черево, то в нього й киші надвір повилазять, паразіта цього відмороженого…
— А я за паразіта осьо в глаз дам! — обернувсь до неї Барабаш.
— А т-ти обревку! — обурено заволала Мандела. — Заїздив бідолашну дівчинку до звалу та ще й рота роззявляєш? А хріна тобі за щоку тепер, а не дівчат! Купи надувну ляльку Джекі та й узувай — хоч по сорок разів підряд, вона все видержить! А це жива людина, їй боляче…
— Так, — сказав я, втрачаючи терпець, — ану позакривали роти обоє! Ти, коняко з яйцями… за сорок п'ять секунд щоб одягнений був, ясно? А ти, — глянув я на Манделу, — одведи цю Оленку хоч до дідька в зуби, тільки щоб вона тут не верещала, мов порося! Хто не втямив команду?
Барабаш сплюнув і подався геть. Мандела розгніваним поглядом провела його кремезну фігуру, де на спині було виколото портрет Че Гевари, а нижче, на сідницях, — двох чортів з лопатами, котрі рухалися в такт ходи, мов живі, по черзі жбурляючи вугілля в топку. Оленка гикала й тряслася від істерики, й ми повели її вниз.
— Хто сказав тобі, що Леся була повією? — поспитав я на східцях.
Мандела подумала, наморщивши лоба.
— Хто… А, так Чамбамбіна ж казала!
— Ти зустрічала десь її?
— Та вона сама приходила… на роботу проситися! Уяви собі, смердюча, страшна мов смертний грх, під очим синці… А Леся в той момент виходила з салону. Чамбамбіна й каже мені: «Бач, ти цю простітутку взяла до себе, а ми ж удвох із нею починали, я її ще навчала всьому…»
— То Чамбамбіна так змінилася?
— Не те слово, друже! Ну, та ти й сам переконаєшся, от заглянь на вокзал…
Нагорі з'явився Барабаш. Він був уже одягнений і в руці тримав пляшку з джином.
— Ну що, — спитався він, прикладаючись до пляшки, — додому?
Я суворо насупив брови.
— Спускайся, обревку! Яке додому — ми ж на роботі, забувся?
Барабаш неквапом почвалав униз, періодично цмулячи із плящини.
— А куди ж ми поїдемо? — поспитався він, спиняючись переді мною. — В кабак, еге?
Я видер у нього пляшку й потяг добрячий ковток.
— Ні, — сказав я, облизуючись, — на вокзал!
Грімкий розкотистий голос поволі оголошував прибуття якогось потяга. Кожне слово він скандував настільки монотонно й чітко, що я ледве стлумив бажання розрядити парабелума простісінько в чорну пащу гучномовця.
— Приморозило наче… — сказав Барабаш, послизнувшись біля дверей і мало не розсадивши потилицю об гранітний ріг стіни. — Послухай, а що ми тут шукаємо, га?
— Що, що… — сказав я, роззираючись наокіл. — Кошмана треба знайти, от що!
— А на хріна?!
— Не став дурних запитань! А то ти дуже схожий на дебіла, коли отаке питаєш…
Барабаш ображено засіп. Ми піднялися на другий поверх, і я, спинившись на східцях, ще раз окинув поглядом величезний вестибюль, в котрому кишма кишіло всякого люду.
— Ось тут, до речі, — сказав Барабаш, киваючи на парапет, — стояла колись така здорова статуя Леніна… Пам'ятаєш?
— Ну й що з того?
— А знаєш, чому її зняли?
— Не став дебільних запитань, кажу тобі! Набридла, то й зняли…
— А хріна! Прибрали цього Леніна через те, що після розвалу Союзу він о дванадцятій ночі плигнув з парапета у вестибюль і став давити людей ногами! Кажуть, тої ночі загинуло три тисячі душ, а кров текла з вокзалу аж до будинку побуту «Столичний»…
— Сам вигадав? — з повагою глянув я на Барабаша.
