — кампучіно! — заголосило зненацька в боковій алеї. Потім з-поміж наметів вигулькнув дитячий візок із двома здоровими термосами, а за ним — невисока жіночка у малиновому береті.
Серьога Циплаков посміхнувся.
— Це, — сказав він мені, обіймаючи ту жіночку за плечі, — Мама Вєра! Мама Вєра — це моя подруга. Мама Вєра їздить по базару й робить каву… чи, як сама вона каже, — кохве. Цим вона заробляє копієчку, — він знову посміхнувся, і його мармиза разюче стала схожа на чортячий писок: — Як життя, Мамо Вєро?
— Гірше, ніж учора, — але краще, ніж завтра! — дзвінко відрапортувала Мама Вєра. — Одне слово, на букву хе — тільки не подумайте, що хороше…
— … тому що дуже хороше! — кивнув Серьога Циплаков. І повернувся до мене: — У Мами Вєри є чоловік, який називається Дід. Мама Вєра в Діда рабиня. Вона робить, а Дід тільки жере. Це того, що Дід любе випить і пожрать! До речі, як його здоров'я? Жіночка зітхнула.
— Про яке здоров'я можна говорити! Сидить у генделику і п'є! А тоді приходить додому й скаржиться: «Віро, ну що це за публіка… жодної думки немає в них у голові!»
Ми дико заіржали.
— Дід — це головний конструктор! — пояснив Серьога Циплаков. — Але його завод став непотрібен. І Дід став непотрібний теж. І взагалі все стало непотрібним. Тепер Мама Вєра їздить по базару, а Дід жлуктить горілку. Але Мама Вєра не падає духом. Адже я сказав їй, що говорив на цю тему великий кормчий Мао Цзе дун… А що він говорив, Мамо Вєро?
— Бідність — це дуже добре, злигодні — це щастя! — дзвінко відрапортувала Мама Вєра.
— Мама Вєра — це людина! Тому я й хотів тебе з нею познайомити… Ходімо, братва!
Ми звернули в бокову алею й спинилися перед наметом з іграшками. В ньому сиділа невисока худенька дівчина. Вона посиніла од холоду й гріла долоні до горнятка з гарячою кавою.
— продекламував Серьога Циплаков, посміхаючись мов чортяка. Тоді показав на дівчину: — Це — Сніжана. Вона скінчила цю саму… консерваторію! По класу скрипки, коротше. Але скрипалів нікому й на хрін у незалежній Україні не треба. Тому Сніжана сидить на ринку й торгує іграшками, — він знову посміхнувся. — Целка, до речі. Ну, що, Сніжано, місячні зібрала?
У якусь мить мені здалося, що дівчина вихлюпне ту каву простісінько в наші дурнуваті мармизи. Скількись часу вона розглядала нас, видзвонюючи зубами од холоду, потім дістала з верхньої кишеньки кілька заяложених банкнот і подала Серьозі Циплакову.
— Дякуємо за службу! — виструнчився він, віддаючи честь. Дівчина відпила з горнятка.
— До порожньої голови руку не прикладають! — холодно зауважила вона.
— Що?! — перепитав Серьога Циплаков.
— Усе правильно! — сказав я. — Ти ж без шапки, втямив?
— Ну то й що?
— В армії честь віддають, прикладаючи руку до головного убору! — пояснив Барабаш. — Диви, баба… а знає! А ти що, не служив?
Серьога Циплаков зачудовано глянув на нього.
— Я… служив?! — він зненацька зареготав, аж ворони перелякано знялися з огорожі й, каркаючи, стали кружляти над базаром. — Братухо, я зону топтав ще з малолєтки… а ти кажеш — служив! Я чотири строки в хазяїна чалився, второпав?
Барабаш крутнув головою й нічого не сказав. Ми обійшли ще кілька наметів, і Серьога Циплаков показав на бабуню, котра сиділа під огорожею. Перед нею стояло кілька ящиків, і на них були розкладені цигарки, крем для взуття, зубна паста й клей «Момент».
— А це, — сказав Серьога Циплаков, — баба Маня! Баба Маня — ветеран трудового фронту. Сорок п'ять років пахала вона в шкідливих умовах, а на пенсії мало не вмерла з голоду. Тому що серйозні люди поділили всі блага, а бабу Маню викинули на смітник.
