Але він взяв себе у руки о миттєво оцінив ситуацію.
– Гей, Максимко! Сергійко! - гукнув він кудись у середину. - Біжіть мерщій сюди! Там дівчина без втратила тяму.
– Тільки одягніться, - по-батьківськи додав він.
Іванко взяв Орисю на руки і поніс її у середину.
– Як же ж ти так наважилася, дурненька? - ніжно казав він. - У таку завірюху...
У середині було тепло. Він стягнув з Орисі засніжену шубу і чобітки і поклав дівчину на диван.
– Зараз, приготуємо ванну... - сказав він, накриваючи її ковдрою.
Стрункий симпатичний хлопчик років вісімнадцяти приніс на підносі горнятко гарячого чаю.
Орися зробила кілька ковтків. Стало легше.
Максимко та Сергійко принесли Дзвінку.
– Що з нею?! - схвильовано закричала Орися.
– Все гаразд, - лагідно заспокоїв Максимко. - Вона спить.
Підійшов Іванко. Він розстібнув Дзвінчину шубу і притулився вухом до грудей. Потім виміряв пульс. Торкнувся губами лоба - чи немає гарячки?
– Це просто перевтома, - констатував він. - Не хвилюйся, Орисю, хлопці подбають про неї...
Ванна була готова. Орисю знов взяли на руки, роздягнули і ніжно опустили у гарячу воду.
Це була справжня насолода. Дівчина заплющила очі і кілька хвилин ніжилася у цьому імпровізованому 'морі'.
Ванна була велика - цілий басейн, розрахований, мабуть, на десятьох. Не глибокий, але просторий.
Коли Орися відкрила очі, навколо було багато хлопців. Було їм років по двадцять. Всі гарні, з атлетичної побудовою тіла та накачаними м'язами. А очі! І сині, і блакитні, і темно-карі, і зелені...
Хлопці були одягнуті у мініатюрні плавки, що ледве приховували велетенські прутні.
Один за одним, вони спустилися до басейна. Двоє взяли Орисині ноги і почали цілувати пальці. Ще двоє почали цілувати пальці рук. Решта хлопців по трохи приєднувалася. І хтось вже цілував ікри, стегна. Хтось торкався губами ліктів, плечей, живота...
І так добре стало Орисі серед тих поцілунків! Так тепло!
© Олександра Шелковенко (Саша Шло)
Портрет
Я - СУМівка. Їжджу на таборівки, шаную батьків і традиції. Цього літа я виграла змагання зі спортивного орієнтування. Подруга комендантка похвалила мене і вручила приз - портрет Степана Бандери.
Я повісила портрет на стіні своєї кімнати. Тепер коли я засинаю чи прокидаюся, чи роблю уроки, чи поринаю у думки, Бандера дивиться на мене. І я ніби відчуваю його погляд на своєму обличчі. Мене приваблюють його очі. Темні, глибокі, і, здається мені, трохи сумні. Вони ніби заглядають у мою душу. Здається що він - той, хто на портреті, - читає мої думки. Навіть найтаємніші. І я нічого не можу приховати від нього.
Я посміхаюся йому. І іноді мені здається, що його тонкі губи відповідають легкою напівпосмішкою.
Я знаю, я впевнена: він - мій найкращий друг. Він ніколи мене не зрадить. А я - його.
Але це - наша з ним таємниця. Ніхто не повинен про це знати. Тож і ви мовчіть! Мовчіть, будь ласка! Не відкривайте стороннім нашого секрету.
Щоранку я переодягаюся. Скидаю з себе нічну сорочку. Якись час дивлюся на себе у дзеркало. Потім замотуюся у рушник і йду до душу. Повертаюся - і знов залишаюся голою. Одягаю свіжі трусики та ліфчик. Потім - решту одягу.
На початку, коли він тільки з'явився у моєму житті, я ховалася за ширму. Він розумів і відводив очі.
Потім я перестала його соромитись. І він дивиться на мене, голу. І ніжить, і пестить мене своїм поглядом. Я знаю, що подобаюся йому. Мені приємно, що він мене бачить.
Я відвертаюся він дзеркала і дивлюся йому у вічі. Посміхаюся і виходжу на середину кімнати, щоб краще йому було видко. Він трохи червоніє, але я помічаю, як блищать його очі. Так ми дивимось одне на одного кілька хвилин. Потім я одягаюся.
Сьогодні я посварилася зі своїм хлопцем. Після школи ми пішли у кіно. Він затягнув мене на якись дурний фільм і прямо там, у залі, почав до мене приставати. Мені стало бридко. Не те щоб я принципово проти таких речей. Я багато читала про відносини між чоловіком і жінкою, і ставлюся до такого цілком нормально. Просто... якось це було не файно. Не своєчасно.
'Та чого ти! - вмовляв мене він. - Все одно це станеться - раніше чи пізніше. Чи ти хочеш чекати до весілля? До двадцяти чи тридцяти років?'
І тут мене прорвало. Просто встала та й вийшла з залу. Він побіг за мною, намагався ще щось говорити. Але я не слухала. Просто йшла собі та й все. Сказала, що хочу побути на самоті. Він, здається, образився... Ну й пек йому! Сам винен! Треба вміти поводитися з жінкою!
До дому я повернулася злосна. Впала на диван, зарилася обличчям у подушку і розплакалася.
Потім перегорнулася на спину. Степан дивився на мене зі співчуттям. Здавалося, він хоче плакати разом зі мною.
– Тільки ти мене і розумієш, - кажу я йому. - Степанчику, миленький... Хіба є тепер такі чоловіки, як ти?
Він потискає плечима.
Вмиваюся, їм на кухні, роблю уроки. Ввечері лягаю спати.
У квартирі тепло. Я скидаю з себе нічну сорочку. Так легше дихати...
Заплющую очі.
Засинаю і думаю про життя. Про те, що сьогодні сталося. Невже усі чоловіки такі? Невже їм треба тільки сексу? Не вірю, не може таке бути... Десь на світі має бути Він, Справжній. І перед очима чомусь постає Степан. Такий, як на портреті.
Я прокидаюся посеред ночі. Друга година. За вікном тьмяно світить ліхтар, і від цього напів-світла кімната сповнюється довгими тінями.
Дивлюся на портрет - на ньому нікого немає.
– Де ти? - шепочу я.
І раптом бачу.
Він стоїть переді мною у повний зріст. Як завжди, у своєму гарному костюмі, при краватці. Він дивиться на мене.
– Степане...
Він підходить до мене і стає на коліна перед ліжком. Я простягаю йому руку і він притуляє її до своєї щоки.
– Ти поголився... Заради мене?..
Він цілує мою долоню. Потім пальчики - один за одним.
Я сідаю у ліжку. Кладу руки на його щоки. Гладжу його обличчя.
– Степанчику... мій...
Він у захваті дивиться на мене. Не може відірвати очей. І я знаю, що я для нього найдорожча у світі... І він для мене.
– Степане...