— Щира правда, клянуся бородою Аллаха! — Барабаш дістав з-під светра тяжкого золотого хреста й поцілував. — Газета писала… сам знаєш, в газеті одна щира правда пишеться!
— А я вже зрадів — ото, думаю, в тебе клепок у голоді побільшало…
Я підійшов до дверей із написом «Видеопрокат. Посторонним не входить» і пхнув їх ногою. В маленькій кімнатці, поклавши ноги на стіл, сидів стрижений молодик і дивився телевізора.
— Шо такое? — поспитався він, вирячиши на мене свої нахабні цинічні очиці.
Я вдарив його відкритою долонею по мармизі. Звук був, наче гупнули дошкою по землі — молодик повалився додолу разом із кріслом, і з носа в нього потекла кров.
— Как базаришь, падла? — тихо поспитав я. — Тебе пасть порвать, э?
Молодик хтів було щось промовити, але захлинувся кривлею.
— Ты, животное… где бригадир?
— На… на территории!
— Не шугайся, мразь! — я стусонув молодика ногою. — Вызвал его, по-быстрому!
Молодик дістав з кишені коморковий телефон і став тицяти в кнопки тремтячими пальцями.
— Алло? — гугняво сказав він, хлюпаючи розбитим носом. — Алло, бригадир? Здесь люди к тебе. Двоє… Нет. Да. Нет, я не знаю…
— Под Кавказцем работаем! — недбало сказав я.
— Да, Кавказца люди… В штабе сейчас. Да, понял! — Він сховав телефон і провів рукавом по обличчю, розмазуючи кривлю. — Через минуту бригадир будет!
— Лежать! — знову стусонув я його носаком. — И не борзеть, понял?
— Который это там борзеет? — з готовністю обернувся Барабаш, який розглядав касети у вітрині. — Этот, что ли? Так давай изнасилуем его, пока суд да дело!
— Надо бы. — нерішуче сказав я.
— Да че здесь сомневаться! — вигукнув Барабаш. Тоді глянув на молодика, й той почав дилькотіти всеньким тілом. — Тебе понравится, корефан, вот увидишь!
Двері відчинилися, й до кімнати ввалився кремезний драб із круглою, мов більярдна куля, головою, а за ним — ще двоє бецманів, менших габаритами, але накачаних.
— Здорово, братан! — вигукнув драб, ляскаючи мене по долоні. Тоді побачив молодика й скривився. — Ты, вижу, в своем репертуаре!..
— Ну! — дико посміхнувсь я.
— Во, блин… Да ты нос ему сломал, э!
— Слушай, Кошман, — я глянув йому в вічі, й він зблід і позадкував, — ты че, права качать хочешь? На нож меня ставить будешь, да?
— Ха! — радісно сказав Барабаш. Кошман виставив долоню вперед.
— Ты не врубился, братан! — швидко заговорив він. — Какие предъявы, ты че? Все путем, не думай! Ты че-то хотел?
Я знову посміхнувся, й у вітрині відбилося моє лице, тупе мов коліно.
— Чамбамбину знаешь?
— Эт… какую эт еще Чамбамбину?
— Да проститутка, среди твоих пашет! Знаешь, да? Кошман подивився на своїх поплічників. Ті перезирнулися
й звели плечима.
— Че-то не слыхали такой… — буркнув хтось із них.
— Ну, миньетчица вокзальная! — нетерпляче сказав я.
— Хрен которая сосет! — докинув Барабаш і собі.
— Шалава, что ли? — здогадався Кошман. — Так она у меня не пашет… ты че, братан! С нее какие бабки — это рвань голимая! За бутылку работает, рубишь?
— Ну, правильно… она! — кивнув я. — Короче, нашел мне ее в темпе! Что не ясно?
— А на хрена тебе эта синячка?
Я мовчки посміхнувся, дивлячись йому в очі, й він знову пополотнів.
