точніше, побіг.
Був він років сорока, виглядав молодо та підтягнуто. Марта, навіть, замилувалася. На чоловікові були білі шорти та футболка із написом 'Києво-Могилянська Академія'.
– Перепрошую, пан є з Могилянки? - спитав студент.
– Саме так, мій юний друже. Професор Києво-Могилянської Академії Панас Лаврінович Бойко- Власишин.
– А який в вас науковий профіль? - поцікавилася Марта.
– Я - з кафедри українознавства. Може ви десь чули про професора Борщевського?
– Ви знаєте самого Борщевського?! - аж підскочив судент. - Це ж - світило світової та вітчизняної науки, великий геній сьогодення, Айнштайн українознавства!
– Я його улюблений учень, - скромно сказав Панас Лаврінович.
– Агій на біду! - вигукнув вуйко Орест. - О, як низько ми пали! Навіть інтелектуальна еліта Української Нації замовляє неукраїнські страви у чужинському ДакДональдсі!
– А я ось не бачу тут нічого злого, - знано сказав професор. - То є міжнародний обмін знаннями. А як же ж ви хочете увійти до НАТО та Євросоюзу, як не знаєте чужинця та його звички. Чужинці, пане Оресте, теж люди, є серед них і добрі...
– Звідки ж ви знаєте, хто я такий є? - здивувався пан Орест.
– Та хто ж ва не знає? Я перед усіма студентами читав вашу статтю 'Слава Нації та Повстанський здобуток'. Дуже мудро ви пишете!
– Та де там, - засоромився пан Орест.
Дощ тільки зростав.
– Взагалі ми сьогодні цілодобово працюємо, - зауважила Марта. - Як треба, то можна залишитися й до ранку.
– То є дуже знано, - зрадів професор. Інші погодилися.
Марта поставила на стіл каву та купу книжок. Навіть вуйко Орест не відмовився від вегетаріанського сендвічу ДакДональдс. Він заглибився у томик Дмитра Донцова.
– А чи є в вас щось наукове? - спитав професор.
– Та ось! - Марта дістала з полички товсту книжку з теорії електричних ланцюгів.
– Дякую, - зрадів Бойко-Власишин і поринув у читання.
Щодо студенту, він завзято ковтав 'Сьомгу' Софійки Андрухович.
Грім гримів. Великі блискавки били направо й наліво. Страшно було й подумати визти на двір.
Кухарі - Митко та Юрко - вийшли з кухні та сіли біля всіх, бо все одно ж ніхто тепер нічого не замовляє.
Раптом світло згасло.
– Це у цілому містечку, - сказав вуйко Орест, дивлячись у вікно.
Темрява була непроглядною. Вона лякала.
Поза шум дощу, людям почулося, що хтось шкрябає у скло.
– То не є людина, - глухо сказав вуйко Орест.
– А хто ж то є? - спитав кухар Митко.
Всі замовкли. Стало якось незручно. За вікнами, у темряві, бив дощ. Дивний звук припинився.
– Треба зачинити двері, - раптово сказав професор Бойко-Власишин.
– А якщо ж прийдуть клієнти? - спитала Марта.
– Не прийдуть, - коротко сказав він.
Інші з жахом подивилися на нього.
– Ви знаєте щось таке, чого не знаємо ми, - радше затвердив, ніж запитав студент.
– На те я й науковець, - коротко сказав професор.
– Зачекайте! - раптом сказала Марта. - В нас тут є аварійне джерело струму. У пивниці є акумулятор. Треба лише його увімкнути!
Студент скрутив з ровера електричну фару.
– Ходімо, я вам буду світити, - запропонував він.
Вони йшли сходами. Фара світила слабко, і Марта ледь розрізняла сходинки під ногами. Вона міцно тримала студента під руку. Під вологою після дощу тканиною сорочки вона відчувала сталеві молодецькі м'язи.
– Ви спортсмен? - спитала вона.
– Так, колишній пластун. Як бува їхали на таборівки, завжди брав перші місця з волейболу.
Біля нього було якось надійно, й навіть вже не страшно.
Вони довго шукали потрібну кнопку. Пульт містився у вузькому закутку. Щоб якось туди пролізти вони мали притулитися одне до одного. Хлопець важко дихав. Обгорнуте у гарну дакдональдсівську уніформу, молоде дівоче тіло не давало йому спокою. Але він пригадав наказ друга коменданта зі свого колишнього куреню: спершу думай про громадське, а вже потім - про особисте. Хлопець ще раз важко зітхнув і втримався, щоб не обійняти Марту, не пригорнути ще ближче до себе, не вкрити гарячими молодецькими поцілунками.
'Який чемний хлопець' - захоплено подумала Марта.
Вона потягнула за якийсь важіль - і ДакДональдс сповнився яскравим електричним світлом.
Марта та студент поспішили на поверхню. Друзі вже чекали на них. Вони були перелякані.
– Де ж ви зникли? - схвильовано питав вуйко Орест.
– Та там система складна, - пояснив студент. - Навіть у нашому університеті такому не вчать.
Зі світлом стало якось спокійніше. Проте, містечко й далі потопало у темряві.
Злива не зупинялася.
Раптом пролунав крик. Дикий, майже нелюдський крик жаху. Потім донісся якийсь незрозумілий звук, схожий на гучне чавкання.
Потім ще один крик - вже іншої людини. І так далі.
Друзі визирнули у вікно. По привокзальній площі біг немолодий вже чоловік у довгих сімейних трусах. Видко було, що він тільки-но вистрибнув з ліжка. За ним неслася гігантська огидна жаба.
– Рятуйте, людоньки добрі! - кричав чоловік. - На нас напали дивовижні, невідомі науці потвори! Вони вийшли з нашого ставка, заполонили містечко і почали нас усіх їсти! Негайно повідомте Верховну Раду, Кабінет міністрів та Секретаріат Президе...
Він не договорив. Жаба наздогнала його і з'їла.
– Треба зачинити двері, - наказав професор Бойко-Власишин.
– Ой, забула! - пригадала Марта. Вона дістала з кишені величезний ключ і вставила його до замка. - Наразі зроблю!
– Тепер ми у безпеці, - зітхнув вуйко Орест.
– Ген, ходімо рятувати містечко! - запропонував студент.
– Пізно, - зауважив професор.
Крики зтихли. Запанувала зловісна тиша.
