останній етап свого шляху.
Флетчер продовжував сумлінно виконувати свої обов’язки — але тільки розумом, не серцем. Бо воно вже залишилось на Талассі.
Для нього, уродженця Марса, тут було все, чого бракувало на його рідній планеті, неплідній та пустельній. Йому довелось бачити, як усі плоди багатьох поколінь його предків пожирає вогонь; то навіщо ж іще чекати не одне століття, щоб тільки розпочати нове життя бозна-де, коли рай знаходиться саме тут?
І ще, звичайно, кохана дівчина, що чекає його там, унизу, на Північному острові…
Він уже майже вирішив для себе, що, як настане час, він з корабля втече. Земляни зможуть обійтися без нього, коли розгорнуть на всю широчінь свою вправність і міць — і, мабуть, скрутять собі в’язи — проти впертих скель Сагана-2. Він бажав їм удачі; але сам, тільки-но виконає свій обов’язок, залишиться тут.
Перебуваючи на тридцять тисяч кілометрів нижче, Брант Фальконер теж зробив свій висновок:
— Я їду на Північний острів.
Мірісса лежала мовчки, потім, після надто довгої, на думку Бранта, паузи, спитала:
— Чому?
В її голосі не було чути ані жалю, ані здивування. Але, ще не дочекавшись Брантової відповіді, вона додала:
— Тобі ж там не подобається.
— Можливо, зараз там ліпше, ніж тут. Адже все змінюється, й нині це не мій дім.
— Він буде завше твоїм.
— Ні, поки «Магеллан» ще на орбіті.
Мірісса простягла руку в темряві до чужого чоловіка, що лежав поруч. Що ж, він не відсунувся.
— Бранте, — мовила вона, — я ніколи таких намірів не мала. Як і Лорен; я цілком певна цього.
— Це для мене втіха невелика, погодься. Відверто кажучи, не розумію: що ти в ньому знайшла?
Мірісса мало не всміхнулася. Скільки чоловіків і скільком жінкам, подумала вона, казали такі самі слова протягом людської історії? А скільки жінок казали таке саме: «Що ти знайшов у ній?»
Звичайно, відповідати тут було нічого: будь-яка спроба відповісти могла лиш погіршити справу. Але іноді вона сама намагалась, аби задовольнити власну цікавість, уточнити для себе, що саме кинуло їх з Лореном в обійми одне одного, коли тільки вперше стрілися їхні очі.
Пояснити це можна було таємничою алхімією кохання, тобто ірраціонально, незрозуміло для будь-кого невтаємниченого. Але деякі елементи таки можна було розпізнати та логічно пояснити. І знати їх було корисно: одного дня (вже надто скоро!) це знання, либонь, допоможе їй у мить розлуки.
По-перше, не можна було скинути з рахунку того романтично-трагічного ореолу, що оточував усіх землян; тут Лорен від своїх товаришів не відрізнявся. Що ж таке особливе вона в ньому знайшла, чого не мав Брант?
Як коханці, вони мало поступались один одному; либонь, Лорен наділений був багатшою уявою, а Брант — більшою пристрасністю, хоч за останні тижні став, здається, дещо недбайливим. Втім, з кожним із них вона відчувала б себе вельми щасливою. Ні, не те…
Скоріше за все, вона шукала такий інгредієнт, якого і в природі не було. Навіть не один якийсь елемент, а ціле сузір’я достоїнств. Інстинктивно, на рівні підсвідомості, вона підводила баланс, і Лорен на кілька очок випередив Бранта. Отака проста арифметика.
В одному відношенні, безумовно, Лорен помітно затьмарював Бранта. Він мав мету, мав імпульс — речі, яких надто важко було знайти на Талассі. Годі сумніватися, що саме за ці якості його й було обрано, бо він потребуватиме їх у майбутні століття.
Брант же, навпаки, не мав жодної високої мети, хоч заповзятливості йому не позичати: його ще не завершений проект з рибальськими пастками був доказом цього. Від всесвіту йому було потрібно одне — щоб той дав йому удосталь цікавих машин, аби в них порпатися. Подеколи Міріссі здавалося, що в цю категорію він включав її теж.
На відміну од нього, Лорен належав до племені дослідників і шукачів пригод. Йому належало творити історію, а не просто підкорятися її вимогам. І все ж йому вдавалося — не досить часто, але дедалі частіше — бути по-людському теплим. Навіть коли він заморожував талассіанські моря, його власне серце почало відтавати.
— Що ти збираєшся робити на Північному? — прошепотіла Мірісса. Його рішення вони вже прийняли як слушне.
— Вони просять, щоб я допоміг їм налагодити «Каліпсо». Північани ж до ладу не розуміються на морі.
Мірісса полегшено зітхнула: Брант не просто втікає звідси — він має там роботу.
Роботу, яка допоможе йому забути — доти, доки знов, можливо, прийде час згадати.
27. Дзеркало минувшини
Мозес Келдор підніс модуль до світла, вдивляючись, начебто міг прочитати його вміст.
— Мені завжди здаватиметься чудом, — мовив він, — що можу тримати двома пальцями мільйон книжок одразу. Цікаво, що на це сказали б Кекстон та Гутенберг.
— Хто? — запитала Мірісса.
— Вони відкрили для людства епоху читання. Але за нашу винахідливість ми змушені тепер розплачуватись. Інколи мене мучить моторошна думка: а що коли в одному з цих модулів міститься якась життєво необхідна інформація — скажімо, засіб проти страшенної епідемії, — але координати загублено? Інформація — десь на одній з цього мільярда сторінок, та невідомо, на котрій. Яке ж це лихо — тримати відповідь у долоні власної руки й бути не в змозі її відшукати!
— Не бачу в цім проблеми, — втрутилась секретарка капітана. Як фахівець із зберігання та знаходження інформації, Джоан Леруа допомагала налагодженню обміну архівними матеріалами між Талассою та кораблем. — Адже ключові слова будуть відомі, і слід буде лише скласти програму пошуку. А тоді навіть мільярд сторінок можна буде перевірити за якісь кілька секунд.
— Ти розвіяла мій жах, — зітхнув Келдор. А тоді чоло його знов прояснилося: — Але ж нерідко так буває, що й ключових слів не знайдеш. Скільки разів випадково натрапляєш на щось і раптом розумієш: це саме те, що ти так довго шукав!
— Тоді ти погано організований, — зауважила лейтенант Леруа.
Вони залюбки обмінювалися ущипливими зауваженнями, і Міріссі не завжди було ясно, коли слід сприймати їх всерйоз. Джоан та Мозес зовсім не ставили собі за мету виключити Міріссу з цих розмов, але їхні світосприйняття й досвід були настільки різні, що дівчині часом здавалося: вона слухає діалог якоюсь незнайомою мовою.
— Отож ми завершили обмін бібліографічними покажчиками. Тепер кожен з нас відає, що має інший, і залишається одне: просто — просто! — вирішити, які саме матеріали хотіли б передати одне одному. Бо потім, коли нас розділятимуть сімдесят п’ять світлових років, це буде надто незручно, щоб не казати вже про витрати.
— Це нагадало мені, — мовила Мірісса, — хоч, може, й не слід було вам це казати, що на тім тижні тут побувала делегація з Північного острова. Президент Академії наук і ще кілька фізиків.
— Дай-но спробую вгадати. Квантовий двигун.
— Точно.
— І як вони відреагували?
— Були задоволені — і здивовані — дізнатися, що ці матеріали дійсно вами передані. Звичайно, зняли копію.
