прийшла в найми… Звісно, дівчині хотілося швидше вирватись із цих злиднів, цих жахливих, принизливих злиднів… І тепер їй, Віорелії, ситій, розкішній жінці, рука не підніметься вигнати сироту з хати… Що б там не було! Навіть якби їй довелось терпіти все життя вибрики дикої Жоржетти.
Дивлячись на онімілу з переляку Мілю, не ту, ой не ту, котру вона знала замолоду, Віорелія заусміхалась, плутаючись у словах:
– Ой, люба Мілечко, дякую тобі, сонечко, за племінничку… файна дівчина… така розумничка… прийшла подякувати і… ось… — попорпалась у торбинці, витягла жменю гривень, простягнула задерев'янілій Мілі, далі поклала на припічок:
– Це… за Жоржетту… Але я й дівчині заплачу… А ти… ти приходь колись… я баную 10 за тобою… Може, сестрицю до лікарні… чи лікаря викликати?..
Але Міля мовчала. Дивилась на неї повними сухих колючих сліз очима і мовчала. Мовчала на ліжку серед дрантя і чорна мумія її сестри.
І Віорелія не витримала цього мовчання, що стояло між ними, колись близькими людьми, крижаною стіною, ба! чорною зимною прірвою! і обморожувало обом душі, і перетворювало найтепліші слова на холодні снігові пластівці, що безголосо танули в глухій тиші хижки.
Зрозумівши, що розмови не вийде, бо її нежданий візит, узагалі, її присутність у цій вбогій хатчині для Мілі не радість, а гірке приниження, бо ми нещасні не тоді, коли ми нещасні, а тоді, коли наше нещастя стоїть, згорбившись, коло чужого щастя, Віорелія заметушилась, намагаючись змізерніти, змарніти, стати й собі чорною висхлою мумією, провалитись крізь землю, тільки б скоріше від цих колючих, як сухі остюки, сліз Мілиного приниження.
– Пробач… Я на хвильку… Не забувай мене… Приходь… — І, натикаючись на одвірки, двері, вона вийшла з хати і пішла не оглядаючись, розчавлена чужим горем, присоромлена власним пустопорожнім безтурботним існуванням.
* * *
З тупою байдужістю і готовністю на все чекала Віорелія Віорелівна ночі. Якщо вона заслужила в Бога таку страшну смерть, най станеться, думала смиренно. Видно, вона в Бога велика грішниця, хоч і не здогадувалась про це. Певно, так воно і є, інакше навіщо було їй сьогодні пертися в таку даль, шукати Мілю? Це Бог, це Він хотів їй показати, яка вона глуха, безсердечна, заплила лоєм черства тварина. Поряд! Зовсім поряд пропадає людина, яка віддала їй, Тодору, їхнім дітям все своє життя, молодістю пожертвувала, красою, щастям жіночим і материнським, а вони?.. Скориставши її, викинули майже під пліт голу й босу! Якби вона мала якусь службу, то хоч пенсію заробила б. А так… мінімальні копійки, за які ні жити, ні вмерти… А вони з Тодором від сала і… гріхів у шкуру не потовпляться…
Та хоч і готова була Віорелія на розплату, але страх брав своє. Уявляла коло серця холодне лезо ножа (чомусь лише в такому кривавому образі бачила грядущу свою смерть) і душа вискакувала з грудей. Як несамовита ходила по хаті, все перевіряла, чи надійні замки, чи зачинені щільно всі двері і вікна. А потім забарикадувала їх порожніми відрами і каструлями — щоб чути було, коли вбивця в хату лізтиме. На ліжку у спальні вимостила під ковдрою горбик з подушок, зверху поклала стару доччину ляльку, накрила ковдрою, залишивши на подушці кучерик лляного, як і в неї, волосся, аби думали, що то вона спить, а сама вирішила коротати ніч у спальні Даника, закладеній старими меблями, які все не могла зібратись викинути або хоча б віддати Мілиній сестрі.
Від згадки про Мілю знову стало прикро і гірко. Боже, там, в тій халупі, тій хижі, стільця нема, стіл на трьох ногах, ліжко не ліжко, а в неї дім завалений добротними нікому не потрібними меблями! Чого ж їй, добрій, такій милосердній Віоріці, та раніше не піти було та не подивитись, як там бідує та сестриця Мілина?.. Ой Боже, Боже, ой гріхи наші тяжкі!
