— Хай їм щастить; ці матеріали їм стануть у пригоді. І можеш передати їм таке. Одна мудра людина якось сказала, що справжня мета квантового двигуна зовсім не така тривіальна, як дослідження космосу. Одного дня завдяки йому ми зможемо зупинити Всесвіт від колапсу знов у первісну чорну діру — і розпочати новий цикл існування.
Настала зачарована тиша; Джоан Леруа розбила чари:
— Не за життя нинішньої влади. Тож нумо до роботи. Її ще маємо мегабайти до кінця дня.
Робота роботою, але час від часу Келдор задля перепочинку мусив просто вийти з бібліоархівної до інших секцій Першої Висадки. І тоді спрямовував кроки або до художньої галереї, або до екскурсійного туру (гід — комп’ютер) Материнським кораблем (причому жодний маршрут не повторювався, і він прагнув побачити якомога більше), або до музею, що переносив його в минуле.
Там завжди збиралось багато відвідувачів — здебільшого студенти чи діти з батьками — перед об’ємними й рухомими зображеннями Землі у так званій Террамі. Інколи Мозес Келдор почувався незручно, користуючись своїм привілейованим статусом, аби пройти без черги. Він втішав себе тим, що талассіани мають іще ціле життя попереду, щоб милуватись цими панорамами незнаного для них світу; а в його розпорядженні — лише лічені місяці, протягом яких він зможе відвідувати свій втрачений дім.
Йому було дуже важко переконати своїх нових друзів, що сам він не міг бути учасником тих земних подій, які вони подеколи спостерігали разом. Все, що тут було показано, відбувалося принаймні за вісімсот років до його народження, бо Материнський корабель покинув Землю 2751 року, а Мозес Келдор народився 3541-го. Однак часом його наче пронизував шок пізнавання і полонили спогади невимірної сили.
Найбільше це можна було сказати про презентацію «Кафе на тротуарі». Він сидів за столиком під навісом, попиваючи вино чи каву, а міське життя проходило повз нього. І доки вставав з-за столика, був у полоні ілюзії, що все з ним там відбувається насправді.
Мікросвіти великих земних міст були тут повернені до життя. Рим чи Париж, Лондон чи Нью-Йорк — влітку чи взимку, вдень чи вночі, — він споглядав, як ішли у своїх справах туристи чи бізнесмени, студенти чи закохані. Нерідко, знаючи, що їх знімають, вони всміхалися йому через стільки століть, і не можна було байдуже це бачити.
Інші панорами показували зовсім не людей, ба навіть не людські витвори. І знов милувався Мозес Келдор, як робив це в тому, іншому житті, серпанком водоспаду Вікторія, сходженням Місяця над Великим Каньйоном, снігами в Гімалаях, льодовими кручами Антарктиди. На відміну од міських краєвидів, ці ландшафти не змінилися за тисячу років, що минули відтоді, як їх знімали. Але, хоч існували вони вже задовго до появи Людини, її вони не пережили.
28. Занурений ліс
Скорп, здавалось, нікуди не поспішав: п’ятдесят кілометрів він неквапливо прочимчикував за десять діб. І ще цікавий факт, одразу ж виявлений з допомогою акустичного локатора, який не без труднощів було закріплено на панцирі сердитої істоти: шлях, яким вона рухалась по морському дну, був ідеально прямий, неначе вона чітко знала, куди йде.
Хоч яке було його місце призначення, скорп, либонь, його досяг — на глибині десь двісті п’ятдесят метрів. Після того він рухався й далі — але вже в межах відносно малої площі. Так продовжувалося ще дві доби, після чого сигнали від ультразвукового датчика раптом урвалися.
Що скорпа з’їв хтось іще більший та хижіший за нього, було б надто наївним поясненням. Адже датчик містився всередині міцного металевого циліндра; будь-яке збагненне сполучення зубів, кігтів чи мацаків могло його зруйнувати за декілька хвилин, але навіть як його б хтось цілим проковтнув, то датчик і надалі без перешкод передавав би сигнали — хоча б із шлунка.
