наділи розпайовані обробляти. Адже й техніка вся теж з його легкої руки невідомо куди ділась (але за чималі гроші) і тепер на тракторній бригаді лиш вітер гуляв та собаки здичавілі блукали серед іржавих куп негодящого брухту.
Завод мінеральних вод Тодор Йонович збудував коло двох природних джерел мінеральної води на галявині Синявського лісу, отих самих слатин 11, з яких навіть корови не пили. А варто було розлити солонувату джерелицю в пластикові пляшки та розбовтати вуглекислим газом, як і народ в чергу став за цілющо-лікувальною водою. Майже дармові гроші рікою потекли у кишеню підприємливого Тодора Йоновича, та такою широкою, що скоро він за безцінь купив збанкрутілий і розкрадений консервний завод в обласному центрі, обладнав його дорогими імпортними лініями і став першим в області легалізованим мільйонером, як і годиться, при шикарнім офісі та шестисотім «Мерседесі.»
Віорелія Віорелівна ніколи серйозно не цікавилась чоловіковою роботою ані тоді, коли він головував, ані тепер. І не зовсім через свою жіночу обмеженість чи скромність. Так була привчена Тодором Йоновичем з перших днів сімейного життя: покладатись цілковито на нього, свого чоловіка, і знати своє, жіноче, місце. Помічницями собі брав дипломованих економісток і бухгалтерок, переважно жінок спритних, ризикових і, як казали в селі, «слабких на передок», яких тримав в узді, як норовистих кобилиць. Про не зовсім чесні махінації чоловіка Віорелія здогадувалась із підслуханих нехотячи балачок селян, із уривків телефонних розмов Тодора. Але до голови не брала: не бачила в тому ані гріха великого, ані переступу проти закону, бо вірила словам свого мудрого тата, що «чесно жити — бідно жити». То чого мала чіплятися до Тодора? Хіба він придумав цей світ і це життя? Та піп у церкві не святий. Мала перед очима отця Онуфрія, із яким жили в межу. Досі у вухах стоїть хруст свячених крашанок, атож, тих самісіньких, попом освячених, що їх люди на Пасху біля церкви клали у кошики служок, а потому їх три дні по Великодню хрумали попові свині…
Але що в тім поганого — не викидати ж добро! А за радянських часів у їхньому селі не було зовсім убогих чи голодних, і в лікарнях добре годували. То тепер, коли стільки нужденних, завели звичай на врочисті свята ходити з дарами по шпиталях та сиротинцях… Та щось не чутно, аби серед тих дающих та були місцеві панотці… хай Бог простить її грішну…
А Тодор Йонович, хоч проповідей не читає, а свого не жаліє убогим і немічним. Перед кожним святом релігійним, як пишуть місцеві газети і телебачення показує, офірує лікарням, інтернатам для малих і старих сиріт продукти. А в тій же Буківці, де стільки відголовував, за власні кошти, кажуть, церкву зводить. Кажуть… Кажуть Віоріці добрі знайомі, одверто лестячи. Казала Міля, забула з якої притичини, але казала, потупивши смиренний черничий погляд. Сама Віорелія спробувала заговорити з Тодором на цю тему, але він тільки пильно зиркнув на неї і суворо спитав:
– А ти, жінко, ніби дивуєшся? Ніби сама не знаєш, скільки я добра зробив для людей, з тої ж таки Буковки? Пригадай, що то за пустка була, коли я туди головою прийшов… Згадай, в яких злиднях сама росла… А я колгосп мільйонером зробив, а їх, засранців, людьми. Ґаздувати навчив, показав, як на теплицях мільйони заробляти… Згадай, скільки в селі за мого головування машин було: в кожній хаті… А вони… ще лиш поголос пішов про реорганізацію, як почали за землю битися та на мене плювати! Та… Бог з тим народом… Має тепер те, що має. Аби хоч кров не пролили за ту землю з дурного розуму… Тому й на церкву дав, за поману 12. Сказано ж: дающого рука нє оскудєєт… Будемо й ми надіятись, що… нє оскудєєт.
Тож не переймалася Віоріка діяльністю Тодора. Тривожило інше, те, що з тих пір, як Тодор зайнявся приватним підприємництвом, вона майже не бачила чоловіка. В дім з'являвся рідко: перепочити між постійними відрядженнями за кордон, метанням між цехами і заводами, закупкою сировини і вибиванням кредитів. Бізнес поглинув його з головою. Даремно Віоріка намагалась поговорити з ним про сина, який закінчував юридичний факультет в Букурешті. Їй не хотілося, щоб її улюбленець, як вже дочка, десь поневірявся далеко від дому.
