Я дав Барабашеві щигля по загривку, й він аж підскочив од несподіванки.
— Привіт борцям із тваринним світом! Ти наче живий… і навіть не покусаний? А мені казали…
— Та, — знітився Барабаш, — трохи заробив лапою! Воно на спині, то не видно…
— А як же це ти дозволив себе подряпати?
— Та я ж хотів заламати йому лапу за спину… а він другою як морсне по плечу! Я його тоді — в глаз! Він як ревоне — й до мене! Я розвертаюся на лівій нозі, пропускаю його по прямій і ліктем по черепу як загилю — з усієї сили, поняв? У нього й кров носом бризнула! Але прудкий, скотиняка, і спритний мов кіт — як махонув рукою, то я насилу встиг блок поставити! Він тоді давай боковими гилити мене… я пірнаю під лікоть, виходжу в тил — і п'ятою по шиї! Він зарепетував, як людина, і давай кругами бігати по вольєру! А народу ж зібралося, — в долоні плещуть, пальцями показують, свистять…
Я постукав його по лобі.
— Йолопе ти, йолопе! Знайшов, з ким битися… з ведмедем! Не соромно, га?
— Чого б це, питається?!
— А того, — сказав я повчально, — що ведмедя зловили, посадили в клітку, їсти йому не дають… а тут прилазить отакий бритоголовий дебіл і починає гилити цю нещасну, зацьковану звірину руками й ногами! Ти краще Урилова відлупцював би, коли вже руки сверблять…
— Й не шкода йому, головне! — підтримала мене Цуци-чок. — Ні краплі совісті в людини немає! Ти піди в зоопарк та поглянь на тих звірів — всі вони сумні, вовна скуйовджена, сидять і дивляться з-за ґратів на тебе… Жаліти їх треба всіх, а не бити!
Барабаш зацьковано роззирався доокруж.
— Бідні вони… нещасні! А верблюдиця он як плюнула на мене!
— Так ти ж, мабуть, їй дулю скрутив? — докірливо поспиталася Цуцичок.
— Та, ні… язика показав! — засоромлено буркнув Бара-баш. — А вона як плюне… всю мордяку заліпила!
— А вона з одним горбом була чи з двома? — зацікавлено спитавсь я.
— Та хрін її знає! Поки я очі продер, то її вже прибрали… знали, що я можу застрелити! Так я тої верблюдиці більше й не зустрічав…
— Ось до чого алкоголізм призводить! — підсумував я, скрушно хитаючи головою. Тоді дав Барабашеві ще одного щигля, аж виляски пішли. — Ходім, обревку… робота є!
— А до шефа?..
— Він оддав тебе на перевиховання! Візьми, каже, цього бевзня й зроби з нього людину… второпав?
— А що ж ми будемо робити? Я зробив невизначений жест.
— Поїдемо в одне місце, одморозків поганяємо… може, уб'єм кого-небудь! Тобі не все одно?
Барабаш підвівся з фотеля — кремезний, здоровецький мов дуб, і його бандитська мармиза од утіхи аж засяяла.
— Убивати я завжди готовий! Погнали?
— Давай… давай! — сказав я, штовхаючи його до дверей. — Сьогодні ще ціла купа роботи, втямив?
IV
Надворі було холодно. Сніг перестав, і з неба сіявся похмурий крижаний дощ. Я натиснув кнопку сканера, і мій рейндж-ровер привітно блимнув габаритними вогнями.
— Прошу пана до гілляки! — прокоментував мої дії Барабаш і, розчахнувши дверцята, першим поліз досередини.
— Ти, обревку! — гаркнув я на нього. — У гризло дати, еге?
— Не втямив?
— Манер не знаєш? — Я показав на Мацюцьку, яка стояла біля авта. — Дівчину першою пропусти — геть уже мізки пропив, еге?
Барабаш неохоче відступив убік.
— Залазь, чи що! — буркнув він Мацюцьці.
— Не «залазь», а — «будь ласка» треба казати! Й люб'язно посміхнутися. Це тобі не одморозок якийсь, а дама… та ще й наша колега, між іншим.
— Колега?! — вирячився Барабаш на Мацюцьку, розглядаючи її гожий писок і плямисту леопардячу шубу. — Оце?
— А ти думав! Таємний агент, до речі… — Я ввімкнув двигун і помалу рушив з місця. — А взагалі, зарубай на носі: з жінками треба бути галантним, — подавати їм руку, виходячи з авта, підносити запальничку, дарувать золоті речі…
— Та що ти мені лекції читаєш! — розгнівався Барабаш, порпаючись у кишені. — Блатний сильно, еге?
Я виїхав із воріт і, наддавши газу, притьмом погнав по шосе.
— Шеф, — сказав я, — доручив мені зайнятися твоїм вихованням! Щоб ти не горілку пив, а виконував завдання, поставлені перед тобою керівництвом… ясно?
— Я такий, що й сам кого хочеш виховаю… — буркнув Барабаш, дістаючи з кишені золотий портсигар. Тоді хитро подивився на мене. — Курнемо?
— Що там у тебе?
— План. Силенний, як сто чортів… аж Київ видко, так вставляє!
Я подумав.
— Ну, давай! На бойову операцію їдемо, так що треба розслабитися…
Барабаш припалив біломорину й, заплющивши очі, зробив кілька затяжок. Тоді взяв запалений кінець у рота й став ковтати дим, який курівся з жарини.
— Пішов, пішов процес… — пробурмотів він, відкидаючись на сидінні. — Ох і бере, зараза!
— А мені? — поспитав я нетерпляче. Барабаш розплющив очі.
— Роззявляй хавало, ну!
Я відкрив рота, й Барабаш, нахилившись уперед, став здувати дим із цигарки просто мені в пельку. Анаша справді була така, як треба — за хвилю всеньке тіло зробилося легким, і мене пійняв такий захват, що захтілося буквально волати на всю горлянку.
— А їй дамо? — глянув Барабаш на Мацюцьку.
Я зиркнув на неї, почуваючи, як ейфорія охоплює мене все дужче й дужче.
— Ти, малеча… план курила?
— Бачила тільки. — Вона повагалася й, не стримавшись, зиркнула на цигарку. — Але…
— Та хай скуштує дитина! — блаженно посміхнувшись, вигукнув Барабаш. — Один раз можна!
— Хочеш? — поспитав я Мацюцьку.
— Ну… — почала було вона.
— Од одного разу наркоманом не станеш! — знову встряг Барабаш. — Одкривай хавало, не бійся… Один раз — не підарас!
Мацюцька роззявила свого маленького ротика, й Барабаш так дмухнув, що вона закашлялася.
— Ковтай дим, ковтай! — порадив я, наглядаючи за дорогою.
Мацюцька знову закашлялася.
— По колу! — тицьнув мені цигарку Барабаш.
Я потяг кілька разів, затримуючи дим у легенях, і віддав цигарку назад.
— Музон давай! — заревів через пару хвилин Барабаш.
