Я зробив тупе обличчя й так рвонув з місця, що аж протектори завищали.
— Давай по окружній, а там я покажу… — звелів Хобот. І через пару хвилин: — Що це за розборки були вчора на ринку?
— Розборки?.. А… баригу одного трохи провчили. Заяву гад, написав у мєнтуру!
— Ну й що?
— Фейс трохи почистили та по базару водили, — щоб усім видно було, як заяви писати. А так все о' кей!
Хобот скоса зиркнув на мене.
— Барига втік! — помовчавши, озвався він. — Сьогодні вночі.
— У… утік?! З контейнера?
— Ну! Вранці одімкнули, — а там і кіт не валявся!
Я зобразив на своєму лиці напружену роботу мозку.
— Може, він цей… електросенс якийсь? — нерішуче висловив я припущення.
Хобот зареготав.
— Та ні, братухо! — ляснув він мене по плечу. — Якась наволоч випустила його та й годі… А ти, я бачу, простий — ну як двері!.. Сюди! — показав він ліворуч.
Я збавив газу й поволі звернув із магістралі на вузьке асфальтове шосе, котре щезало в сосновому лісі.
— Тепер давай поговоримо про справи! — сказав Хобот, коли обабіч дороги замигтіли кудлаті сосни. — Ви удвох із отим, як його…
— … з Барабашем! — буркнув я.
— … з Барабашем повинні були їхати на завдання. Але перед цим тебе хоче бачити один чоловік.
— Чоловік?.. — перепитав я. Хобот кивнув.
— Той, кому належить уся оця справа. Авторитет!
— А… а ти хто ж?
— А я, — терпляче сказав Хобот, — бригадир! Хоч усі вважають, що я працюю сам по собі. Це, звичайно, так… але, з іншого боку, й не так.
– І він хоче мене бачити?
— Ну!
Авто вихопилося з лісу, і я уздрів засніжене поле, на якому, ніби гриби з червоними шапками, височіли стрімкі кам'яниці, криті шарлатовою черепицею. Все це мало вигляд казкового містечка: барвисті покрівлі на тлі білого снігу, овальне озеро, що лежало в улоговині, церква з височенною шпичастою дзвіницею, стилізованою під Готичну вежу. Зусебіч селище було обнесене цегляною огорожею з колючим дротом, і я втямив, що мешкають у цій місцині тяжко заможні люди, — серед голоти оці скупчення суперсучасних кам'яниць прозивають зазвичай Царським Селом.
— Братва побудувалася! — гордо сказав Хобот. — Наші всі тут живуть… чужих і одного нема!
— А церква для чого ж?
— Не поняв?
Я знову зробив тупе обличчя.
— Ну, що вони в ній роблять… сатанізмом займаються?
— Чого це раптом! — Хобот підозріло зиркнув на мене. — Моляться… й те, як його… сповідаються! Паски святять…
– І що, піп одпускає гріхи?
— А де він, у хріна, подінеться! Хай спробує тільки…
— А певно! — дико посміхаючись, підтакнув я. — Зразу фейса начистять…
Хобот знову глянув на мене й засопів.
— А як же ж інакше! — буркнув він по хвилі.
Я поминув селище й, скинувши газу, звернув у ялиновий гай, що густо поріс на схилах розлогої балки. Ну, ландшафт був тут мальовничий — прямовисні урвиська, з яких стирчало грубе покручене коріння, маленька річечка, що зміїлася на дні величезної долини, товсті верби, що височіли на болоті, де шелестів сухий торішній очерет… Вузька стьожка шосе бралася й бралася в діл, петляючи поміж кручами, — аж зненацька плигнула вгору, і я знову притиснув акселератор. Ще один закрут — і шосе вперлося у глухі залізні ворота біля яких стояв бецман у камуфляжі й із рацією напоготові.
— Здорово, браток! — гукнув Хобот з вікна. Бецман підніс рацію до вуст.
— Папа, я третий! Люди к тебе… Хобот с братвой, да! — У рації щось зашкабарчало. — Вас понял, запускаю.
