через брак пального. Наявні проекти не могли створити нічого кращого.
Ось чому корабель летів без людей. На його борту знаходився робот — людиноподібний механізм, який мав завдання провести комплекс досліджень в чужому світі і передати інформацію на Землю.
Десять років летить ракета, невидима в найбільші телескопи і радіотелескопи. Вона керується па відстані з Міжзоряного Пульта — вірного супутника Сонячного Острова. Таємницею огорнута діяльність невеликого колективу цієї лабораторії в небі. Відомо лише, що тут випробовуються нові методи зв’язку, нові енергії, які незабаром стануть на службу людству. А поки що…
Поки що три астропілоти і четвертий Іван Заграва — капітан Пульта — невтомно чергують, впевнено ведучи далеку ракету до невідомого світу.
Капітана зустрічав його заступник Михайло Клинов. Вони міцно обнялись і мовчки, з хвилюванням поглянули в очі один одному. В погляді Михайла, на його сухорлявому, втомленому обличчі було захоплення і тривога. Червоні повіки нервово здригались.
— Уже? — прошепотів Заграва.
Заступник схвально кивнув. Потім сказав, ковтаючи слова:
— Про це не можна говорити. Я не спав сім діб. Спостерігав.
— Воно й видно$7
— А якщо за цей час все кінчиться? — жалібно запитав Клинов.
— Побачиш записи. Твоє здоров’я належить людям, — строго сказав Іван. — У нас не так багато астропілотів. Іди.
— Ще раз погляну, — попрохав Михайло. — Не можу. Ходімо разом.
Крізь вузькі коридори і систему шлюзів космонавти пройшли в сферичне приміщення. Клацаючи важкими черевиками по магнітній підлозі, вони минули ряди буйних рослин, освітлених променями Сонця, і ввійшли до кулястої кімнати. В повітрі пливла голуба імла. Тут тяжіння не діяло, і космонавти легко попливли, відштовхнувшись від стінки, до центру сфери. Там стояло три крісла з дивними$7
Над капітаном з’явилося прозоре накриття, на голову опустилося широке кільце. Його пальці пробігли по рядах кнопок на невеликому пульті.
І тоді сутінки в приміщенні розвіялися, зникли в одну мить. Стінки кулі стали прозорими. Створилося враження, ніби космонавти потрапили в каюту великого космічного корабля. Спереду видно було широченні оптичні отвори в формі ромбів з заокругленими$7
Заграва схвильовано перезирнувся з Клиновим і ще раз ввімкнув щось на пульті. Оптичні отвори стали прозорими. За ними темрява космосу розквітала золотистим дощем зірок. А між ними сліпуче променів ясно видимий неозброєним оком жовтий сонцеподібний диск — зірка Тау Кита, центр нової системи.
— Пора гальмувати, — після довгої мовчанки сказав Михайло.
Іван не відповів. Він не одводив погляду від чарівного вогню далекого світу, зворушений ним, вражений, хоч і ждав цієї зустрічі багато років. І не кулею газу, не купою речовини здавалося йому далеке сонце, а чудовою квіткою, серцем чужої системи. Нарешті, отямившись від чар, Заграва тихо сказав:
— Друг.
Постать у кріслі ракети, видима на екрані, ворухнулась. Почулася ввічлива відповідь:
— Слухаю, капітане.
— Як політ?
— Згідно розрахунків. Деякі відхилення я виправив.
— Скоро час гальмувати, Друг.
— Я пам’ятаю, капітане, — відповів робот. — Зона гальмування почнеться через три години двадцять хвилин згідно годинника корабля.
— Через дві години по-нашому, — прошепотів Михайло. — Я залишусь, капітане.
Заграва заперечливо похитав головою. Потім промовив:
— Дій згідно програми, Друг. До побачення.
— До побачення, капітане, — піднявши руку, відповів робот.
Минають години. Екран зв’язку тьмяний. Заграва лежить, заплющивши очі, в кріслі серед сфери Міжзоряного Пульта — непорушний, мовчазний. І лише думка його напружено пульсує, творить мереживо з потоку$7
Це дивовижне явище, явище мислення і плину свідомості в часі, — непідвладне, таємниче, чудесне. Воно — найглибша таємниця буття.
