– Навіщо? — здивувалась Віорелія Віорелівна. — Тодор же у відрядженні…
– Так вам сказала вусата Стефа? — зневажливо запитала Жоржетта. — Та стара верета бреше аж гай шумить. І все тому, що він їй добре за це платить!
– А ти звідкіля знаєш Стефу? — насторожилась Віорелія.
– Що ви все: звідки та звідки? — образилась покоївка: — Я ж вам сказала, що коханка вашого чоловіка — моя подруга. І я з нею часто бувала в офісі.
– Так він… Тодор Йонович не приховує своїх… зв'язків?! І Стефа це знає?! Жалко було дивитися на бідолашну Віоріку: обличчя побуряковіло, налилося кров'ю, от-от шляк трафить. І Жоржетта злякалась. Ще б пак, це не входило в її благородні плани…
– Та ви що, Віо-Віо-Віорелі? Заспокойтесь. Будьте мужньою, інакше я нікуди вас не повезу. Мені тільки вашого інсульту бракувало! Та ви що! Це він… він, — обличчя служниці аж перекосило від святої ненависті, — він повинен страждати, мучитися, не ви…така благородна, добра, порядна… Ради Бога, сядьте, заспокойтесь.
«Боже, — жахалася в думках Віоріка, вмощуючись при допомозі Жоржетти у фотель, — яке ж він падло все-таки в людських очах, коли навіть ця незнайома дівчина ненавидить його більше, аніж я. Який же він грішник і покидьок, коли обікрав власних дітей із якоюсь… якоюсь хвойдою? Який він брехун! Він бреше, бреше мені все життя!»— Захлинаючись валер'янкою, якою заливала її завбачлива Жоржетта, Віоріка ледве стримувала злі сльози обиди. Але, справді, чого це вона розкисла, як покинута наречена? Жоржетта права: це він, Тодор, має ридати, цілуючи їй ноги, він землю має гризти, щоб вона простила. Він мучитись має… за те все зло, що заподіяв рідним дітям… І так буде. Так буде!
– Все. Я спокійна. Все гаразд, — взяла себе в руки, — А ти йди до машини. До неї ніхто не дивився з минулого літа, відколи Даник поїхав.
І жінки розійшлись кожна по своїх справах: хазяйка — у спальню зібратись із думками (хляками, — подумала Жоржетта), а покоївка — в гараж ( готувати техніку до війни, — подумала Віоріка).
* * *
Із двору виїхали, коли на містечко впали густі бузкові сутінки. Вулиці були безлюдні, ще темні. От-от мали спалахнути ліхтарі. Синя, підтоптана, як і її ґаздиня, «дачія», легко злившись із сутінками, набрала швидкість і вилетіла з центральної вулиці райцентру на трасу, що вела до міста.
Жінки мовчали, хоч Віорелії хотілося бодай щось сказати, аби розрядити напругу. Ну хоча б похвалити Жоржетту за те, що так хвацько водить машину, чи застерегти, щоб їхала повільніше, а то ще чого доброго… Зараз ніхто, надто крута базарна молодь, не дотримується правил. Женуть, як подурілі, навіть на червоне світло. Але слова колом стояли в горлі, зцементовані образою на Тодоріку і на цілий білий світ. І Віорелія лиш слину ковтала, смішно витягуючи шию, мов курка, що вдавилась кукурудзиною.
Голосне кавкання Віорелії і це її куряче шарпання шиєю дратували Жоржетту, але вона мусила, мусила все стерпіти ради благородної мети. І дівчина міцніше стискала кермо, заціплювала зуби і дивилась вперед, щоб лиш бачити дорогу, дорогу, дорогу, і більше нічого, крім дороги, що наближала їх до міста.
За якусь годину вони добрались до околиці обласного центру, якраз в тому районі, де розбудували місцеві «круті» своє власне «царське село». Віорелія давно не була в місті, тож з цікавістю обзирала залиті світлом потужних ліхтарів дивоглядні вілли, розфарбовані в різні кольори, вибудувані за такими фантастичними проектами, що ні в казці сказати, ні пером описати. «Не те що мій похмурий, як танк, дім», — подумала.
