міліметрах над столом виникла в повітрі начебто найдетальніша модель Трьох Островів. Але то не була модель, бо, якби достатньою мірою збільшити масштаб, то побачили б талассіан, які рухались, займаючись своїми справами.
— На мою думку, Кракан ще й досі лякає талассіан, хоч насправді цьому вулканові можна б поставити вищий бал з поведінки: адже він ніколи нікого не вбив! А з другого боку, він же є центром системи міжострівного зв’язку. Його вершина — шість кілометрів над рівнем моря — то найвища точка всієї планети. Тож, звичайно, це найкраще місце для розташування антенного господарства; всі лінії дальної комунікації скеровано сюди, а вже звідси сигнали передаються на той або той острів.
— Мене завжди дещо дивувало, — тихо промовив Келдор, — що за останні дві тисячі років ми так і не знайшли чогось ліпшого, ніж радіохвилі.
— Всесвіт має єдиний електромагнітний спектр, докторе Келдор, і ми мусимо використати його якнайкраще. Талассіанам же пощастило, бо навіть крайні точки Північного та Південного островів віддалені одна від одної лише на триста кілометрів, і тому гора Кракан охоплює їх цілком; через неї вони можуть чудово собі спілкуватися, не вживаючи комсетів.
Єдину проблему становить погана доступність, а також погода. Як тут жартують, Кракан — це єдине місце на планеті, де погода може бути всяка. Раз на кілька років хтось змушений вибратися на цю гору, щоб налагодити декілька антен, замінити деякі сонячні елементи та батареї, а також і відкинути кілька лопат снігу. Все це нескладне, але вимагає важкої праці.
— Якої, — втрутилась головний корабельний медик Ньютон, — талассіани всіляко прагнуть уникати. Не те, щоб я їх ганила за зберігання енергії для важливіших речей, як-от спортивні змагання чи ігри.
Вона мало не сказала «любовні ігри», але ця тема для багатьох її колег була вже надто чутлива і її зауваження могли б невірно оцінити.
— А навіщо їм треба дертися на гору? — спитав Келдор. — Чому їм не полетіти на вершину? Мають же літаки вертикального зльоту.
— Так, але там повітря дуже розріджене, а до того ж бувають бурі. Після кількох аварій, що призвели до жертв, талассіани відмовились від цього начебто легшого шляху.
— Зрозуміло, — задумливо промовив Келдор. — Маємо тут нашу давню проблему невтручання. Чи послабимо ми їхню самовпевненість? Лиш незначною мірою, гадаю. А от як не відповімо на таке скромне прохання, викличемо їх обурення. І цілком законне, як узяти до уваги допомогу, яку вони нам подали з льодовою фабрикою.
— Наші погляди збігаються. Чи хтось має заперечення? Дуже добре. Пане Лоренсон, прошу тебе взяти на себе організацію справи. Бери будь-який з вільних космопланів, якщо тільки він не потрібний для операції «Сніжинка».
Мозес Келдор завжди полюбляв гори: вони давали йому відчуття наближення до Бога — часом він жалкував, що його немає на світі.
Стоячи на самому краю величезної кальдери, він міг бачити внизу море лави, давним-давно застиглої, хоч із десятка розколин ще здіймалися стовпи диму. А далі на захід чітко виднілися обидва великі острови, нагадуючи темні хмари на обрії.
Ущипливий холод та необхідність розраховувати кожний подих робили ці хвилини ще незабутнішими. Колись давно він зустрів у якійсь старій книзі подорожей чи пригод такий вислів: «Повітря — мов вино». Тоді ще йому кортіло мати можливість запитати в автора, чи багато вина той останнім часом удихнув; та тепер цей вираз уже не здавався йому надто смішним.
— Все вже розвантажено, Мозесе. Ми готові летіти назад.
— Дякую, Лорене. Я був не від того, щоб дочекатися тут, доки ввечері забереш звідси останню зміну, але залишатися на такій висоті задовго, може, й ризиковано.
— Інженери, звичайно, взяли сюди кисневі пляшки.
— Я думав не лише про цей бік проблеми. Колись мій тезко втрапив у складну ситуацію на одній горі.
— Пробач, але… я не второпав.
