– Та йди ти вже до сраки зі своїм кунілігусом! - розгнівано сказала Галя.
– Та я ж те і роблю...
– Бери мене... - шепотіла дівчина. - Візьми мою попу. Візьми мій рот. Візьми мене усю!
Пляченко несподівано різко заглибився до неї. Вона гукнула від болю та насолоди... і кінчила. Він також.
– А скільки звідси до Маямі? - спитала Галя.
– Кораблем чи літаком?
– Літаком.
– Коло години... А в чому річ?
– Ти знаєш, що я льотчиця... Ми могли б...
– Втекти? А це реально?
– Все залежить від Гулі... - задумливо вимовила Галина.
– Хто така Гулі? - не зрозумів Пляченко.
– Не 'Гулі', а Гуля, - пояснила Галя. - Гульнара Рахмонова. Це моя напарниця. Якщо вона погодиться втекти - все гаразд. Але якщо ні...
– Рахмонова - то, здається, є московське прізвища? - спитав Пляченко.
– Та ні, вона не москвичка, вона з Казані. Татарка.
Пляченко був вражений:
– О, то є велика річ! - сказав він. - Татусь казав, що татари - такий самий поневолений народ, як і наші українці.
– Але ж Гуля - радянська патріотка. Вона вірить у радянську владу, і ніколи не сприятиме 'ворожій діяльності'. Хіба...
Галя зупинилася, вражена несподіваною ідеєю.
– Ох і розбещив ти мене, - посміхнулася вона. - Такі тепер думки...
– А що? - незрозумів Пляченко.
– Гулю можна спокусити. Мені здається, їй бракує особистого життя. До того ж... я не впевнена, але... не знаю, як сказати. Мені здається, що їй подобаються і дівчата також... Зокрема я...
– Але хіба у Совіцькому Союзі вже є популярні Ж+Ж пари?
– Не більше, аніж кунілігус.
– Ну знов ми за це!
– А ще треба тобі когось зґвалтувати.
– Навіщо? - здивувався Пляченко.
– На вимогу українських читачок. Вони кажуть, що автор - не тільки чоловік, а ще й жінкоподібний.
– Звідки вони це взяли?
– Бо немає жодної сцени насильства. Справжній український чоловік обов'язково вже б когось зґвалтував. Спочатку вдарив би кілька разів по морді, а потім - зґвалтував. Ну будь ласка, спробуй! Може в тебе вийде? Тільки не забудь ще пропити всі гроші...
– Вибач, я того зробити не можу. Навіть заради репутації автора.
– Звідки в тебе стільки політкоректності?
– Та до чого тут політкоректність?! Якщо треба для Української Справи, то влаштую й сцену насильства. Тільки не по 'морді'.
– Чому?
– Бо 'морда' - це русизм. Патріоти мене відразу ж заб'ють ногами. Бити я зможу хіба що писок.
– Ааах, 'писок', - з насолодою повторила Галя. - Ітс со сексі!
– Не знав, що ти володієш англійською.
– З таким життям не то що англійською, а й китайською заговориш...
– А тобі ця Гуля... подобається?
– Знаєш, якщо чесно... так. Одного разу ми були разом у душі. І я раптом відчула, що мене приваблює її тіло... Особливо - груди...
– Перса! - крізь зуби зашепотів Пляченко.
– Ой, - Галина почервоніла. - Особливо її перса. Я не гідна була відірвати від неї очей. Вона це помітила і посміхнулася. Я знаю, що якби я зробила тоді крок у перед... Якби я її поцілувала... Вона б відповіла. Але ж мені було так соромно...
– Краще б ти слова 'груди' соромилася! Якщо ще раз його вимовиш - влаштую сцену агресії!
– Ну нарешті! Груди-груди-груди!
Розпочалася сцена агресії з елементами кунілігусу. 'Вкінець заплутаємо читачів, а особливо - читачок.' - думали Петрусь з Галею, не перериваючи сцену агресії. Потім, втомлені, напилися кави з ромом, який не можна купити при Кастро, пожалкували, що підшивку 'Пан і пані' ще не надруковано (на неї треба було чекати років тридцять-сорок, та ще й їхати до західного регіону України), пригадали батьків Саши Шло, які сплачують їй чи йому за інтернет, і подумали, що робити далі.
– Ти думаєш, що зможеш її спокусити? - спитав Пляченко.
– Ми зможемо. Бо їй бракує і чоловіка також. Вона сама мені якось зізналася...
– Але як ми це зробимо?
– В мене є ідея!
– А вона любить куні...
Галя вхопила пательню та вдарила Пляченка по голові.
– Ще одна сцена агресії? - спитав він, сповзаючи на підлогу.
(c) Саша Шло (Олександра Шелковенко)
У Гавані, вночі
Зимовий вітер бив з моря і Пляченко застебнув ґудзики на піджаку. Цей білий костюм - одна з небагатьох речей, що залишилася в нього від старих часів.
На Прадо було напівтемно. Вітер ганяв тротуарами недокурки та уривки газет. Пляченко пригадав, як тут було років п'ять тому. Шикарні автомобілі прямували залитим електрикою бульваром. Ошатна публіка гуляла променадом посеред дороги. Звідкись доносився джаз... Де це тепер?
Пляченко звернув на Малекон і пішов уздовж моря. Хвилі били о беріг, кидаючи на Пляченка свої бризки.
І раптом він почув пісню. Десь у сутінках дівочий голос виводив: 'Їхали козаки із Січі до дому, підманули Галю, забрали з собою...' Пляченко не повірив своїм вухам.
Дівчина стояла на набережній і дивилася на море. В неї було густе темне волосся...
– Вибачте, - сказав Пляченко, - Ви є українка?
– Да... Тобто, так... - дівчина здивовано подивилася на незнайомця. - А Ви? Ви також?
– І я... Татко був українець, та й мамка була українкою. То й я є українець... - він старанно підбирав слова. Вже багато років він не розмовляв рідною мовою. - А Ви з Києва?
– Ні, з Полтави...
– О! То є дуже знано! Мої батьки також були з Полтави.
– А Ви?
– А я вже тут народжений. Майже кубанець.
– Тобто з Кубані?
– Та ні ж, звідси, з Куби! Мій тато був генералом УНР.
– А що таке УНР?
– Українська Народня Республіка. Її потім захопили большевики. Тато з ними бився.
– То Ваш тато був білим?
– Так, в нього була біла шкіра. Та й в мами була біла шкіра.