Броньована плита воріт безгучно від'їхала вбік, поволі щезаючи в грубій цегляній стіні. Я заїхав на подвір'я і, розвернувшись, припаркувався під огорожею.
— Ну як? — глянув на мене Хобот, коли ми вилізли надвір.
Я покрутив головою. Височенний Готичний замок з лускатою покрівлею, численними вежами, нішами та статуями якихось міфічних потвор гордо височів над проваллям, впираючись шпилем просто в низьке розкошлане хмар'я. Усе тут аж кричало про тяжкий маєток і воістину великопанський розмах, — і грубі кам'яні плити, якими було встелено дворисько, і здоровецький критий басейн оддалі, в якому парувала підігріта вода, і, звичайно ж, неозора територія садиби, що захоплювала добрячий шмат ялинового лісу.
— Зброя? — перепинив нас у передпокої кощавий чолов'яга з метким пронизливим поглядом.
Я дістав з наплічної кобури парабелума й поклав на інкрустований столик. Хобот кинув поряд із моїм пістолетом свого люГера й допитливо глянув на чолов'ягу.
— За мною! — скомандував той суворо.
Ми піднялися на другий поверх, і чолов'яга делікатно стукнув кісточками пальців у різьблені двері. Хай йому дідько, подумав я, це ж морений дуб… та ці одні двері коштують не менше п'яти тисяч доларів!
— Заходьте! — звелів чолов'яга.
Це була величезна кімната з фіГурними панелями, й одна стіна в неї була шкляною, од чого як на долоні видно було не лише всеньку долину і ялиновий гай на її схилах, але й поле із його селищем, озером і шпичастою дзвіницею.
— Здоров, шеф! — сказав Хобот, ступаючи до чоловіка, котрий сидів у фотелі, — ось, привів його тобі…
— Здрастуй, здрастуй… друг мордастий! — озвався той і подав йому руку.
Я глянув на цього типа — й мало не вилаявся од подиву. Чоловік, який сидів коло вікна, був одним із тих політиків, чиє ім'я щодень мусується на сторінках преси, і не тільки політиком, але й депутатом парламенту, і не тільки нардепом, але й фінансовим оліГархом, котрий разом із цілою тічкою своїх поплічників тримав під контролем кілька банківських установ. Ніхто не знав, звідки він виліз і на чому зробив такі грубі гроші, — просто якоїсь гожої днини цей тип з'явився у парламенті нового скликання в якості депутата й став безцеремонно лобіювати свої власні інтереси, не турбуючись навіть про те, щоб надати цьому ділу якогось пристойного вигляду. Через рік виборці надіслали у Верховну Раду листа, де чорним по білому було написано, що депутат Гарик Бабаєв нехтує своїми обов'язками народного обранця й, відколи став нардепом, жодного разу не зустрічався з виборцями і взагалі не відвідував свій округ. Крім усього іншого, цей чоловік знаний був ще й із того, що разом з кількома такими ж магнатами організував політичну партію «Родина-красавица», куди, за статутом, вступати мали право лише дуже заможні люди. Злі язики подейкували, що наприпочатку Бабаєв хотів було назвати свою партію «Красивая мать», розуміючи під останнім словом ту ж таки «родіну», — але розумні люди порадили йому не смішити публіку.
— Так ти, значить, і є той самий Оскар? — поспитав Гарик Бабаєв, розглядаючи мене своїми світлими очима.
— Ну! — сказав я тупо.
— Молоток. Я чув про тебе, — він притис кнопку, й до кімнати увійшла юна покоївка, — в мережаному фартушку і з пляшкою віскі на таці. — Вип'єш?
— Та як сказати… — буркнув я.
Дівчина скрутила голову пляшці «Джонні Вокера» й стала розливати віскі по шклянках.
— Ну, — врочисто сказав Гарик Бабаєв, — за красивую мать!
Я лиГнув свою порцію мов собака муху й облизнувся.