— Не звертай уваги; то було давно, дуже давно.
Коли космоплан піднявся від кратера, знизу їх щиро вітала група інженерів, що залишилась для ремонтних робіт. Тепер, коли все обладнання та інструменти були вивантажені, вони заходились готувати чай, бо то був обов’язковий на Талассі ритуал, який передував будь-якій праці.
Лорен, повільно піднімаючись у небо, ретельно намагався уникнути заплутаного комплексу всіляких антен, що стирчали тут, націлені на два острови, ледь видимі на заході. Якби він перетнув численні промені, що від цих антен відходили, назавжди зникли б незліченні гігабіти інформації, і талассіани шкодували б, що просили їх про допомогу.
— Ти прямуєш не до Тарни?
— За хвилинку. Спочатку хотів подивитись на всю гору. О, вже вона!
— Що? О, бачу. Кракан!
Запозичений вигук був у даному разі подвійно доречний. Адже під ними розверзалося глибоке провалля завширшки близько сотні метрів. А на дні цього провалля було Пекло.
Вогні полум’я, що виходило з самого серця цього новонародженого світу, майже досягали поверхні. Сліпучо-жовтий з малиновими цятками лавовий потік непоспішно рухався до моря. З якого побиту, думав Келдор, вони були такі певні, що вулкан заспокоївся, а не просто чекає свого часу?
Та не річка лави була їхньою метою. Позад неї був кратер, десь кілометр у поперечнику, на краю якого, наче пень, стояв обрубок зруйнованої вежі. Наблизившись, вони побачили, що колись таких веж, розташованих рівномірно навколо цього кратера-кальдери, було три, але від інших двох залишилися тільки фундаменти.
Дно кратера було покрито якимись металевими пластинами та плутаниною перекручених кабелів — очевидно, рештками великого радіорефлектора, який тут колись стояв. У центрі, частково занурену в озерце від частих злив, видно було купу уламків приймальних та передавальних пристроїв.
Вони облетіли ці руїни останнього зв’язку з Землею, і жоден з них не зважився порушити плин думок іншого. Нарешті Лорен заговорив:
— Розгардіяш тут страшенний, але все відновити буде неважко. Саган-2 лише на дванадцять градусів північніше, тобто ближче до екватора, ніж була Земля. Туди буде навіть легше націлити антену.
— Чудова ідея. Коли закінчимо будувати наш щит, зможемо надати їм у цьому початкову допомогу. Втім, поспішати з цим не буде потреби. Адже вони матимуть ще майже чотири століття, доки зможуть знову нас почути, — навіть якщо спроможемось розпочати передачі, як тільки прибудемо.
Лорен закінчив аерозйомку місцевості й скерував космоплан уздовж гірського схилу вниз, аби потім летіти до Південного острова. Та коли знизився на якусь тисячу метрів, Келдор спантеличено спитав:
— А що то за дим на північному сході? Може, якийсь сигнал?
На півдорозі до лінії горизонту в безхмарне голубе талассіанське небо піднімався тонкий білий стовп. Ще кілька хвилин тому його там напевне не було.
— Давай поглянемо. Може, якийсь човен зазнає біди.
— Знаєш, що це мені нагадує?
Лорен у відповідь лише знизав плечима.
— Фонтануючого кита. Ці гігантські тварини, коли піднімалися для вдиху, спершу викидали струмінь водяної пари. Це виглядало дуже схоже.
— Але з цим цікавим порівнянням не погоджуються принаймні дві речі, — мовив Лорен. — По-перше, цей стовп уже заввишки досяг майже кілометра. Нічогенький кит!
— Згоден. Та й, до того ж, китові фонтани тривали секунди, а цей не припиняється. А яке твоє друге заперечення?
— Як показує морська карта, тут не відкриті води. Це спростовує й човнову версію.
— Але ж це смішне — Таласса ж є суцільним морем. Ах, бачу. Великі Східні Прерії. Так, це їхня околиця. Можна навіть уявити собі, що під ними твердь.
Назустріч їм швидко наближався плавучий материк морської рослинності, що покривав більшу частину талассіанських океанів, породжуючи майже весь кисень атмосфери цієї планети. То був суцільний килим
