Молдові, Румунії, в Криму була і в Середній Азії… В мороз і спеку. Але мені було добре. Я була щаслива серед щасливих людей.
«Господи, — вжахнулась Віорелія, — ця пройда таки хлебнула горя, і від неї можна всього сподіватися… Але, видно, вона не ликом шита, хоч і бандитка, коли каже, видно, щось-таки знає». — Але вголос сказала:
– Я не вірю пліткам, за яку б правду вони не видавались. Я волію доказів. Фактів, як ти сказала. Отож, Жоржетто, я хочу від тебе фактів.
Несподівано прислуга аж повеселіла:
– Будуть вам факти і «кієвскіє вєдомості»! Хоч всі сто. Але попервах скажіть мені, пані, що то за машина у вашім гаражі?
– Моя. Але я не воджу, хоч і маю права. Боюсь. Та й реакція в мене вже не та. А що?
– А те, що нам машина дуже знадобилася б… До речі, в мене теж є права. — І, помітивши подив Віорелії, уточнила. — Мусила закінчувати курси водіїв. У Німеччині прислуга має вміти водити авто.
– То ти і в Німеччині була?
– Не доїхала. Але зате права маю. Тож з радістю відвезу вас сьогодні вночі куди треба, щоб ви на власні очі переконались… А за машину не переживайте — я нікуди від вас не втечу. Буду доти, доки… не восторжествує справедливість…
– Жоржетто, ти така віддана мені чи…?
– Не бійтеся, пані, зі мною все о'кей. Просто я буду останньою мерзотою, якщо вам не допоможу… Бодай ради моєї нещасної матері, — і дівчина враз схлипнула, втираючи рясні щирі сльози.
Ці сльози ніби змили підозру з душі Віорелії. Розчулившись, вона несподівано для себе пригорнула прислугу. Відчуваючи, як на її спонтанну приязнь тіло дівчини стиснулося в пружину, знову подумала, що, певно, тій довелося сьорбнути гіркого в житті по самі вуха…
* * *
З тієї хвилини життя в просторому домі Віорелії Віорелівни змінилося. Та й вона вже не ходила як сновида по дому, не трусилася від страху. Тепер вона знала, що робити. Вірніше, вони обидві знали, що робити.
Дізнавшись по телефону від секретарки Стефи, що чоловік знову у відрядженні, Віорелія Віорелівна повеселіла, одягла свою найкращу сукню, причепурилась і пішла до приватного нотаріуса завірити доручення Жоржетті на право користування машиною.
Потім, мов нічого не трапилось, ходила по магазинах, по базару, розмовляла зі знайомими, пильно вдивляючись в їхні обличчя і шукаючи підтвердження тому, про що розповіла їй покоївка. І справді (чи то їй вже починало привиджуватись?) знайомі поводились якось дивно: то очі ховали, то розмовляли обережно, ніби з дружиною важкохворої людини, але всі до одного вдавали, що страшенно поспішають.
«Значить, Жоржетта права. Значить, про те все вже й люди знають», — думала, відчуваючи, як тривога, образа, страх перед підступністю чоловіка поволі починають точити черв'яком стигле яблуко її душевної рівноваги і впевненості у завтрашньому дні. Але десь на самісінькім споді душі ще теплилась надія, що все це неправда, що це лиш злісні наговори…
І, може, вперше пожаліла Віорелія, що не має подруги. Або хоч би приятельки, з якою можна було б поговорити про життя жіноче, чоловіків, поскаржитись і порадитись. І почути те, чого тобі ніколи ніхто інший, крім подруги, в очі не скаже. Хай і від заздрості. Одруження з Тодором позбавило її розкошів мати подруг, віддаливши її від ровесниць на таку віддаль, матеріальну і станову, що важко було ту прірву подолати навіть при найбільшому бажанні. А такого бажання Віоріка не мала, та й часу замолоду не мала. Зоставалась лиш Міля. Але незаміжня Міля на сімейні теми не любила розбалакувати, та й на Тодора дивилась, як чукча на геолога… з таким рабським захватом і страхом, що Віорелії почасти аж незручно було. А тепер і Міля її покинула. І підсунула (навмисне чи по глупоті своїй?) цю жахливу скандальну дівку… яка переколотила все її життя, і тепер Віоріка не відає, що з ним робити, із життям своїм. І шукає якоїсь правди. І вірить покоївці, і не вірить. І дуріє від передчуття біди.
