розвивав сиве волосся.
– Що це? - спитала аспірантка Марійка, зазираючи до мікроскопу. Вона поїхала з професором, щоб у тиші лісовій, серед священних Українських Карпат, закінчити свою кандидатську - 'Творчість Діда Панаса у етногенезі модерного Українця'. Ця сенсаційна робота мала перегорнути сучасну науку...
Професор уважніше подивився до прибора.
На вологому після дощу шклі повзали невідомі клітини.
– Це не схоже на жоден відомий мені організм! - зауважила аспірантка.
– Слушна думка, - погодився професор. - Яка дивна структура...
– Їсти сервовано! - закричав з їдальні молодий офіціант. - Прошу, шановне панство!
– Потім розберемося, - сказав Борщевський.
– Правду ж Ви кажете! - погодилася Марійка.
Але після сніданку у науковців виявилися інші справи. Коли ж увечері вони повернулися до мікроскопа, незнані клітини вже розбіглися хто куди і на шклі залишилися лише відомі істоти...
2 + 2 = 4
Сидячи у автобусному кріслі, Дзвінка Донцова дивилася на Митка Полум'яного, що він мирно дрімав, вклавши могутню голову на її плече.
Вона не могла збагнути, чому? Чому вона не може дивитися на нього інакше, ніж на друга? Статний сміливий хлопець, гордість та краса Національного Альянсу, розбив серце багатьох наших Українок. Але не Дзвінки. Двадцятитрьохрічна полковниця СБУ бачила у Миткові лише товариша, взірець Українського Націоналіста, а де не де - й палкого коханця. Але... не більше.
Може зі мною щось не так? Чи я просто не така, як всі інші жінки? Нестандартна? Загадкова?
Полковником вона стала цієї зими, після вдалого порятунку Рушника Національної Єдності з рук московських агентів ФСБ. Тоді вони з Митком врятували Україну. Схід та Захід залишилися разом - їх єднав Рушник.
Митка тоді обрали головою Харківського крайового проводу Альянсу. Сам Міністр оборони Єхануров підписав його довічне звільнення від строкової служби в Українському Війську. Еге ж! І так вже Митко послужив Вітчизні, більше ніж десять... ні, сто призовників!
Та й ця поїздка - результат тодішнього подвигу. Адже сам Президент України нагородив Дзвінку та Митка путівкою до Гуцульщини, до пансіонату Карпатська старовина.
– Ми ще їдемо? - спитав Митко, який пробудився.
За вікнами височів непролазний ліс.
Президент пропонував їм модерний літак, що він спеціально для того відібрав у Прем'єра, але Дзвінка та Митко відмовились. Вони хотіли бути з народом, з Нацією!
Спочатку було цікаво. Старенький ЛАЗ був сповнений стареньких гуцулів із топірцями та вівцями. Але чим вище у гори, тим безлюдніший вій ставав. Зрештою, залишилися лише наші друзі... І водій. Він пильно дивився на дорогу, вважаючи на кожен стовп, кожне дерево, кожну незакриту яму...
Митко почав цілувати товаришку.
– Не тепер, - лагідно сказала вона. - Я ще не готова...
– Як не готова? - не зрозумів Націоналіст.
– Морально. Має бути енергійна близькість, Катарсіс Нірвани, як ото навчали нас славетні діди - давні Арійці, що залишили Українському Етносові Веди та Кана Сутру.
– Ну, якщо Арійці... - зрозумів Митко.
Але вона відчула, що хлопець є розчарований.
– Не сумуй...
Дзвінка поцілувала друга у палкі губи.
– Якось дивно... - сказала вона. - Жодної птахи навколо... Жодного звіра... Навіть комахи притихли...
– Я вам одно скажу, - подав голос водій. - Кериня си насува на землю грішну... Кериня...
І він загадково змовк.
Автобус загальмував біля пансіонату.
O2 + 4 H = 2 H2O
Щоранку вона приходила до пам'ятника Пророку і клала квіти. Потім ставала на коліна і відкривала Кобзар. Читала уголос кілька сторінок.
Так робила вона вже багато років. Коли книга закінчувалася, вона починала з початку.
Пам'ятник являв собою погруддя, що стояло на каміні, витягнутому колись з печери Олекси Довбуша. Він містився на головній алеї пансіонату Карпатська старовина. Інколи випадковий турист помічав стару жінку, що стояла на колінах перед Тарасом. Тоді він вклонявся їй і тихо йшов геть, щоб не завадити.
У мороз... і у літню спеку... і попід осіннім дощем... Щодня... Багато років... Здорова чи хвора... Жодного разу не пропускала баба Оксана цього ритуалу. Вже й на пам'ять знала вона Кобзар...
На совісті в неї було неспокійно. Чи простив її Пророк? Чи й далі злоститься на неї за Зраду? Хто зна... Тільки Українка-Леся могла б відповісти. Але де вона тепер?
Бабі Оксані було чого встидатися. Багато років тому була вона бандерівкою, билася із німцями та сов'єтами за рідний край, за єдину демократичну соборну націоналістичну державу.
Але 50 років тому... ні, 58... підводить стара пам'ять... вона вийшла з лісу, припинила боротьбу. Треба ж було йти за Степаном Бандерою, до Канади... а вона... Ні, важко й згадувати!
U = і * R
– Орися! - зраділа Дзвінка.
– Дзвінка! - закричала дівчина з фотоапаратом, блокнотом і диктофоном.
– Хто то є? - спитав Митко.
– Та це ж Орися Загартчук, прославлена журналістка газети 'Національний шлях', - відрекомендувала подружку Дзвінка.
– А ти, певно, є Митко полум'яний! - здогадалася Орися. - Твої фота по усіх газетах були. Адже то ви зі Дзвінкою врятували Рушник Національної Єдності від жадібних рук московських аґентів!
– Так,то є я!
– А ще... знайомтеся, - казала Орися. - Ото є наша гостя Masha Romanova. Вона є головна представниця НАТО в Україні.
– Романова? Московитка? - з підозрою спитала Донцова.
– Oh, no! Ya ne from Moscow, - запевнила Masha. - Ya est' Russіan Amerіcan, from Washіngton. Moya mama - Tatyana Romanova, who ran from SmerSH wіth James Bond. Ya prіehala pomoch vam postroіt' demokratіyu!
– То мудре ж ти зробила! - сказав сивий чоловік у білому халаті та окулярах. - Я сам ся назваю професор Борщевський з Києво-Могилянської Академії. То як видатний науковець скажу - без вас нам ніяк.
– Професор! - зраділа Орися. - Я ж спеціально сюди приїхала, щоб взяти в Вас інтерв'ю щодо Вашого винаходу!
– А що Ви винайшли? - спитала Дзвінка.
– Відомо, що Тарас Шевченко є Національним Пророком Українського Етносу, - почала відповідати за нього Орися.
