— …вступаючи до лав священного ордену… — грімкою луною відгукнулася шеренга.
— …клянуся: не пов'язувати своє життя з чоловіками, не віддавати їм ні душу свою, ані тіло, — врочисто провадила Леся, — не замислюючись, виконувати всі накази Великої Магістри ордену…
Ні, подумав я, цього не можна так полишити! В кутку приміщення були якісь залізні східці. Я почарапкався ними й уперся головою в квадратну ляду. Вона розчахнулася, і я побачив склепіння тренувальної зали. Це був блок роздягалень і душових, я опинився на даху, й унизу видно було щільно зімкнуту шеренгу.
— Якщо ж я відступлюся від присяги, то нехай мене скарає на горло помста моїх сестер по ордену й наймення моє буде прокляте на віки віків!
Я плигнув униз і, описавши в повітрі дугу метрів у десять, зі страшенним гуком приземлився просто перед шеренгою.
— …на віки віків! — потужним відлунням прогриміло під стелею тренувальної зали.
— Дівчата! — гаряче сказав я, випроставшись на всенький зріст. — Не слухайте цю дурепу — в неї не всі вдома! На однісінький лише мент задумайтеся над тим, що вона хоче відібрати у вас майбутнє — шлюб, родину, радощі кохання, котрих не замінять жодні вправи з карате. Забивши ваші голови нісенітницями, ця психічно хвора жінка прагне, щоб ви були у її руках знаряддями вбивства і ненависти, насильства й аскетизму. Ви — юні вродливі створіння, які прийшли у цей жорстокий світ пом'якшувати черстві серця, нести добро і ласку, прилучати чоловіків до містичного світу любови, котра відкриває людині шлях до Бога…
Вони зареготали. Я так і заціп із роззявленим ротом, — вони реготали всі, як одна, вони буквально падали від реготу, вони хапалися одна за одну й тицяли в мене пальцями, наче в якогось блазня чи дешевого мартопляса; я чекав будь-якої реакції, лише не цього зневажливого реготу, од котрого в мене аж у вухах вібрувало; я стояв і лупав очима, наче якийсь котяра, аж врешті Леся підняла руку, й у залі вмент запала тиша.
— Тварюко! — врочисто проголосила вона. — Тобі все зрозуміло?
— Ні! — вигукнув я, обертаючись до неї. — Ти подумала, що ти пропонуєш цим юним створінням?
Леся посміхнулася.
— А що їм пропонуєш ти? Що вони можуть виграти, вступивши у шлюб з чоловіком?
— Кохання! — гордо сказав я.
Леся подала знак одній з дівчат, і та виступила з шеренги й подала їй якусь коробку.
— Ось, тварюко! — сказала Леся, знімаючи кришку. — Дивися!
Я зазирнув у коробку й побачив там щось подібне до електричної гірлянди.
— А це що за хріновина? Її очі потемніли.
— Це не хріновина, вбивце! — сказала вона погрозливо. — Це — спеціяльний пристрій, котрий здатен приносити жінці до п'ятнадцяти оргазмів на хвилину! Він кріпиться на спині, й користуватися ним зможуть навіть незайманиці. Винайшов його, до речі, чоловік… — П'ятнадцять?! — не повірив я.
— За хвилину, тварюко!
Скількись часу я й слова не міг промовити
— Чекай, чекай… — озвавсь я, хапаючись іще за один аргумент, мов потопаючий за соломину. — А діти? Ви що ж, хочете, аби людство вимерло, як мамонти?
— А штучні технології? — раптом озвалася в шерензі якась дівчина.
Я обернувся й зміряв її очима. Це було гоже створіння з темними очима й такою фігурою, що навіть думка про застосування цих технологій видалася мені блюзнірською.
— Чув? — з погордою поспитала Леся. — Ми — чорні вовчиці, котрі служать Діві-Матері. Кожна з нас буде заходити в тяж без участі чоловіка, повторюючи непорочне зачаття. Кожна з нас буде Діва-Мати!
— Але ж це не все… — пробурмотів я.
— Ну-ну! — глянула на мене Леся. — Що ж ти скажеш іще, тварюко?
— Та замочити його! — озвалася з шеренги ота краля.
— А любов? — зненацька запитав я, дивлячись Лесі у вічі. — Оте палюче почуття, котре підносить людину над оцим недосконалим світом і дозволяє зазирнути в незнані, містичні виміри? Отой захват, якого дізнає людська істота, коли в ній запалюється божественне світло любови? Отой екстаз, який охоплює душу людську з такою силою, що їй здається, наче всенька земля зацвітає білосніжним квіттям? Невже це нічогісінько не важить для таких, як ти?
