Ми обіймаємося. Мої оголені груди притуляються до тканини його піджака, і я відчуваю, як б'ється під нею його серце. Тук... тук... тук...
Він цілує мене. Ніжно-ніжно. Так мене ще ніхто не цілував. В нього м'які губи...
Він гладить мені спину. Як приємно бути у його обіймах! Ці сильні міцні руки... І я віддаюся йому повністю. Я твоя, Степане... Керуй мною... Володій мною... Кохай мене...
Я притискаю його голову до своїх грудей. Він замирає, притулившись щокою до моєї шкіри. Його губи... Такі ніжні... Ніжні і нахабні губи... Нахабні...
Я посміхаюся і заплющую очі.
– Степане...
І він цілує далі... Я підкоряюся. Мені добре з ним.
– Степане, Степане...
Тепер він цілує між живіт.
– Степане.... Не можна, Степане... Що ти робиш?
Але він не слухає.
Мені і соромно і добре. Степане... Що ти зі мною робиш...
– Не знімай...
Втім, я не наважуюся це вимовити. І він продовжує цілувати мене... там, де не можна... там, де соромно...
Я вчипляюся руками у його волосся і міцніше притуляю його голову до себе.
Що ти робиш? - питаю себе. І не відповідаю. Не хочу думати. Мені добре, чуєте?! Добре...
Степане, миленький! Не зупиняйся! Ні! Так! Степане! Степане!
Я плачу і сміюся водночас. Я сама не своя. Я з ним. З НИМ! Я - його. Він - мій.
Степане мій рідненький... Дякую тобі... За все...
Ти був чудовий. Чудовий...
Сонце б'є у обличчя. Невже я проспала перший урок. Ну та й дідько з цим! Солодко потягаюсь у ліжку. Повільно встаю. У тілі - солодка втома.
Степан дивиться на мене з портрета. Я підходжу до нього і цілую у губи.
Він відповідає на поцілунок.
(c) Олександра Шелковенко (Саша Шло)
Олександра Шелковенко
У 'Просвіті'
Оксана стояла перед дзеркалом і з сумом дивилася на своє голе тіло. Тіло було гарне. Молоде і струнке. Вона дивилася на своє обличчя - світло-карі очі, чорні брови, повні червоні губи... Потім оглядала решту тіла. Тендітні руки, маленькі, але гарні перса... Ось її живіт... на низу живота - темненькі чорняві волосики, що вкривають Оксанину розкішницю. Стрункі ноги. Але навіщо дівчині уся ця краса? Для кого?
Оксані - 22 роки. Вона закінчила українську філологію. На їхньому факультеті не було хлопців. Хіба один чи два... Але жоден з них не приваблював дівчину. Потім вона вступила до 'Просвіти' - і дала обіт дівоцтва. Поклялася собі бути чистою, як Леся Українка. 'Відтепер я - наречена Шевченкова' - повторювала вона за іншими дівчатами.
Але ж як важко бути монашкою...
Оксана дивилася на себе і казала:
– Ой коси мої косоньки! Для кого я вас плету? Ой губоньки мої червоненькі! Ніхто вас не поцілує. Ой рученьки мої біленькі! Жодний парубок не візьме вас до своїх. Ой, персоньки мої, персоньки! Що з того, що ви красиві, як ніхто на вас не подивиться та не притулиться головою? Ой розкішницю моя! Де той хоробрий лицар, що оволодів би тобою? Нема лицаря. Не прискаче він до Оксани. Ой! Прости мене, батько Тарасе, за такі думки!
Шевченко засуджуючи дивився на неї з портрету на стіні.
Але Оксана нічого не могла із собою вдіяти. Раптом вона уявила собі лицаря - на білому козацькому коні, у шароварах, вишитій сорочці та з шаблею. Ось він бачить Оксану біля дзеркала. Ось сходить з коня, наближається до неї. Бере за білі рученьки і веде до вишневого садочку коло білої хатинки. Ось пригортає до себе, цілує у оксамитові губочки...
Далі Оксанини мрії зливалися у якись потік - світлий, мов вишневий цвіт. Вона не знала, не хотіла знати, що робитиме лицарь. Але від того 'щось' мало бути дуже приємно...
Оксана відкрила ясні очі і впіймала себе на тому, що масажує руками соски на персах.
'Не можна!' - суворо сказала вона собі.
Треба було збиратися. Адже сьогодні 'Просвіта' влаштовує вечір пам'яті Івана Франка під назвою 'На шляху поступу ми лиш каменярі'.
Оксана одягнулася - цнотливо, але ошатно, як пасує чемній українській дівчині.
Вечір проходив у Будинку молоді. Велика зала була майже порожнею. Лише у перших рядах сиділи глядачі. Були вони, переважно, сивочолі. А як ні, то вже напевно старші за сорок років. Молоді майже не було. Окрім Оксани була ще Марійка з місцевого відділення ЛУУ - Ліги Українок України. І ще якись хлопець. Оксана ніколи раніш його не бачила. Хлопець був у білій футболці та синіх порваних джинсах.
'Звідки ти такий узявся? - роздратувалася Оксана. - Чи то не розумієш, що тут - культурний національно-просвітницький вечір?! Ось що бува трапляється, коли молодь відриває себе від чистого джерела рідного слова! Новітні манкурти!'
Хлопець сидів тихо. Він був впевнений у собі і його не хвилювали підозрілі погляди інших запрошених. Він ввічливо слухав ораторів, але Оксані чомусь здавалося, що його нудить. Іноді іронічна пробігала губами хлопця.
– ...І ось тут, - продовжував оратор, - творчість Каменяра ніби відтворює Заповіт великого генія українського народу, нашого національного пророка Тараса Григоровича Шевченка. Прошу всіх встати й заспівати Заповіт.
Всі повставали з місць. Сама не знаючи як, Оксана опинилася поруч із незнайомим хлопцем. Вона чула, як він співає разом зі всіма. Він добре знав слова... Цікаво, хто він і звідки? Оксана перебрала у пам'яті всі просвітницькі заходи за останні два роки. Ні, він не був на жодному з них - вона б запам'ятала.
Коли урочиста частина закінчився, Оксана насмілилася звернутися до хлопця.
– Вам сподобався вечір? - спитала вона.
– Жахливо, - відповів хлопець. - Ніби повернувся у сімдесяті роки.
Оксана була вражена. Як можна таке казати?!
– А що саме не сподобалось? - дипломатично вимовила вона.
– Все, - просто відповів хлопець. - Отой патос, оці застарілі штампи, банальні приклади...
– Але ж це наша українська духовність! - перервала Оксана. - Наша доленька - нести її народові! Відкривати людям скарбницю рідної культури!
– Народові? - з іронією повторив хлопець, дивлячись на глядачів. Їх було не більш від тридцяти.
– Це тому, що люди не знають про нашу діяльність. Бо їм замулили очі, відірвали від рідного коріння! Ми, просвітяни, намагаємось це змінити!
– Я бачу, - з не меншою іронією сказав хлопець.
І тоді Оксану прорвало:
– Та хто ти такий, щоб нас засуджувати?! - несподівано для себе розлютилася вона. - Що ти сам зробив?!
