Джип-фронтера стояв зразу ж за тролейбусною зупинкою. Я розчинив дверцята й побачив Пітона, який сидів на задньому сидінні.
— Здоров, аґент національної безпеки! — сказав він мені. — Пасажир?
Я обернувся до чолов'яги.
— Залазь… Поїдеш з ними.
— Куди? — насторожився він.
Пітон глипнув на нього й покрутив головою.
— Оце потрудилися хлопці… нічого не скажеш!
— Розмалювали, як захотілося! І зваж, це був тільки початок, — я обернувся до чолов'яги. — Тебе взяла під охорону приватна детективна фірма. Пару тижнів тобі доведеться провести на конспіративній квартирі.
— А якщо я відмовлюся? Я коротко реготнув.
— Дорога вільна… хоч на всі чотири вітри! Але братва знайде тебе й під землею.
Чолов'яга мовчав.
— Слухай, то, може, ми поїдемо? — не витримав Пітон.
— Я згоден! — хутко сказав барига.
— Отак би й зразу! — сказав я, затріскуючи за ним дверцята.
Пітон виглянув з вікна.
— З тобою тут все гаразд?.. Я дико посміхнувся.
— Не переживай, братан… все буде о'кей! А не буде, — то все одно якось буде… — і до чолов'яги: — Гуд бай, друзяко! Якщо коли-небудь зустрінемося, з тебе півлітра… щоб не забув, чуєш?
Ми вже їхали додому, коли Барабаш зненацька вдарив себе кулаком по голові.
— Слухай, а що це за баба тобі дзвонила, га? Я поруч сидів та чую, щось голосочок знайомий…
— Це, — сказав я, вмикаючи лівий поворот і поволі огинаючи клумбу, — Цуцичок!
Барабаш і рота роззявив.
— Цу… Цуцичок? Вона що, вже в полюбовницях у тебе?
— Та який хрін! — я вийшов у лівий ряд і притиснув педаль газу. — Розколеш її, еге… Просто потрібно було передати звістку!
— Звідки? — не второпав Барабаш.
— З «Тартару», звідки ж іще!
— А… е… а про що?
— Про що, про що! — буркнув я. — Приїжджав Пітон, так ми з ним провели одну операцію… втямив?
— Операцію? Та яку, в хріна?! Я подивився на нього.
— Ти чим будеш завтра займатися на ринку?
— Не поняв?
— Ну, програма яка на завтра в братви? Барабаш подумав.
— Та цього ж… баригу водить! І бити, звичайно. Я зробив недвозначний жест.
— А ось тобі! Нема вже його.
— А де?
— Поїхав… ту-ту, з Пітоном разом! У Барабаша й очі рогом полізли.
— Так ти його випустив, чи що?
— Ну!
— А що ж тепер буде?
— А що буде… нічого не буде! Гаплик цим одморозкам буде, коли прокуратура порушить справу. Втямив, ні?
Барабаш із жалем покрутив головою.
— Ох ти ж мене й розчарував! Оце розчарував, так розчарував… А я ж хотів потішитися: рило йому підрихтувати, двійко ребер зламать… ну, й око ж вибити! А тоді вивезли б у ліс та бензином обілляли… Й завжди ти лізеш не в своє діло!
— Ти, — сказав я, — патологічний садист і вбивця! Факт?
— Хвакт! — потвердив Барабаш.
— От я й піклуюся про твоє моральне здоров'я. Щоб ти вбивав тих, кого треба. Розумієш, — я збавив газу й загальмував перед світлофором, — цей проклятий світ влаштовано так, що не вбивати — не можна! Людей вбивати треба, тому що вони й на голову повилазять, якщо цього не робити. Але ж не всіх підряд! А тільки тих, котрі не дають жити. Он Дірізюка давно вже треба урить…
— Рідкісна гнида! — буркнув Барабаш.
На середхресті спалахнуло зелене світло. Я відпустив гальмо й прикро рвонув з місця.
— От бачиш, скільки роботи! А ти чогось на того баригу задрипаного зуби точиш…
Барабаш махнув рукою.
— Такий уже я з дитинства! Ще маленьким був, а вже любив собак вішати, котів топити… Батько все не міг утямити, звідки я такий узявся! Але як пішов я в армію, то там воно все й згодилося.
— У спецназі?
— Ну! Ми тренувалися вбивати противника, і попервах нас учили, як забить свиню, корову, собаку… То я першим був у цьому ділі. Наш інструктор аж головою крутив — ну цей Барабаш, каже, й звірюка! І цей самий, як на нього…
— … садист? — здогадавсь я.
— О, о… садист! І теж про моральне здоров'я щось торочив. Я підкотив до під'їзду.
— Моральне здоров'я, — повчально сказав я, — в тебе буде лише тоді, коли ти чітко й неухильно виконуватимеш мої вказівки. Уторопав?
— Ну! — сказав Барабаш, вилазячи надвір.
— От і добре… А поки що гуляй, — і вже рушаючи з місця: — Зоряні привіт… чув?
6
Над ранком зателефонував Хобот. Я займався надворі силовою гімнастикою, коли зненацька двері відчинилися й із веранди притьма вискочив Більбонський. В зубах у нього була слухавка, котра дзвонила й дзвонила мов заведена.
— Більбо хороший собака, хороший… — поклепав я його по загривку. Тоді взяв слухавку й притис її до вуха. — Ну?
— Здоров, братан! — озвався на тому боці Хобот. — Чим займаєшся?
Я мимоволі зробив тупе обличчя.
— Чим, чим… сексом, чим же ж іще!
— О, — з повагою сказав Хобот, — оце заняття! Це ти молоток, справді… Слухай, тут є одне діло!
— Ну?
— Ти знаєш, де автостоянка на окружному шосе?
— Ну… знаю!
— Ще раз молоток. Сідай за кермо — і гаття! Ми будемо там.
Падав рясний мокрий сніг. За сто метрів попереду вже нічого не було видно. Я збавив ходу й поплуганився попід обочиною. В сніговій завії майнули контури стоянки, а коло неї — важкий рейндж-ровер, який бовванів на узбіччі. Трохи оддалі стояло ще двоє авт.
Я моргнув фарами. Дверцята рейндж-ровера відчинилися, й звідти виліз Хобот.
— Уперед, братан! — скомандував він, умостившись коло мене на передньому сидінні. — Поїдемо діла робити.
