— Дак шо це у вас тут за хріновина, бляха! — заревів я, вимахуючи парабелумом. — Шо це за негритянська кухня, матері її ковінька, — ні мавпів, ні крокодилів… куди ж ми оце з братаном потрапили, га?
— Перемочити їх, на хрін! — рішуче сказав Барабаш, виважуючи в руці гранату.
— Давай бухло сюди! — я видер з рук у бармена дві пляшки джину й, відкоркувавши одну, хильнув просто з шийки.
— Ну як… нічого? — поспитався Барабаш. Я облизнувся.
— Перший клас! Для себе тримали, гади… — я повернувся до дверей і подав пляшку Барабашеві. — Ану ковтни!
Той роззявив свого здоровецького рота, застромив туди пляшку мало не до половини й задер голову. В горлянці забулькало, мов у трубі.
— Ні… це справжній джин! — сказав він, опускаючи пляшку, в котрій зосталася насилу половина питва. — То що, будемо цих блеків мочити?
Я відібрав у нього пляшку й, ще хильнувши, грізно подивився на муринів.
— Блеки! — натхненно виголосив я, піднімаючи догори фоторобот. — Который этот нигер знать, — моя быстро сказать. Ваша сказать — наша быстро-быстро на хрен уходить!
— А хто скаже, тому за це нічого не зробимо! — пообіцяв Барабаш.
Мурини загомоніли. Наркоділер, який сидів на долівці під стіною, завовтузився й, нахилившись до гладкого сивого негра, щось почав хутко джеркотіти.
— Ну? — поспитав я за кілька хвилин. У підвалі мовчали.
— Наш не знай эта человек! — нарешті озвався гладкий мурин.
Ми з Барабашем перезирнулися.
— Може, брешете? — поспитав я.
— Мой правда говорить! — поважно мовив сивий негр, упираючись долонями в стіл.
— А якщо гранату кинути? — глянув на мене Барабаш.
— Хріна… це не допоможе! — Я пошукав у кишені й добув картку, де було зображено талісман у вигляді трьох переплетених гадюк. — Смотреть сюда, блеки! Кто знает этот хуйня-муйня?
Негри знову загалалакали між собою.
— Наша не знай… — озвався гладун за хвилину. Його лице набрало погрозливого виразу. — Все говорить: ваша уходить отсюда! Ваша плохой человек — лучше уходить, да?
— А може, все-таки гранату кинемо? — з надією глянув на мене Барабаш.
З-поміж кучерявих голів піднялася чиясь рука.
— Мало-мало будем посмотреть?
— Иди сюда! — скомандував я суворо. — Иди, иди… не бойся, блек!
Височенний кощавий мурин поволі пройшов між столиками й, недовірливо косуючи на Барабаша, узяв картку. Скількись часу він розглядав її, потім покрутив головою.
— Этот вещь — плохой вещь! — сказав він нарешті. — Твоя человек плохой — этот хуйня-муйня совсем плохой!
— Дальше? — сказав я, насторожуючись.
— Африка такой страна есть — Намбабвия. Этот страна есть много-много большой джунгли. Джунгли жить народ, н'тлубу. Все н'тлубу плохой человек, нехороший.
— Не поняв? — здивовано зиркнув на нього Барабаш. — Чим це вони хрінові?
— Твой голова плохо! — з гідністю сказав йому негр. — Н'тлубу носить этот хуйня-муйня. Белый, он плохо делать — н'тлубу, он белый делать очень плохо. Белый ходить — потом умирать. Твоя понимать?
— Намбабвія… — повторив я замислено. — Н'тлубу!
— Ваша уходить! — нагадав мені гладкий мурин.
— А може, рубонемо із двох стволів, щоб і стіни були в крові? — благально подивився на мене Барабаш.
Я застромив парабелума за пояс.
— Нигер, — сказав я, — он человек… Тьху, добалакався! Негри — теж люди. Так що забирайся звідси на хрін зі своєю гранатою… втямив, обревку?
Барабаш позадкував до дверей.
— Дружба — фройндшафт! — помахав він гранатою муринам, котрі з жахом стежили за кожним його порухом. — Венсеремос! Москва — Пекін, єднаються народи! Короче, хінді-русі — пхай-пхай… поняли, блеки, чи ні?
— Линяємо! — скомандував я, відчиняючи двері. Барабаш розмахнувся й пожбурив гранату між столики.
Ми кулею вискочили з кафе, і з розчахнутих дверей в обличчя вдарив крижаний вітер.
— За мною — бігом! — скомандував я, звертаючи в прохід між гуртожитками.
Скількись часу ми гнали через вигін, сапаючи й хекаючи мов пси, аж біля автостради Барабаш зупинився й утер чоло.
— Оддихни… на тобі лиця немає! — Він зненацька зареготав. — Ото, мабуть, полякалися блеки. Либонь, там у всі діри полізли ховатися, коли ця штука покотилася під ногами!
— Щось вибуху не чутно… — сказав я, прислухаючись. Барабаш зачудовано вивалив на мене свої балухаті очі.
— А чого це йому, в хріна, бути!
— Не втямив?
— Так це ж макет! Це я на базарі купив… де ото іграшки для діток продаються! Второпав, еге?
Скількись часу я мовчки дивився на нього, а потім сплюнув.
— Ну, ти своєю смертю не помреш! Отаке устругнути…
— А вони там репетують од жаху, а вони на стіни деруться! — задоволено сказав Барабаш. — Ну, та з цими блеками інакше й не можна — пістолети в них і свої єсть, а от граната з висмикнутим кільцем їх одна й спинила…
— Та вже ж, — буркнув я, — стрельни, то важіль вискочить — і всім гаплик… Скажу шефові, щоб тобі премію виписав за винахідливість!
— Ой, — крутнув головою Барабаш, — боюся, що, крім киздюлів, мені він нічого не випише!
Над автострадою горіли оранжеві ліхтарі. Ми попростували хідником, потім звернули ліворуч і, спустившись у діл, вийшли до стоянки.
— Добре погуляли! — сказав Барабаш, відчиняючи дверцята й залазячи на переднє сидіння. — Далі що?
Я сів за кермо й махнув сторожеві, щоб відчиняв браму.
— Так ти кажеш, отой салон Мандела тримає? — поспитав я, виїжджаючи на шосе.
— Хрест по пузі вибриком! — забожився Барабаш. — А що?
— Масаж любиш?
— Ого!
— Значить, гаття до неї!
В глибині скверика стояла ошатна кам'яниця о два поверхи. «Парадиз» — горіло на ній неоновими літерами.
— Ні хріна собі! — вигукнув Барабаш.
— Люди вгору йдуть… не те, що ми з тобою! — сказав я. — Цікаво тільки, де вони гроші беруть на це, от що!
Барабаш загилив ногою шкляні двері, й вони аж задвигтіли. За шибою вигулькнув симпатичний писочок.
— Ви записувалися? — поспитало юне створіння, пропускаючи нас досередини.
— Ми? — перепитав я, розглядаючи це диво з ніг до голови. — Ти що, лялю, з глузду з'їхала?
— У нас тільки по запису!
— А ти хто така? — суворо запитав Барабаш.
— Офіс-менеджер. А ви…