Жоржетта викрутила різко кермо, і машина звернула вліво, і в'їхала в ледь помітний проїзд у посадці, що відділяла «село» від траси, і поїхала по вулиці в глибину масиву. Зупинилися в тіні високої мурованої огорожі, за якою височів світло-рожевий котедж з колонадами, баштами і башточками, освітлений ззовні і зсередини, як цяцьковий будиночок.
– Це той палац, який він… — Віорелії здалось, що в Жоржетти від гніву перехопило подих, — подарував своїй коханці, Сніжані, так її звати, в той день, коли ця… народила йому сина. Ублюдка такого ж, як він.
Лайливий тон покоївки покоробив Віорелію: — Жоржетто, зважай на слова, — зашипіла гнівно. — Як-не-як, а він…Тодор Йонович — мій чоловік!
– Авжеж! Ваш і тільки ваш вірний чоловік! — зневажливо пхикнула Жоржетта. — І зараз ми в цьому переконаємось! І за яким він кордоном, побачимо… Ви таки справді або свята, або… Але мовчіть. Бо він вже їде, ваш дорогий чоловічок. — Жоржетта перейшла на шепіт: — Він повертається рівно о дванадцятій ночі, і вона, ця корова, його чекає, вибігає на терасу, як принцеса з фільму: пусі-мусі, ах яка любов, яка любов-ф-ф!
І справді рівно опівночі від траси до воріт котеджу під'їхала машина з приглушеними фарами і зупинилась, ніби для того, щоб Віорелія впізнала і Тодорів джип, і чоловіка свого дорогого, який вийшов із машини відчиняти ворота. Далі Віорелії стемніло в очах, і прийшла вона до тями від того, що хтось її термосив:
– Дивіться, та дивіться ж! Он вона, красопупиця, та он же, на терасі другого поверху!
Віоріка дивилася на жінку на терасі другого поверху казкового рожевого палацу мов крізь рожевий туман. А коли в цей рожевий туман заплив її Тодоріка, знову знепритомніла.
* * *
На другий день Віорелія Віорелівна злягла. Жоржетта задзвонила секретарці Стефі і, прикривши мембрану слухавки рукою, прогугнявила прохання нібито від сусідки Наді повідомити про лихо її чоловіка, бо вся прислуга кудись порозбігалась, в домі нікогісінько і нікому бідній Віоріці води подати і лікаря викликати.
Жоржетта ще кудись бігала, ще комусь дзвонила, а потому радісно сповістила Віорелію, що є ще шанс, оскільки Тодор Йонович тільки-но збирається записати будинок і всю іншу нерухомість на коханку і малого. І заповіт він ще теж не склав… Так що є ще шанс. Але чекати не треба. Треба кликати Тодора Йоновича. І вона ще раз зателефонувала Стефі і гугнявила про нещасну Віоріку і кляту прислугу, що її покинула.
Віорелія Віорелівна вже не питала покоївку, звідки та все знає. Навіть про заповіт. Те, що вона вчора побачила в рожевому теремі, зняло з Жоржетти будь-які підозри. Тепер Віорелії Віорелівні навіть совісно було перед покоївкою, що так довго не йняла тій віри. Що взагалі була така сліпа… Але від страху залишитись під тином прозріла. О, тепер вона прозріла! Аж самій страшно! Тепер її не здурити, не збити з пуття, не звернути з дороги! Тепер вона знає, що мусить робити! Не задля себе, ні… Задля своїх дітей! Бо вона — мати! І Бог бачить це, і простить їй!..
І чим більше Віорелія переконувала себе у власній правоті, тим чорніше, лютіше ставало на душі, тим більше вона прагла помсти.
Увечері приїхав Тодор Йонович. Він застав дружину на дивані у
