— Кажуть, ти банабака замочив? — поспитався Гарик Бабаєв.
— Ну! — повторив я тупо.
— Слава Богу! Цей даг сидів мені в печінках. Уявляєш, — глянув він на Хобота, — ця бригада стала вже й мені на п'яти наступать. Заявилися в наш банк і почали ставити «дах». Їх, звичайно, викинули звідти мов паршивих котів… і що ж вони вкоїли?
— А що? — поспитав Хобот.
— Урили із калашів голову правління. Посеред білого дня в центрі міста організували щось таке, як чеченська війна! Я був на місці замаху — і не зміг дивитися, поїхав геть!.. Шість трупів, буквально перерубаних автоматними чергами, з машин зробили решето, салони залито кривлею… — й до мене: — Воював?
— За річкою! — буркнув я.
— А… то ти обстріляний боєць! Бач, Таліба ніхто не міг укоськати — одморозків як гною, а досвіду бойових дій чортма… — Гарик помовчав. — Роботою задоволений?
Я покрутив головою.
— Батя, хіба це робота!..
— Не зрозумів?
— Ми з колегою звикли до серйозної роботи! — пояснив я поблажливо. — Ризикованої. Грошової. Бойові операції, охорона важливих персон, ліквідація всяких там банкірів — ось наша стихія. А ходити по базару та збирати гроші з бариг…
Хобот кивнув.
— Це правда, шеф! Такого спеца на ринку держать — все одно що… — він задумався, що б його сказати таке сильне, аж нарешті знайшов: —… все одно що мікроскоп використовувати лише для того, щоб спірохети на власному болту розглядать!
Гарик Бабаєв зареготав.
— За що я люблю тебе, бригадире, — що ти рисковий хлопець! Ну добре, добре… — сказав він, побачивши, як Хобот зблід. — Але думай, про що говориш і кому! Коротше, братан, — подивився він на мене, — є для тебе робота — на всі сто!
У двері постукали. Я мимохіть озирнувся й побачив, як до покою зазирає отой чолов'яга з пронизливим поглядом.
— Готово, шеф! — доповів він. — Починати? Гарик Бабаєв ковтнув зі шклянки.
— Давай, — нарешті сказав він тому чолов'язі. — Але потихеньку, чув?
— Повну програму?
— Ні… так, знаєш, — злегка по-конячому! В'їхав? Чолов'яга кивнув.
— Все буде по першому класу, шеф!
Коли двері за ним зачинилися, Гарик посміхнувся. Посмішка його була недобра, й од неї на мить мені зробилося аж моторошно.
— Зараз побачите гонку з переслідуваннями. Чули про таке?
Я знизав плечима.
— А що це, шеф? — поспитався Хобот. Гарик показав на вікно.
— Дивіться уважно. Таке ви хрін де побачите!
Я простягнув руку й налляв собі віскі. Всі мовчали. Надворі падав сніг. У мигтінні лапатих сніжинок видніло: глуха цегляна стіна, що тягнеться хтозна й куди, тенісне поле, геть занесене заметами, і ялиновий гай, який починається потойбіч басейну. Й над усім оцим краєвидом стояла така тиша, що, здавалося, речі й предмети грузнуть у ній, мов у якійсь прозорій субстанції.
