— І він теж. Вони були нерозлучні.
Заграва мовчав. Хвиля ніжності і жалю прокотилася в грудях. Марія зітхнула, ясно поглянула на свого супутника.
— Вони не вмерли для мене. Я донині відчуваю їх поряд. Добрі серця не вмирають ніколи.
Це правда. Велика істина. Тисячоліття минають, а діла, ідеї, думи великих і добрих людей не вмирають. Вони живуть, торжествують, стають думами інших людей, втілюються в дійсність.
А Марія розповідає далі. Вона веде Заграву по химерних і складних лабіринтах своєї свідомості, розкриває неповторний, чудовий світ.
— Я ще змалку якось дивно відчувала навколишнє. Мені здавалося, що я не існую окремо від людей, дерев, тварин, зірок… Що я зв’язана з кожною$7
Я одійшла вбік, у зарості, потім вийшла на галявину. Там росла тоненька тремтлива берізка, а навколо — м’яка кучерява трава і незабудки. Все це освітлювалося сонцем і переливалося краплями роси. Я не витримала. Я впала на траву, цілувала її. Я пригортала до грудей берізку, пестила її, а вона доторкувалася до мене плакучим гіллям, і я чула тихий шепіт вдячності. Ви не смієтесь, друже? Може, це дуже наївно?
— Ні, я не сміюся, Маріє, — зворушено сказав Заграва. — Говоріть, говоріть.
— І ніколи не залишало мене таке відчуття великої єдності. Я вдячна природі, Сонцю за нього. Я відчувала, що живу не в порожньому широкому світі, а в єдиній домівці, що ми дишемо одним повітрям з далекими$7
Марія замовкла. Заграва задумливо дивився на неї, тихо говорив:
— Ви дитя нової епохи. Так будуть відчувати всі незабаром. Колись така свідомість була винятком і часто вважалася ненормальним психічним станом. Згадайте хоча б Джордано Бруно. Він володів саме таким світосприйманням. Безумовно, він відчував велику єдність світів, передчував майбутній могутній союз їх.
— І згорів за це!
— І згорів, — повторив Заграва. — Так і треба. Горіти на вогнищі своїх переконань. Горіти, а не чадіти.
Космонавт широко посміхнувся, ніби розганяючи легкий смуток настрою і, рішуче міняючи тему, сказав:
— Дякую вам, Маріє.
— За що? Я так мало розповіла.
— Я зрозумів більше, ніж було сказано. А тепер моя черга. Ви хотіли знати про мою роботу, про Міжзоряний Пульт. У нас є ще небагато часу. Запитуйте!
— Я не знаю, що запитувати. Я слухаю вас.
— Хай буде так. Але про дитинство і батьків я не буду вам розповідати. Ось побудемо на Землі, я вас познайомлю з мат$7
— Ви обіцяли розповісти про психічну енергію і про її зв’язок з м$7
— Це не секрет, — серйозно сказав Заграва. — Але сили, зв’язані з цією енергією такі колосальні, що Вищий Пленум Землі вирішив обмежити число вчених, які займаються цією проблемою, щоб уникнути всяких несподіванок. Так от, слухайте. Ви знаєте, що до Тау Кита летить ракета, що вона керується на відстані з цього Пульта?
— Я знаю. Тільки завжди дивувалася, як здійснюється зв’язок. Адже кванти енергії летять роками до тієї зірки.
— От-от. Я бачив, що це спантеличує вас. Та й не$7
— А хіба енергія думки розповсюджується швидше, ніж промінь?
— Психічна енергія розповсюджується не в електромагнітному чи гравітаційному полі. Отже не підлягає нашим часу і простору. Взаємодія відбувається практично миттєво.
— На будь-яку відстань?
— Так.