Леся завагалася; в її очах зблиснуло щось подібне до живого поруху душі; але тут же лице її стало мінятися, перекошуючись жорсткою втіхою, яка росла й росла, аж нараз вихлюпнулася несамовитим, звірячим криком, який дико й неприродно прозвучав під склепінням тренувальної зали, — й вона плигнула на мене, мов тигриця, долаючи відстань у кілька метрів буквально за соту частку секунди.
Першого удару завдали мені з шеренги, і хитнувшись уперед, я потрапив простісінько під маваші гері, яке в сей момент виконувала Леся; перемістившись униз, я ухилився від цього смертоносного випаду, але тут же хтось зацідив мене в скроню, й я підхопився й блискавично крутонувся довкола своєї осі, намагаючись блокувати удари, котрі посипались звідусіль. Дівчат було десятків зо три, й нападали вони по кілька душ нараз, щоб не створювати великого тлуму, й гилили мене ногами й руками, як боксерську грушу; пару разів я таки зумів звестися на ноги, однак Леся, котра стояла обіч, пролітала в повітрі, мов блискавиця, й валила мене додолу, а потім знову відступала, звільняючи поле бою для своїх учениць. Вони розбили мені носа й поставили синця під оком; аж тоді я втямив, що жартів тут не водиться, й спробував було по-справжньому ставити опір, — але, на жаль, було запізно: мене били й тусали, мов ганчір'яну ляльку; в очах раз-у-раз спалахувало якесь болюче світло; голова гула, мов порожній казан, і щоразу, коли по ній гилили п'ятою, ребром ступні чи кулаком, у вухах щось оглушливо бемкало.
— Цо дэлай, э! — відчайдушно закричав хтось біля дверей. — Прыкратить безобразые сичас жы!
— Та-та-та! — лунко гримнув під склепінням зали автомат. — На пол, суки! Ложись! Ложись, иначе поубиваю!
Удари припинилися. Я завовтузився й перевернувся на живіт. Зір усе не міг сфокусуватися, й скількись часу я бачив тільки невиразні розмиті плями, котрі хилиталися туди-сюди, наче манекени під вітром.
— Оборзіли, на хрін! — невдоволено сказав Барабаш, держачи свого калаша догори стволом. — Ну, которій тут матку вирвати?
— А я гаварыл, да! А я пыредупрыждал, да! — схвильовано казав Лом. — А он ны паслушал — все равно буду пасматреть, гаварыт!
Я застогнав і, хитаючись, підвівся на ноги. Всенька зала нагадувала поле бою — дівчата лежали вниз лицем, і жодна з них не рухалася.
— Сматры, — закричав Лом, показуючи на мене пальцем, — савсэм седой стал! Был седой — стал ваще седой… слышь, да? А я тебе гаварыл: не хады? Я тебе гаварыл: балной будешь от этот девушк? Вот типерь и получил, чыво хател — как малако стал, э!
Барабаш перевальцем підійшов до якоїсь із дівчат і штурхонув ногою нижче спини.
— Ого, — здивувався він, — нічого собі! Ну, що, цю будемо взувати? Хто перший?
Я втер кривлю, котра цебеніла з носа.
— Ходімо звідси, на хрін. бачити я їх не хочу!
— Та чого ти! — вигукнув Барабаш. — Давай зґвалтуємо хоч одну. щоб знали, що таке справжній боєць!
— У них, — сказав я, розвертаючи Барабаша до дверей, — таке є, що тобі до нього, як до Місяця пішки… втямив?
— Вібратор, чи що?
— Який там вібратор! Дроти такі… їх кріплять на тому місці, в яке оце ти ногою штурхонув, — і п'ятнадцять оргазмів гарантовано! За хвилину, причому.
— Лучше ухадить атсюда! — сказав Лом. Й до Лесі: — А ты, дарагая, болше не хады сюда со сваими девушк… другой помещений ищи для сваи черный дела, понял? А то убъем, как собак, и в кислату бросим!
Ми вийшли надвір, і Барабаш відчинив дверцята джипа.
— П'ятнадцять оргазмів… — замислено пробурмотів він, сідаючи за кермо. — Й що ж нам тепер зостається робити?
Я заліз у машину й ліг на задньому сидінні, намагаючись втамувати кров, яка точилася з носа.
