— Справді, — сказав він, приходячи до тями, — доста з нього… Ще уб'ємо, а кому він тоді, на хрін, потрібен!
— Давай ось краще поснідаємо… — сказав я, розкладаючи на столі продукти.
— Водяра де? — зиркнув Серьога Циплаков на чолов'ягу. Той сплюнув тягучою кривавою слиною.
— В барі… Все беріть, хлопці, — тільки не бийте!
— Ти глянь, як ця сука живе! — гукнув Серьога Циплаков, очиняючи дверцята бару. — Та він же ж як той кіт у сметані качається! «Абсолют», «Смирновська», «Ремі Мартін»,
«Камю»… і тобі ще мало було, гандон ти, колючим дротом штопаний?! Ти ще на братву заяви писав, щоб грошвою з нею не ділитися?
— Облиш… облиш! — буркнув я, наливаючи горілки. — В нього ще все попереду — і яйця одріжемо, й очі повиколюємо… Хай оддихне перед муками!
Ми перехилили по сто грамів і стали закусувати, запихаю-чи в рота здоровецькі шматки вудженого м'яса.
— Баба твоя де, суко помийна? — раптом поспитався Серьога Циплаков.
Барига мовчав.
— Не чую! — гаркнув я, замахуючись на нього пляшкою.
— В гостях… — чолов'яга застогнав і знову сплюнув крив-лею. — Далеко.
— Він, гад, сім'ю відправив подалі! — здогадався Серьога Циплаков. — Знав, сука, що можуть бути проблеми… А в нього ж дочка — ух, персик! Шістнадцять років усього. Шкода… я її зараз у всі діри узув би!
От же ж завдання мені повісили на шию, подумав я, насилу стримуючись, щоб не затопити цьому одморозкові у рило. Воно мені треба — слухати оці садистські заяви, дивитись, як пресують людину, котра не здатна постояти за себе, чи ходити по базару та збирати місячні, наче остання шестьорка? Що за проклята штука, це життя, — один бруд накруги!
— Гаразд, не будемо кота тягти за хвіст… — я втерся рукавом і подивився на Серьогу Циплакова. — Далі?
— Підганяй джипа. Й одчини багажник.
Я вийшов надвір. Сніг падав і падав. Сад потойбіч дороги був чорний і мокрий. Дірізюк сидів у москвичі і курив, поглядаючи в наш бік.
— Давай! — скомандував я, під'їхавши упритул до ґанку.
В коридорі щось гупнуло. Тоді в дверях з'явився чолов'яга — очі його вилазили з лоба, рот був заклеєний пластирем, а руки скуті за спиною кайданами. Серьога Циплаков легенько штовхнув його в поперек вістрям ножа.
— Залазь, бариго! В багажнику будеш їхати… як у кіно, втямив?!
— Пишайся! — сказав я, дико посміхаючись. — Внукам будеш розповідати, як тебе рекет у багажнику возив!
Серьога Циплаков грюкнув кришкою багажника й дістав комірковий телефон.
— Дірізюк? Товар запакований. Рушаєш за хвилину. Твоє завдання: не втрачати нас із поля зору, — може, мєнти спинять абощо… В'їжджаєш?
Пополудні сніг перестав. З-за хмар нарешті виглянуло сонце, тож коли я упритул під'їхав до дверей адміністративної будки, з усіх алей уже бігли потоки брудної талої води.
— Живий? — поспитався Групіровка, заглядаючи в багажник. Чолов'яга, скорчившись, лежав біля каністри з тосолом і не рухався. — Здох?! Ви що, трупа мені привезли?
— Спить, гад такий! — Серьога Циплаков безцеремонно схопив чолов'ягу за комір і струсонув. Той лупнув очима. — Ану вставай, уродіна!
В кабінеті сидів Мамед.
— А-а, вот кто секим башка будем делать! — він дико посміхнувся й крутонув здоровим кавказьким кинджалом, який ми одняли в банабаків. — Маленький операция, да! Яйцы резать будем, да! Сковородка жарить и кушать, да! Яйцы сивежи, викусны… ах!