Коли стемніло, вимостила з подушок кубельце за шафою в кутку, забарикадувала підступи столами, стільцями та трюмо. Дверей не замикала, щоб не викликати підозру вбивці, звісно, якщо ним буде… Тодор, який знає, що Даникова кімната ніколи не зачиняється. А добратись до неї за шафу буде не просто, і, доки вбивця розгрібатиме меблеві завали, вона встигне вискочити у вікно, під яким загодя кинула пару коців торішнього сіна.
«Хоч і готова на смерть, а за життя чіпляєшся,» — думала про себе з гіркою іронією. Трусячись тихенько за шафою, мов миша-полівка в скирті, незчулася, як втома зморила. Пробудилась від… присутності у домі його, вбивці! Він був тут! Зовсім поряд. Тихо ступав по килиму, добре орієнтуючись у темряві. Двері її спальні ледь чутно скрипнули, скрикнула «мама!» прохромлена ножем стара доччина лялька. Швидкі нервові і вже необережні кроки наближались до дверей Даникової кімнати, вона похолола і почала читати «Отче наш». Убивця шарпнув за клямку, двері тихо прочинилися і Віорелія почула його збуджене голосне дихання… В цю мить внизу хтось загрюкав щосили у браму, завалували сусідські собаки. І кроки, що було завмерли на порозі кімнати, прогупотіли і стихли в напрямку сходів. По їх важкій розмашистості Віорелія зрозуміла, що вони належать… чоловікові… якомусь чоловікові… Грюкіт у ворота повторився. Далі стало тихо, як у вусі. І моторошно, як на цвинтарі.
Вранці Жоржетта знайшла Віорелію Віорелівну за шафою напівживою від страху. Побачивши служницю, Віоріка зовсім ошаліла і хрипіла, тикаючи наперед себе кухонним ножем. Нарешті, зрозумівши, що день білий і небезпека минула, хазяйка з допомогою покоївки вибралась зі схованки.
– Як ви тільки в ту щілину забились? –дивувалась Жоржетта, вхекавшись розбирати барикаду зі стільців, столів, тумбочок і дзеркал: — Недарма кажуть, що страх і слона зажене в мишачу нірку.
Віорелії було не до жартів: вона хотіла переконатись, був то сон чи… Спотикаючись на ватних ногах, побрела у спальню. І те, що побачила: зім'яту, розметену постелю, прохромлену ножем ляльку на підлозі, — повергло її знову в безодню страху. Вона кинулася бігти — геть, геть з цього дому! — і, певно, розбилася б, зірвавшись зі східців, але покоївка вчасно підхопила її, приказуючи:
– Е ні, вбиватись самій не треба, ми ще вбивця не покараний…
Ні про що не розпитуючи, Жоржетта вивела безумну з відчаю Віорелію Віорелівну на подвір'я, посадила на лавочці під кущем розквітлого ясмину, закутала пледом, хоч на вулиці добряче припікало, і пішла шукати валер'янку.
* * *
Останнім часом Тодор Йонович рідко бував вдома. Після розвалу колгоспу і приватизації землі кликали його очолити селянську спілку, але він відмовився і зайнявся бізнесом: відкрив два ковбасні цехи, завод мінеральних вод, а от уже завіз обладнання для броварні. Ковбасні цехи зразу ж принесли йому чималий прибуток з огляду на дармове м'ясо вирізаної ним у перші дні так званої реорганізації всієї, «до хвоста», колгоспної худоби, починаючи зі свиней і кінчаючи дійними коровами та тягловими кіньми. Тож селянам, охопленим гарячкою розпаювання землі, зосталися лиш голі стіни колись величезної тваринницької ферми. Збагнувши, що з ними вичворив колишній «батько рідний» домнул Чепрага, село рипнулось було позиватися, але на якій основі, коли жодним законом не були передбачені права колишніх членів розваленого колгоспу? Тож покричали-погаласували, а не знайшовши правди в суді, простили і самі вже просили Тодора Йоновича купити за безцінь їхні поросятка та телятка для його ковбасних цехів. І домнул Чепрага, як добрий батько, теж простивши своїм колишнім кріпакам колгоспним дитячі домагання, милостиво скуповував домашню худобу, аби селянам було за що бодай лопату купити, щоби свої