Жоржетта чекала її біля вже накритого на веранді столу підкреслено уважна, привітна і чемна. Лиш трішечки стривожена. Коли ж Віорелія поклала перед нею на стіл доручення на машину, полегшено зітхнула.
На обід були квасоляна зупа, мітітей, перець, фарширований бринзою, і плачинда з гарбузом — улюблені страви Віорелії, які зазвичай Міля готувала раз на тиждень, коли хотіла догодити хазяйці. Видно, колишня покоївка добре проінструктувала теперішню. Але їсти Віорелії самій не хотілося. Радше не могла. Від нервів шлунок стискали спазми…
– Жоржетто! — звернулась лагідно до покоївки, що саме принесла з холодильника мінералку. — Візьми прибор і сідай зі мною обідати. Міля зі мною завжди обідала, вірніше, коли не було Тодора.
– Я це знаю. Домнул Чепрага ставився до Мілі як… до собаки, — примружилась на ґаздиню покоївка.
– Як це ?.. Не розумію. Тодор Йонович поважав Мілю…
– Авжеж, як поважають вірну собаку: то приласкає, то ногою копне…
– Це Міля тобі розказувала? — вражено спитала Віорелія.
– Та ні. Міля ж німа. Ви ж її, до речі, і зробили німою… Просто… я здогадуюсь. По ставленні до себе суджу. Ви ж обоє поводитесь із людьми, як… плантатори з неграми. Бачили кіно по телевізору «Рабиня Ізаура»? То це про Мілю… І про мене було б, якби я у вас залишилася на рік-два. Але я стільки не витримаю. Та й вам мене на так довго не треба. Послужу вам вірою і правдою трохи, а ви мені за це добре заплатите, та й розійдемось. Ви ж бо знаєте, що я заміж виходжу? Пора й мені своє гніздо звити…
– Жоржетто, я ніяк не можу звикнути до твоїх… вибриків і… нетактовності. Але Бог з тобою, коли я вже вплуталась у твої авантюри, то мушу терпіти і миритись. А поки що сідай, бо страви холонуть.
За обідом Віорелія, покликавши на допомогу весь свій недовголітній педагогічний досвід, намагалася знайти з покоївкою спільну мову: розговорити Жоржетту, розпитуючи то про село, то про Італію. Спочатку дівчина відповідала односкладно: так-ні, однак, коли Віорелія почала цікавитись деталями, не церемонячись відрізала, пропалюючи хазяйку гарячими циганськими очима:
– Пані, вибачте, але мені і там, і там було так хріново, що про те не хочеться згадувати. Я була сирота. Сирота при живій матері і виродкові батькові. Зрозумійте це! А що може доброго згадати сирота?! Як її кожен сучий син не проминав ногою копнути?
Віорелія знітилась і вже більше ні про що не питала. Та, власне, чого вона причепилась до дівчини? Видно ж і так, яке вона прожила собаче життя… Така симпатична, навіть вродлива дівчина, а — суцільні комплекси. Та й, врешті, не для того залишила вона Жоржетту, щоб слухати її сповіді про нелегке сирітське життя. Хоча в кого те життя легке? Коли отак-о роздивитись та попослухати по людях, то ще вийде, що в сироти воно найлегше. Принаймні, не терпиш від родичів, а від чужих –– не так обидно. Правду сказав один мудрий єврей: «Мені добре. Я сирота…» І взагалі, прислуга є прислуга, і вона сама про те Жоржетті нагадувала не раз…
Отож дообідали мовчки. Подякувавши та прибравши зі столу, Жоржетта попросила хазяйку дозволити їй подивитись до машини, бо сьогодні ввечері вони поїдуть у місто.
