це останні десять чи двадцять років. Спокійно-байдужий до неї, до цього дому, до дітей…
Сумно, але чоловікова байдужість цього разу втішила Віорелію. Значить, то був не він уночі, не Тодоріка!.. Слава Богу! Бо ж яким він би не був підлим, все одно, бодай поглядом, а видав би себе… А це… такий, як завжди, і все — як завжди… Вона знала, що тепер чоловік, як завжди після кожного відрядження, поспить зо дві години, потім пообідає і поїде… Але хто ж тоді?.. Який ще чоловік зацікавлений в її смерті?.. Чи не той наречений Жоржеттин? Може, вони золота чи доларів шукають?.. Їм же, злидням цим, гроші потрібні, як та дівка каже, на весілля, квартиру… Точно, це був він, той віруючий! Боже, як вона могла послухати якусь підлу брехливу дівку?! І повірити в її брехню на Тодора! Ні, вона таки мусить все чесно розповісти Тодорові. Хай що буде! Хай навіть він її після цього запроторить в психарню! Пора нарешті покласти край цьому чортовинню!
Віорелія Віорелівна не могла дочекатись, доки чоловік прокинеться. А в тім, що він спав, сумнівів не було: крізь замкнені двері кабінету долинав його звичний могутніх храп. Невже після того, що він збирався зробити з нею цієї ночі — вбити її, матір своїх дітей, невже Тодоріка міг так преспокійно спати?! Де ж його совість?! Невже він так звироднів через ті гроші, втратив на старості літ все людське? А може, він просто вдавав, щоб приспати її пильність?
Сумніви і підозри терзали Віорелію Віорелівну, як пси кістку… Ні, вона все має вияснити! Все розказати і примусити чоловіка бути з нею чесним і одвертим. Якщо вона йому заважає, то що ж тут поробиш? З принуки милою не будеш… Вона може уступитись… Поїхати до дітей. Але він сам має сказати їй про все, чесно, вона заслужила на те за тридцять літ подружнього життя.
Нарешті в кімнаті чоловіка почулося вовтузіння і він вийшов, заспаний, недобрий.
– Тодоріко, я хотіла поговорити про Даника, — покликала вона з дивана, відчуваючи з подивом, що якась осторога не дає їй бути з ним одвертою до кінця і розповісти про нічні жахи.
– Рито (він називав її Ритою), я вже сказав раз і назавжди, щоб Дан шукав роботу в Букурешті. Він вже не дитина, може про себе подбати. А як не годен, хай ожениться на Владовій дочці. Тоді вже точно буде десь при міністерстві. Я його спеціально відправив учитись в Румунію, в столицю, щоб він там собі кар'єру зробив. Ти це знаєш. А тепер ти хочеш його повернути. Куди? В це болото? Ти хочеш зіпсувати йому життя лише тому, що не маєш чим зайнятися? Тоді йди в цех ковбаси начиняти, чи в коптилку… В мене людей не вистачає. А Данові, повторюю, нема що тут робити. А мені нема часу на дурниці. Я вже, з цієї хвилини, у відрядженні.
Весь цей довжелезний, як на їхні стосунки, монолог Тодор Йонович виголосив по дорозі до ванної кімнати і, грюкнувши дверима, поклав крапку.
«От і поговорили», — з досадою подумала Віоріка. Але більше Тодора не зачіпала. Зачинившись на кухні, наслухала, як він хлюпався у ванній, як виходив з хати, не попрощавшись. Коли подаленів гул авто, Віорелія вийшла з кухні, ходила по порожньому дому, відчиняла вікна, дивилася у сад, мимохіть зайшла в чоловіків кабінет, поправила на дивані покривало, а коли поправляла подушку, на килим скотилась мініатюрна сережка: діамантова слізка на тоненькому золотому ланцюжку.
Знову! Чортовиння не покидало цей дім. Воно повторювалось, доводячи її до безуму!
Віорелія Віорелівна не плакала. Здається, після сьогоднішньої ночі вона остаточно отупіла. Чи збожеволіла? Адже ж на власні очі бачила, що в кабінет до Тодора ніхто не заходив. Звідки ж ця сережка? Ці жіночі прикраси… Звідки вони? Про те, що в Тодора хтось є, неважко було здогадатись. Жінки липнуть до багатих чоловіків. До Тодора завжди липли. Завжди він гуляв, але і її мав за жінку. Але тепер… невже якась молода, дуже молода розлучниця намовляє його на вбивство?..