Залишалося дві можливості, і першу з них було з обуренням відкинуто науковцями Підводної лабораторії Північного острова.
— Кожен окремий компонент там продубльовано, — заявив директор лабораторії. — Більше того, контрольну пульсацію було чути лише за дві секунди раніше; все було в нормі. Тож ні про яку відмову обладнання не може бути мови.
Це залишало тільки неймовірне пояснення. Що датчик буцімто відключили. А для цього потрібно було спершу зняти засувку.
Таке не могло скоїтись випадково, тільки внаслідок допитливого копирсання — або цілеспрямованого наміру.
Двадцятиметровий катамаран «Каліпсо» був не просто найбільшим, а й єдиним океанографічним судном на Талассі. Його база була на Північному острові, і Лоренові цікаво було чути добродушні підсміювання, якими обмінювались члени наукового екіпажу з пасажирами-тарнійцями — вони оцінювали їх, як нетямущих рибалок. Південці, зі свого боку, першої-ліпшої нагоди не забували з гордістю підкреслити, що саме вони відкрили скорпів. Лорен не став спростовувати цього твердження, яке явно суперечило фактам.
Для нього було легким шоком, коли він знову стрів Бранта, хоч чекав цього, бо відав, що той частково відповідає за нове обладнання «Каліпсо». Вони ввічливо, хоч прохолодно, привітали один одного, не звертаючи уваги на інших пасажирів, які стежили за їхньою зустріччю з цікавістю чи з прихованою посмішкою. Адже на Талассі мало що могло бути таємницею, і на цей час уже всі знали, хто займає найбільшу кімнату для гостей в особняку Леонідасів.
Мініатюрний полозковий апарат для підводних досліджень, що стояв на кормі, впізнав би будь-який океанограф останніх двох тисячоліть. На його металевім каркасі закріплено було три телекамери, дротяний кошик для зразків, що їх збирав дистанційно керований маніпулятор, а також набір гідрореактивних двигунів, завдяки яким апарат міг рухатись у будь-якому напрямку. Спущений за борт, цей робот-дослідник пересилав відео- та іншу інформацію назад до судна через фіброоптичний кабель, завширшки не набагато більший за грифель олівця. Технологія ця була стара як світ — але досі цілком придатна.
Берегова лінія нарешті зникла, й Лорен уперше виявив, що з усіх боків оточений водою. Він згадав своє збентеження під час тієї поїздки з Брантом та Кумаром, коли вони відплили ледь на кілометр од берега. Цього разу йому приємно було відзначити, що почуває себе трохи спокійніше, попри присутність суперника. Можливо, тому, що це судно набагато більше за той човен…
— Дивно, — зауважив Брант, — я ніколи не бачив водоростей так далеко на захід.
Спочатку Лорен не бачив нічого; потім угледів попереду якусь темну пляму. А ще за кілька хвилин їхнє судно вже прокладало собі шлях крізь масу плавучої рослинності, і капітан знизив обороти до мінімуму.
— Так або інакше, ми вже майже на місці, — пояснив він, — і неслушно засмічувати наші всмоктувачі цим мотлохом. Згоден, Бранте?
Брант перевів курсор на екрані дисплея й прочитав показання приладів.
— Так, ми всього за п’ятдесят метрів від місця, де пропав сигнал локатора. Глибина двісті десять. Давайте скинемо за борт нашу рибку.
— Тривай-но, — втрутився один з учених-північан. — Ми вгатили безліч коштів та часу в цей апарат, і до того ж він єдиний у світі. Що, як заплутається у тих клятих водоростях?
Запала мовчанка; відтак Кумар, що зберігав невластивий для нього спокій — мабуть, під впливом зібраних тут талантів з Північного острова, — скромно подав голос:
— Звідси воно виглядає значно гірше, ніж є насправді. На глибині десять метрів уже майже нема листя — одні лише стеблини, між якими вдосталь місця. То як ліс.
Еге ж, подумав Лорен, підводний ліс, у якому плавають рибини між тонкими звивистими стовбурами. В той час як інші вчені спостерігали головний відеоекран з численними показаннями приладів, він надів