Тим більше, що Тодорові здався б надійний юрист. Звичайно, Данику ще далеко до професіонала, але пора йому впрягатись у сімейний бізнес…
І от цей жах… Її збиралися вбити! У власній хаті… Але хтось знав… все-таки хтось знав… А може, вона збожеволіла від страху, кликала на поміч?!. Бо отой грюкіт у ворота… Яку добру душу Бог послав у смертну хвилину спасти її?.. Вона вже чула кроки, дихання вбивці… дихання смерті… Боже, невже це з нею відбувалося?.. Усвідомлення, що вона могла лежати закривавлена і бездиханна зараз на своєму ліжку, потрясло жінку з новою силою, повергнувши в страх і розпач. Вона заридала, забилась в істериці.
Прибігла, нарешті, з валер'янкою покоївка. Бліда і ніби враз постаршала на років десять, і тим дуже схожа на молоду Мілю, тулила до тремтячих вуст хазяйки склянку, співчутливо приказуючи дуже схожим на Мілин голосом:
– Поплачте! Виплачте свій страх, біль, але образу залиште при собі — вона вам ще пригодиться…
Віорелія ридала, дзенькотіла по склянці зубами, розливала по грудях ліки.
Нарешті притихла. Після нападу істерики їй справді полегшало. Закутавшись у плед, вона стала думати про дітей і внуків. І ці думки поволі приводили жінку до пам'яті. Вона зігрілась і вже могла тверезо осмислити нічну пригоду. Невже це був Тодоріка? Але чому? Навіщо йому було її вбивати?! І де взялась Жоржетта? Як вона могла проникнути у дім, коли двері були замкнені на три замки?!
Тепер у Віорелії Віорелівни не залишалось сумніву, що то Жоржетта розіграла з нею комедію. Їй стало враз соромно і бридко… Якась пройда має її за круглу дурепу, розігрує і шантажує. Але скоро цьому кінець. Зараз вона встане і поїде до Мілі, але не за тим , щоб ридати над її недолею, а спитати, з якою метою вона підіслала цю дракулицю? І схопивши Жоржетту за руку, спитала грізно:
– Як ти зайшла в дім? Відповідай, а то я тебе здам міліції.
– Просто, — спокійно відповіла та. — Ворота і всі двері в будинку були розчинені навстіж. Я навіть злякалася, подумала, що вас уже нема і що він спеціально залишив усе відчиненим, щоб підловити на мокрусі мене.
– Тебе? Слухай, дівко, що ти городиш? При чім тут ти?
– А при тому, що він боїться, щоб я не відкрила вам очі і не розповіла про все… От причім…
– Про що — розповіла?
Раптом Жоржетта нашорошила вуха. Віоріка й собі прислухалась: до воріт під'їжджало авто.
– Це він! — тихо скрикнула покоївка. — Швидко у хату. На кухню! Робіть вигляд, що нічого не сталося. А я — в саду. Коли що — кричіть! — І щезла у хвіртці, що вела в сад.
Підхоплена тривогою, Віорелія Віорелівна й собі кинулась у дім, на кухню. Руки в неї тряслись, все тіло ходором ходило, але вона примусила себе вдавати, що зайнята миттям посуду. Вона чула, як в'їхав на подвір'я джип, як хряпнули дверцята. Бажання побачити вираз обличчя чоловіка в ту мить, коли він уздрить її, живу і неушкоджену, перемогло страх, і вона стала в порозі кухні і побачила…
Жоден м'яз не здригнувся на обличчі Тодора Йоновича. Прошкуючи до кабінету, як завше заклопотаний, зверхньо-поблажливий, навіть не привітавшись, кинув на дружину, що заплакана завмерла у дверях кухні, байдужий погляд і несподіване для неї запитання:
– То ти надумала їхати чи ні? Бо завтра я знову від'їжджаю за кордон. І буду там довго.
Давлячись словами, вона відповіла:
– Дітей немає. Поїхали ніхто не знає куди. Будуть тільки за тиждень. Так сказали на роботі….
– Тоді чекай. — І зачинив за собою двері. Точнісінько так, як робив