— Це незбагненно…
— Ні, просто незвично. Хоч ця енергія оточує нас з ус$7
— Я розумію, Іване. Це дуже переконливо. Говоріть, говоріть…
— Так от. Пленум Вчених Землі вибрав кількох космонавтів, у тому числі й мене. Хоч енергія думки передається на відстань спеціальними генераторами, але для конденсації потрібна жива людина з певною $7
— Але ж це небезпечно?
— Що небезпечно? — не зрозумів Заграва.
— Віддавати свої психічні сили. Ви дуже виснажуєте себе.
— Це не так. Ми тут зустрілися з не$7
— Які перспективи!
— Дуже великі… Коли людство опанує цей новий потік енергії, воно стане всесильним. Дослідження показують, що енергія думки — це все. Життя і смерть. Творчість і занепад. Прогрес і виродження. Здоров’я і хвороба. Керуючи нею, можна керувати в будь-якому напрямку життям суспільства. Правда, і досі це було так, але не всіма усвідомлювалось. Візьміть хоча б такі постаті, як Сократ, Бруно, Спартак. їхні тисячолітні образи — безумовно, результат могутніх позитивних енергій думки, які конденсувалися в цих особах.
— Але чому так довго людство не вірило в цю енергію?
— Боялися містики, — всміхнувся Заграва. — Все, що стосувалося енергії психіки, відносили до потойбічного світу. От деякі вчені і вважали, що краще не визнати передачі думки на відстань, ніж грати па руку містикам.
— Це недостойно вчених! — обурилася Марія.
— Тоді було мало фактів, — заспокоїв ЇЇ Іван. — Але ще я пам’ятаю палкі суперечки з цього$7
— Але як, за яким принципом відбувається передача й прийом$7
Заграва дивиться уважно на дівчину, відповідає їй на запитання, але за словами вона відчуває набагато більше, те, що не вкладеться ні в які фрази.
— Тут багато неясного. Багато гіпотез. Треба думати, шукати. Ми взагалі мало що знаємо про енергію. Про її взаємозв’язок з видимим$7
— Для науки? — якось дивно запитала Марія.
— І… для науки, — раптом запаленівши, уточнив Заграва. — Якщо ви не будете заперечувати, я познайомлю вас з деякими$7
— З вами? — зраділа Марія.
Космонавт мовчки нахилив голову.
Дівчина теж замовкла. Чи потрібні були тепер звичні слова? Хіба у них не одна доля, не єдине серце і розум? Хіба можуть бути для них різні шляхи? Може, згадати? Може, сказати про маленьку дівчинку Маню? Як він подивиться, як поставиться до дитячих мрій, які тепер втілюються в життя? А може, не треба? Хай буде поки що таємниця. Хай буде казка.
Заграва відштовхнувся від свого стільця, підплив до дівчини, взяв її за руку.
— Ну, досить розповіді. Нам пора.
Він поставив зачаровану Марію на магнітну доріжку. Важкі черевики прилипли до металевого покриття. Дівчина жартівливо сказала:
— Ви мене поставили на ґрунт реальності, витягнувши з св$7
Обоє засміялися. Заграва відчинив люк у сферичне приміщення Пульта, ввійшов туди. Марія обережно попрямувала за ним, вже наперед передчуваючи щось незвичайне, що мало статися за мільярди мільярдів кілометрів від системи Сонця.
За ромбовидними оптичними отворами сяяв сліпучий диск Тау Кита, чорніло зоряне небо, а зліва наближалася до ракети зеленкувата куля чужої планети.
Марія причаїлася в кріслі поряд з Загравою. Вона втратила почуття часу і простору. Був лише швидкий політ назустріч новому світу, назустріч захоплюючій таємниці. В далекому кораблі, біля керівного пульта, ворушилася людиноподібна постать. Заграва давав їй якісь накази, вислуховував відповіді.
— До планети — два мільйони кілометрів, капітане!
— Швидкість?
— Сто п’ятнадцять кілометрів на секунду! Всі системи працюють нормально!
