Жаби почали збиратися навколо ДакДональдса. Великі та потворні, вони жадібно облизувалися. Але не наближалися.
– Вони бояться світла, - здогадався професор.
– На скільки ще вистачить акумулятору? - спитав студент.
– Не знаю... - Марта кусала губи. Вона справді не знала.
– Минулого разу його стало години на три, - пригадали кухарі Митко та Юрко.
– Коли це, минулого разу? - спитала Марта. - Щось не пригадую...
– Тебе тоді викликали до Тернополя на супер-апґрейд-трейнінґ левел-ту з підвищення кваліфікації...
– Я бачу, ви є до науки, - схвалив студент. Він подивився на неї захопленими очима. У цьому погляді проглядала шана і... ще щось. І від цього 'чогось' Мартусі стало тепло і радісно. Ніби й не було навколо тієї страшної ночі із дощем і жабами...
– Наука є світло для Нації, - зауважив вуйко Орест.
– Отут вже не можу не погодитись, - сказав викладач Києво-Могилянської Академії.
– Один плюс три дорівнює чотирьом... - тихо сказав вчений. - Якщо ж відняти 22 хвилини... а потім ще 65 хвилин...
– Шчо ви рахуєте? - зацікавлено спитався студент. Навіть на вакаціях, він тягнувся до знань.
– Скільки часу нам залишилося... - відповів науковець.
– До якого моменту? - спитала Марта.
– Поки не сяде акумулятор.
Всі, окрім професора, затремтіли.
Жаби заоблизувалися швидше - ніби зрозуміли, про що кажуть люди.
– Треба зорганізувати оборону, - запропонувала Марта.
– Слушна ідея, - зрадів студент. Він знов подивився на Марту якось по-особливому... ніжно...
– Треба скласти бойовий плян, щоб ніякісенькі кляті вороженьки не зуміли нас побороти у мілітарійних змаганнях, - зауважив вуйко Орест.
Всі подивилися на вченого.
Бойко-Власишин заговорив:
– Треба ся підняти на другий поверх та ся там забарикадувати...
– Чому на другий? - поцікавилася Марта.
– Бо скоро почнеться повінь...
– Повінь?!?! - злякано закричали всі.
– Так... Я приблизно підрахував кількість опадів, додав до глибини місцевого ставка і порівняв із висотою цього ДакДональдса над рівнем світового океану...
– І які є висновки??? - водночас спитали всі.
– Другий поверх має ся залишити сухим, - сказав професор.
– Повінь? - іронійно перепитав вуйко Орест. - Та де там! Я тут усе життя прожив, а повоні не бачив!
– То подивіться у вікно, - вимовив вчений, ледь приховуючи хвилювання.
Вода справді піднімалася. Вже затопило більшу частину містечка. Навіть залізничний вокзал напроти ледь виступав над поверхнею. Жаби щиро раділи.
'Добре, що ми на пагорбі!' - подумала Марта.
– Треба будувати барикаду, - сказав Бойко-Власишин.
– Але з чого? - спитав вуйко Орест.
– Ну, хоча б з цих меблів...
– Але вони є прикручені до підлоги, - зауважили кухарі Митко і Юрко.
– Хочете, відламаю? - запропонував студент. Він оголив могутні біцепси: - Еге ж! Не дурно я ходив до студентського клюбу культуризму імені Івана Франка!
Він потягнув стілець. Гвинти заскрипіли й почали виходити з підлоги.
– Стій! - закричала Марта. - Ну, будь ласочка, зупинися... Я не можу... допустити цього...
– Але ж це природньо, - наполягав студент. - Нам же ж барикаду будувати треба...
– Я не можу... - повторила вона. - То є власність компанії ДакДональдс. То я ж мусю її захищати. То є питання емплоїз лойелті!
Студент привинтив стілець на місце.
– Вибач, - аж почервонів він. - Я не знав...
– Треба принести стільці з вокзалу! - здогадався вуйко Орест.
– Чудова ідея, - сказали Митко та Юрко.
– А як же ж жаби? - спитав науковець.
– Якщо вибігти швидко, то вони нас не впіймають. А як впіймають, то не всіх. - запевнив студент. - Ну, хто йде зі мною?
Марта, Митко та Юрко визвалися добровольцями. Професор та вуйко Орест залишилися вартувати ДакДональдс.
– Вперед! - закричала група і кинулася у воду.
Вони попливли. Митко та Юрко трохи відстали і їх з'їли жаби.
Марта та студент допливли до затопленого вокзалу.
Набравши повітря, вони нирнули під воду і запливли до відкритого вікна. Їхні тіла зустрілися. Студент обійняв Марту. Його могутні руки почали знімати з неї уніформу.
'Обережно, це теж ДакДональдсівська проперті!' - подумала Марта.
Він прочитав її думки. Нічого не пірвав, і все склав убік.
Намагаючись не випустити повітря з рота, студент поцілував Марту у губи... потім - у перса... а потім, зробив щось... неможливе, але таке приємне, що Марта ледь не застогнала.
Марта не була вже такою порєдною. Колись в неї вже був наречений, і вони робили всілякі речі. Але він голосував за Януковича і не поступався старшим людям у маршрутці, тому вона його залишила. Та ніколи ж він не пестив її так, як отой хлоп з міста.
'Студент... - захоплено думала Марта. - Зразу ж видко вчену людину. Такою є тепер наша молода національна інтелігенція...'
Напестивши доста, студент взяв її за олі сідниці і увійшов прутнем до мокрої від води і насолоди розкішниці...
Вони покохалися під водою, у залі очікування. Насолоджувалися, поки вистачало повітря. А тоді отримали оргазм, одягнулися, позбирали стільці і попливли назад. Дорогою обдурили жаб, яки не встигли їх з'їсти.
