— Що, що… — буркнув я понуро. — Гомосексуалізмом займатися, що ж іще!
За шибами авта стугонів холодний вітер. Передмістя вже скінчилось, і по обидва боки шосе тяглася похмура чорна лісосмуга.
— Ну, нічого, — сказав Барабаш, — ось приїдемо в «Тартар», вип'ємо… Добре, хоч вони не зґвалтували тебе!
— Та я їм показав би! — пообіцяв я, лежачи на задньому сидінні.
— У мене, — сказав Барабаш, виходячи в лівий ряд, — був корефан… прапорщик, як і я! Так він служив контролером у жіночій зоні, й там у нього була полюбовниця. Ходив він до неї, ходив… аж стало йому одної замало! Він тоді, не будучи дурним, заводить ще одну… хліборізом вона працювала! От проходить місяць, проходить і другий… зайшов якось він у хліборізку, — а там сидить зечок штук із п'ятнадцять, і всі з ножаками! Ми, кажуть, чули, що ти жеребець силенний, — ану ж давай усіх нас люби! Він хтів було навтьоки… хріна! Повалили гуртом, рота колготками заткнули, яйця перев'язали — і давай гвалтувати! — Барабаш сплюнув у вікно й замовк.
— Ну й що? — з інтересом поспитав я.
— Мало інвалідом не зробили! Добре, що кухар із вільнонайманих побачив та бігом на вахту…
Я провів рукавом по мармизі й побачив, що кров ущухла.
— Як на мене, — сказав я, — то краще мати справу з дівчатами… От я й досі пригадую, як уперше переспав з однокласницею! Якраз виповнилося мені тоді п'ятнадцять років. Її звали Оленка, й вона полюбляла влітку спати на горищі… ну, й усім про це казала! От підстеріг я та й заліз туди вночі. Чую: завовтузилося щось у кутку! І завагавсь я. Що ж його, думаю, робити — ану ж бо кричати почне?..
— А воно вперше… та звісно ж! — кивнув Барабаш.
— От думав я, думав… аж вона раптом і каже таким невдоволеним голосом: «Та що ти мнешся там, обревку? Я вже й сорочку зняла, а воно соплі жує! Дурний уже зовсім, еге? Ану сюди бігом!»
Надворі щось бахнуло. Джип кинуло вбік, і Барабаш насилу вдержав кермо.
— От їдрі його в корінь… колесо стрельнуло!
Я підвівся, вмощуючись на сидінні, й озирнувся назад.
— Жени! — загорлав я не своїм голосом, кидаючись уперед. — Жени чимдуж… тривога!
Червоний фольксваген вже наздоганяв нас. Хапаючи автомат, який лежав на передньому сидінні, я побачив, як ствол снайперської гвинтівки, що стирчав із вікна, здригнувся й плюнув огнем; опускаючи запобіжника, я хитнувся вбік і побачив, як у задньому шклі виникла діра й одночасно така ж діра утворилася й у лобовому шклі, простісінько над кермом; джип наддав ходу й, хляпаючи простреленим колесом, погнав уперед; я щосили вгатив стволом калаша в задню шибу й, висадивши її разом з усім гамузом, натиснув спуск.
— Мочи їх, казлів! — зарепетував Барабаш, лежачи боком на сидінні й давлячи на газ.
Нас винесло в лівий ряд і вдарило об бетонний бар'єр, який ділив автостраду. Автомат застрибав у моїх руках, і черга хльоснула по авту й прошила його наскрізь, мов бляшанку. Якісь машини, котрі йшли позаду, завищали гальмами, а тоді дали задній хід і так чкурнули з місця сутички, що тільки смуга за ними лягла. Фольксваген утратив керування; лобове шкло пішло тріщинами й звисло всередину; описавши дугу, він вилетів на узбіччя й, підстрибнувши, перевернувся набік.
Його колеса ще крутилися, коли я штовхнув дверцята нашого авта й вискочив надвір.
— Куди ти, обревку! — крикнув Барабаш, обертаючи до мене свою налякану мармизу. — Вшиваємося… зараз мєнти налетять!
Я посварився на нього кулаком і, перебігши дорогу, вдарив ногою в лобове шкло фольксвагена. Ну, звичайно ж, вони були мертві — чорнявка й білявка, дівчата-каратистки, які віддухопелили мене коло тролейбусної зупинки. Снайперська гвинтівка врізалася чорнявці в живіт і, прохромивши її наскрізь, вийшла десь поміж лопатками. Втім, загинула вона ще до того, як авто перевернулося, — обидві були перерубані автоматними чергами, й кров, булькаючи, витікала з авта й розпливалася по снігу червоною плямою. Я обшукав кишені й, геть замурзавшись кривлею, забрав їхні документи. Потім знову перебіг шосе й, упавши на сидіння, грюкнув дверцятами.
— Ходу! — крикнув я Барабашеві.
— Далеко не заїдемо… колесо треба міняти! — загорлав він, притискаючи газ.
В шибах тоскно застугоніла хурделиця.
— Звертай на польову дорогу! — сказав я, тривожно озираючись назад. Вже смеркало, але міліцейських авт ще не видно було. — Поміняємо колесо, а там і геть поночі буде!
— А потім?
— Будемо добиратися полями: попереду пост, а там нас вже чекають! — Я знову озирнувся: — Дави на газ, дави!
VI
В «Тартар» ми дісталися аж о сьомій вечора. Коли я ввійшов до приймальні, Цуцичок показала на двері кабінету.
— Тебе чекають! — звістила вона якимсь металевим голосом.
— Хто?..
— Двоє з носилками, один із заступом! — Цуцичок з відразою окинула мене поглядом. — Догрався?
— Ти про що це?
—Іди, іди… там тобі скажуть, обревку!
Я стусонув ногою по дверях і ввалився до кабінету. За столом сиділи Мурат із Пітоном.
— О, — сказав шеф, — приїхав-таки… Ану присядь!
— У глаз, — пообіцяв Пітон, — будемо тебе зараз бити! Втямив, ні?
— Щось трапилося?
Мурат заклопотано подивився на мене.
— Щез твій таємний агент!
— Мацюцька?!
— Ну!
— Таких дітей залучати до наших справ — це треба дебілом бути! — обурено сказав Пітон. — За це яйця треба відривати з ходу!
— Коли вона щезла? Пітон зітхнув.
— Півгодини тому. Завезли її на конспіративну квартиру, вона там покрутилася щось пару годин — і здиміла. Хазяйка зателефонувала мені, що навіть не помітила, як вона й помешкання покинула.
— Ти впевнений, що вона не працює на два фронти? — поспитався шеф.
Я посміхнувся.
— Які там два фронти! Ця дівчинка належить мені разом з усіма тельбухами… Боюсь навіть, щоб не закохалася!
— То що ж могло статися?
— Що, що… Якась ідея стрілила їй в голову! Інтелект запрацював, от і вирішила хріновину встругнути… — я зітхнув і став розповідати про все, що сталося після нашої розмови в кабінеті. — Одне слово, ця Леся — психічно хвора людина, котру треба терміново закрити в божевільню… Залишається тільки з'ясувати, де вона бере гроші на свої безумні проекти!
—І що це за проститутки на неї полюють! — докинув Мурат.
—І що це за негр коло них ошивається… — буркнув я, запалюючи сигару.