Вона йому ніколи не дорікала зрадами. Прощала лиш тому, що чоловіків ідеальних не буває. Той — п'є, той — б'є, той — нероба, а той — скупий… Тодорів недолік видавався їй найневиннішим. Бо хіба він винен був у тому, що його, статечного, розумного, багатого голову колгоспу, жінки любили? Але тепер…
Хтось тихо відчинив двері і став за спиною. Віоріка хутко сховала сережку до кишені, але не оберталась: їй так хотілось, щоб це був Тодор, щоб він повернувся, загризений совістю… Щоб признався… або… або показав їй, що то не його кроками ходила по дому вночі її смерть.
– Чому ви дозволяєте йому знущатись над собою? — хтось тихо запитав її. Тихо, наче власна совість. — Ви ж така красива, достойна, добра… Як ви можете терпіти його зради, його зневагу, його хамство, врешті-решт, садизм цього страшного чоловіка, який сьогодні вночі лиш тому вас не прикінчив, що йому завадили?!
Віорелія злякано обернулась на голос і спаленіла… перед нею стояла Жоржетта.
– Хто ти така? Як ти смієш?! Таку… таку брехню зводити на мого чоловіка! — Віоріка задихалась, готова роздерти це нахабне дівчисько, яке нагло ввірвалось в її тихе, затишне, благополучне життя і зробило з нього страшну, криваву руїну! І замість того, щоб знітитись, покаятись, підібгати хвіст, раптом зблиснуло люто очима і пішло грудьми на неї, карбуючи слова:
– Смію! Ще й як смію! Бо мені вас жаль. Мені соромно, що всі сміються над вашою терпеливістю, що всі знають, як він вас принижує. Що хоче вас позбутися, збути, як … як … якусь непотріб!
– А тобі що до того?!
– Бо сама таке пережила…
– Ти?
– Я! Дивлячись на свою нещасну матір. Так мій батько знущався над нею, топтав, нищив, доки… доки не знищив. Ви були вчора в нас? Ви бачили? Ви все бачили. Хочете бути схожою на тих двох нещасних? Але ви не доживете до їхніх літ. Він уб'є вас! Не сьогодні-завтра! А я не хочу, не хочу, щоб він знищив вас!
– Твоя мама — та нещасна, прикута до ліжка жінка?
– Яке це має значення?! Вона чи не вона! Ви всі — нещасні, прикуті до його ліжка ідіотки!
– Як ти смієш! Що ти мелеш?!
– Смію! Ще й як! Бо мені осточортіло дивитися на це… скотство!
– Жоржетто, вибач… Мені дуже жаль твою маму, але це не привід втручатись у моє… у наше з Тодором Йоновичем життя.
– А я й не втручаюсь. Я бувала за кордоном — там жінки знають собі ціну. Тому вони й живуть як люди, а не як… скотина! Як моя мама прожила! Її я не встигла врятувати… то хочу бодай вам допомогти.
– Як? Чим допомогти? Плітками?
– Не плітками — фактами!
– Невже? Теж мені адвокат знайшовся!
– Не смійтеся. Бо ви не знаєте, що давно не маєте ані чоловіка, ані цього дому, ані гроша за душею. Що ви давно така ж бідна, як і я. Він відправив за кордон ваших дітей, щоб йому не заважали і не претендували на його заводи і фабрики, а тепер хоче відправити вас, але ще далі –– на той світ. А у вас розуму не вистачає зрозуміти це!
– Замовкни! Бо я викличу міліцію! — такого зухвальства Віорелія Віорелівна не чекала. Хоч слова Жоржетти діткнули її за живе, злили крижаною водою (Боже мій, невже це правда?), але вона не могла йти проти своїх власних правил, хоч би там що. А правила її були прості, як правда: хочеш мати чоловіка, зберегти сім'ю, ніколи не слухай ані пліток, ані порад. Бо ж недарма кажуть: не так тії вороги, як добрії люди.
Замолоду в неї була тисяча причин розлучитись із Тодором, але що б це дало? Осиротила б дітей, зосталася б без кола і двора, та й, врешті, що ліпшого знайшла б серед цих чоловіків? Якогось п'яничку, чи лайдака? Тому мовчала і терпіла. Тому й зараз вибухнула невластивим їй