Серьога Циплаков зірвав пластир з обличчя й одімкнув кайдани. Скількись часу всі мовчали.
— Ну, — озвавсь нарешті Групіровка, відкидаючись на стільці, — так хто тут пахан?
Чолов'яга зацьковано дивився в підлогу.
— Покажи пальцем — хто тут пахан? — заревів зненацька Групіровка. — Не чую?!
Барига впав на коліна.
— Простіть, братки! Я — сука. Бийте мене, ріжте мене… тільки простіть за все!
Мамед поклав кинджал на стілець.
— Зачем резать, да? Зачем убивать, да? Джьоп ебать надо! Джотвыран [6] делать надо… вместо ишак будет, да!
— А чого, — устряв Барабаш, — зґвалтуємо його гуртом… а тоді заріжемо! Клас?
Групіровка нетерпляче відмахнувся. Тоді знову глянув на чолов'ягу, котрий стояв на колінах і дивився знизу вгору благальними собачими очима.
— Коротше! — скомандував він. — Взяли цю суку — й повели на територію, в темпі! Хай усі побачать, як мєнтура помагає…
— А потім? — поспитався Серьога Циплаков.
— А потім — у контейнер!
Серьога Циплаков згріб чолов'ягу за шкуру й, поставивши на ноги, турнув до дверей. У тамбурі вони зіткнулися з Дірізюком. Той зміряв баригу очима й щосили вдарив кулаком по обличчю.
— Правильно, правильно… — похвалив Серьога Циплаков. Чолов'яга понурив голову. З носа в нього текла кров і капала на підлогу. — Отак і підеш поміж люди! Щоб усі бачили, як це воно, заяви писати…
Стояла гожа днина. Десь коло воріт працювало радіо, й на весь базар лунала пісня про те, що вбили негра. На алеях було не протовпитися од покупців, котрі валом валили од тролейбусної зупинки та підземного переходу.
— Тітко! — гукнув Серьога Циплаков, спиняючись коло намету із джинсами.
— Шо таке, Сірожа? Грошики? — виглянула з намету гладка, мов кнур, молодиця. — Так я вже башляла, котік!
Серьога Циплаков штовхнув чолов'ягу в потилицю.
— Кажи: я думав, міліція мені поможе, — а вона мені хрін помогла!
Барига підняв голову. Обличчя його було жахливе: всеньке в крові, одне око геть запливло й не розплющувалось, а з розбитої брови точилася мутна сукровиця.
— Фєдя… це ти?! — охнула молодиця. — Що з тобою… фулігани одкиздили, еге?
Чолов'яга похитнувся.
— Я думав, міліція мені допоможе, — а вона мені хрін допомогла! — проказав він дерев'яним голосом.
Дірізюк розвернувся і з'їздив його кулаком по черепу. Молодиця охнула й сіла просто на розкладачку з джинсами. «Русское радио — все будет хо-ро-шо!» — проспівав приймач коло воріт.
— Добре, — похвалив Серьога Циплаков, — погнав далі! Коло намету з іграшками було повнісінько людей. Сніжана крутила в руках здорову барвисту машину, показуючи її то одним, то другим кінцем. Якогось малюка тягли за руку, але він лементував і все тицяв пальцем у плюшевого ведмедя, котрий висів у наметі.
Ми спинилися перед яткою, й зразу ж зробилося дуже тихо.
— Я думав, міліція мені поможе, — видихнув чолов'яга, дивлячись поверх голів порожніми очима, — а вона мені хрін помогла!
Дірізюк знову з'їздив його по голові. З розсіченої брови зацебеніла кров, рясно скапуючи на плюшевих звірят, котрі були розставлені на краю стола. Перехожі стали озиратися й чимдуж пришвидшували ходу.
— Людоньки, — нарешті отямилася жінка, котра розглядала машину, — а що ж це тут коїться?
Й до Сніжани:
— Тут що, міліції, немає, дитино?