— Ага, — задоволено сказав Гарик, — ось він, казліна! Насеред тенісного поля вийшов якийсь паруб'яга. Він
ледве переставляв ноги, і з одягу на ньому був тільки спортивний костюм. Ось він зупинився й, стоячи по коліна в снігу, став роззиратися доокруж. Коли він обернувся в наш бік, я стиснув зуби од безсилої люти: його лице було, як один суцільний синець, і так розпухло, що нагадувало фізіономію доісторичної людини. Перенісся було деформоване й скидалося на сиру котлету, одне вухо було відірване, надбрівні дуги розтовчені й так понабрякали, що очі ледве прозирали крізь вузькі щілини… На додачу до всього застарілі синці почали розповзатися по всенькому виду й, міняючи колір, зіллялися в чорну мов земля й на взір просто-таки жахливу маску. Од воріт коротко застрочив автомат. Черга пройшла за метр од того лишеги, і я побачив, як розривні кулі здіймають фонтанчики мокрого снігу. Паруб'яга з неймовірним спритом підстрибнув на місці й кинувся геть. Ось він забіг у ялиновий гай і, петляючи поміж деревами, став спускатися в долину. Постать його меншала й меншала, виділяючись на білому тлі темною плямою, аж зненацька у дворі почувся шалений гавкіт. Четверо здоровецьких плямистих доГів, зростом у добре теля кожен, вискочили на тенісне поле й, не перестаючи валувати, кинулися по слідах того неборака. Вони гнали величезними стрибками, і з вікна добре видно було, як ця собарнота розсипалася поміж деревами, та однак мчала і мчала в одному напрямку, орієнтуючись по слідах, котрі вервечкою виділялися на сніговій понові. Втікач наддав ходу; він біг із гори й рухався досить-таки прудко, але відчувалося, що жене остатнім духом; ось я побачив, як він послизнувся на крутому спуску й упав, але тут-таки схопився й погнав далі, шалено вимахуючи руками; аж ось він упав знову, геть обербенившись у сніг, й відразу ж став зводитися на ноги, й уже став було на одне коліно…
… як четверо здоровецьких псів налетіли на нього, ніби вовча тічка, й зі страшенним гавкотом, гарчанням і скавулінням почали рвати його на шкамаття.
Я заплющив очі. Що й казати, на віку я доста потинявся світами й доста надивився на отакі ситуації, ба навіть і сам не раз потрапляв у халепи, коли смерть буквально зазирає в обличчя і за твоє життя ніхто й шеляга ламаного не дасть, — а все ж кожного разу, як доводиться спостерігати отаку картину, мені стає не по собі. З самого раннього дитинства я ненавидів оце суспільство, де панує наруга й садизм; упродовж цілих семи років мені доводилося перебувати у полоні в афганських муджагідів, де коїлися такі речі, що й зараз неможливо про них розповісти; однак те, що стало чинитися в Україні після дев'яносто першого року, навіть мене вразило своїм цинізмом. Бики й одморозки, лягаві й каГебісти, скоробагатьки й ріжного роду можновладці дістали безконтрольну можливість робити все, що їм забагнеться, і не рахуватися із законом, — як-от, приміром, цькувати псами оцього беззахисного деморалізованого чоловіка… Я ніби навіч бачив, як він безладно вовтузиться в снігу, відбиваючись від величезних плямистих доГів; я відчував, як вгризаються у його тіло їхні тверді білі ікла і з хряскотом виривають кавалки живого трепетного м'яса; я фізично відчував той біль, який мордував його плоть, і ту пекучу ганьбу, яка терзала його свідомість…
— На конкурентів працював, підор! — порушив мовчанку Гарик. — Ну, а там у нас теж свої люди… вичислили, одне слово!
— Жити буде? — поспитавсь я. Гарик відпив зі своєї шклянки.
— Буде, буде… я не дам йому вмерти! Він у мене буде вмирати довго й нудно!..
Я дико посміхнувся, від усієї душі надіючись, що лице моє при цьому робиться тупе мов коліно.
— Ну, — озвався Хобот, наливаючи собі віскі, — це так… маленьке інтермецо! Тепер давай про діло поговоримо. Коротше, братан, ми тут вирішили…
Гарик перепинив його коротким жестом.
— Завтра, — сказав він, відкидаючись на спинку фотеля, — ти вирушаєш у поїздку. Разом зі своїм колегою. Завдання: доставити вантаж, який знаходиться неподалік од кордону з Білорусією. Ваші функції: охорона. На це діло в мене їздили люди… але одколи почалася оця мафіозна війна, посилати їх я не можу.
— Чому? — спитав я.
– Їх просто уб'ють. Вони не вміють воювати… не знають, як триматися під вогнем, не можуть швидко й ефективно ліквідувати противника, одне слово, вони не специ! Й хоча наїздів не передбачається, однак я хочу мати певність, що вантаж не пропаде. Якби не ця війна, то я не залучав би вас до такої операції. Запитання? Я подивився йому в вічі.
— Вантаж?