„Земля і я, Іван Заграва. Планета і маленька жменька матерії, що зветься людиною! Що спільного між нами? Яка розмірність? Ти несеш на собі мене і мільярди моїх братів, ти тримаєш на плечах Атласа наші споруди і суперечки, наші болі і надії! Але ж я — твоє породження — тримаю тебе в своєму розумі, в серці. Ось я заплющив очі. І ти пливеш у моїй уяві серед пітьми — блакитна, тремтлива, тепла і рідна. Ти в мені, в моєму мозку. Я оглядаю тебе, вивчаю, пригортаю до серця і знову відпускаю в зоряну прірву. Пливи. Неси мене в галактичну безвість. А я несу тебе в собі! Хіба не дивина?
Хто ж тоді старший? Хто більший? Ти, Земле, що на могутніх раменах впевнено і непохитно несеш мільярди пігмеїв, невидимих уже з висоти$7
Іван Заграва лежить. Його тіло нерухоме. А за склепленими повіками пульсує жива, гаряча думка. Вона сягає в запаморочливу глибінь, вона бачить далеку ракету, яка, ніби вістря розуму Науки Землі, впевнено заглиблюється до сусідньої зірки, щоб протягти незриму нить великого єднання. Ще трохи… Ще зовсім небагато — і відкриється тайна. Як важко бути спокійним. Хочеться схопитися, щось діяти, підігнати час. А воля каже — ще трохи! Хай почуття киплять у клітці розуму, хай підкоряться великій доцільності.
З пітьми виникли чиїсь очі. Чорні, блискучі, з трохи припухлими повіками і пухнастими віями. Вони запитливо вдивляються в душу Заграви, а чорні брови над ними вигинаються в подиві, мов ждуть якогось чуда. І повзе шепіт в тиші очікування: „Як ви почули мою думку?“
А, це вона — дивна дівчина-супутниця. Марія… Марево… Закохана в Сонце і простір. Вона теж увійшла в серце. Ввійшла і ось — з’являється негадано. Негадано? А може, ні? її думка відбивається в моїй. її серце хвилює моє. Що спільного між нами? Які невидимі пасма, звідки, коли простяглися між нашими долями? А це так. Саме так. Нікуди не дінешся від пульсації живого зернятка нашої спільної долі, яке стукає в серце. Стукає. Воно було непомітним, але живим. Саме так. Навіть гігантська модель зерна буде мертвою, буде тягарем, який треба відкинути з дороги$7
Заграва в пітьмі намацав клавіатуру апарата внутрішнього зв’язку. Ввімкнув сектор Служби Сонця. Попросив автомат знайти нову співробітницю Марію Райдугу.
На блакитному прямокутнику виник зал астрофізичної лабораторії, потім знайоме обличчя. Подив, радість і замішання в дивному чарівному поєднанні промайнули на дівочому личку.
— А… то ви?
— Я, Маріє… Я бачив вас перед собою.
— У сні?
— Ні… Я думав про вас.
Марія мовчала. Вона дивилася на Заграву, і губи її тремтіли.
— Марія…
— Я чую…
— Ракета наближається до Тау Кита. Незабаром ми побачимо новий світ.
Очі Марії спалахнули ясними промінцями.
— І мені можна буде побачити це?
— Можна, Маріє… Я й хотів запросити вас. Адже ви обіцяли прийти. Я розповім про цікаві речі.
— Я прийду… Я обов’язково прийду.
— Тоді завтра… Чуєте, Маріє? Я жду вас завтра.
Кілька годин відпочинку, а спати не хочеться. Перед очима Марії пливе могутнє марево — гігантська пульсуюча куля Сонця. Вона спостерігала за ним десять годин підряд і тепер несе в собі, як дорогоцінне видіння, його вогнисту красу, його творчу, невгасиму полум’яність.
Хвилі дрімоти колишуть дівчину, м’яка голубизна огортає її обіймами невагомості. А з сутінків пливуть на неї, розпукуючись золотистими квітами, протуберанці, котяться грандіозні вихори матерії, ніжними переливами міниться сяйво корони. А збоку чується голос Учителя, і свідомість не в силі одразу сприйняти таку велику навалу вражень. Що він каже? Наука підходить до нових глибин матерії? На порозі зовсім
