— Дякую, Друг! Продовжуй політ.
Марія ледве чутно торкнулася рукою плеча Заграви, прошепотіла:
— Це робот?
— Так.
— Його звати Друг?
— Так, Маріє.
— Як це чудово…
— Хочете, я познайомлю вас?
— З ним? — здивувалася Марія.
— А чому б і ні? Друг, пробач за турботу…
— Слухаю, капітане.
— Познайомся з Марією, Друг.
— Хто така Марія? — запитав робот, трохи повернувши голову набік.
— Мій товариш, Друг, — відповів Заграва.
— Товариш мого капітана — мій друг, — лаконічно відповів робот.
— Передайте йому привіт, — схвильовано озвалася дівчина.
— Марія передає тобі привіт, — повторив Заграва.
Друг підняв руку, помахав граціозно пальцями-маніпуляторами.
— Привіт, привіт! — виголосив він. — Марія буде працювати на Пульті?
— Я сподіваюсь на це.
— Хай не сумнівається, — авторитетно сказав Друг. — Дуже цікава робота. Вона не жалкуватиме. Безліч нових сигналів, навіть я не встигаю аналізувати їх. А що буде на планеті?
Марія і Заграва перезирнулись, тихенько засміялися.
— Навіть ви переконливіше не сказали б, — прошепотіла дівчина
— Моє виховання, — заперечив Заграва. — А тепер повна тиша. Я вмикаю всю систему досліджень і трансляційну мережу для передачі на Сонячний Острів.
Заграва кілька хвилин працював з приладами$7
— Говорить Міжзоряний Пульт. Викликаю Вищий Пленум Учених Землі.
В приміщенні сфери прокотився гучний голос:
— Ми чуємо, друже Заграва! Всі вже давно чекають. Говори?
— Говорити нічого, — радісно заявив капітан. — Хай замість мене говорить далекий світ. Я переключаю на Землю всі системи корабля. Через півгодини — фініш! Через півгодини — новий світ!
Заграва виключив зв’язок, поглянув на дівчину. Вона несміливо запитала:
— Хто це був?
— Зорін.
— Академік Зорін? — вражено перепитала Марія. — Сам Президент Пленуму?
— Він, — задоволено відповів Заграва. — Власною персоною. А чого вас це дивує? Там зібрався весь „Олімп“, всі наукові боги. Хіба ж просте діло — вперше сягнути іншої зірки?
— Іване…
— Що, Маріє?
— Я хотіла запитати вас… Може, це наївно, але все-таки цікаво. У своїх мріях про інші світи я завжди бачила людей далеких планет схожими на нас. Вони були різного забарвлення, в казкових убраннях, але все одно такі, як і ми. Чи так воно насправді?
— Навряд, — серйозно відповів Заграва. — Я гадаю, що ні, не схожі. А чому ви запитали мене про це так зненацька?
— В польоті сюди, тоді, як ви спали… Ні, ні, не сваріться, я жартую, — як ви лежали з заплющеними $7
— Я чув, — сказав Заграва. — Говорив Огньов з якимсь$7
— Саме так. Мене зацікавила його розповідь про політ на Венеру.
— Я зрозумів, Маріє. Це справді дивно. Факти свідчать про розумне життя, а нічого не видно. Ви це хотіли запитати?
— Так. У чому ж справа? Де воно — те життя? В яких формах?
Заграва повернувся до дівчини і почав говорити — гаряче, переконливо:
— Це найбільша біда нашого розуму — принцип ототожнювання. Ми вже говорили про це. Довгий час взагалі вважалося єретичним — говорити про життя на небілковій основі. Нібито Земля і її життя було законодавцем і взірцем для всього безконечного Всесвіту. Під виглядом діалектики проповідувались просто антинаукові твердження. Власне, що ж таке життя? Якщо широко глянути на світ, життя — це все, що ми бачимо. Все рухається, обмінюється енергіями, народжується і вмирає, має подразливість різних ступенів. Отже, вся матерія, вся природа — це єдине життя. Те, що ми звикли звати життям, це лише певна форма його, і розум — вищий вияв життя. Але ускладнення, яке веде до вияву розумової діяльності, залежить від умов, що панують на планетах. На Землі воно прийшло до створення білкового життя, на іншій планеті — до якогось іншого. А можливі істоти, які пішли так далеко в своїй еволюції, що взагалі зникли з наших$7
— Так говорив і Огньов.
— Правильно говорив. Можливо, так сталося на Венері. Це планета трохи менша, ніж Земля. Вона скоріше сформувалася, охолола. Мільйони років різниці в часі розвитку мають велике значення. На ній панують тепличні умови, адже Венера одержує набагато більше енергії. Я гадаю, що там ішов бурхливий еволюційний процес, який не переривався ні льодовиковими періодами, як па Землі, ні, може, геологічними катаклізмами. У всякому разі, життя, яке виникло в умовах потужних радіацій і активного розвитку, швидко дійшло до появи розумної істоти. Кілька мільйонів років пошуків, боротьби, оволодіння енергіями, пізнання головних таємниць буття — і розумні істоти Венери могли проникнути в такі сфери Безмежжя, що ми просто не можемо зрозуміти їх..
— А вони нас? — жваво запитала Марія.
— Вони… вони нас, безумовно, можуть. Адже вони пройшли той шлях, яким з такими$7
— То, може, вони навіть бачать нас, чують? Знають про наші польоти?
— Що ж, цілком можливо. Але тут ми ступаємо на хиткий грунт здогадок. Я ніколи не оцінюю дії інших істот, тим більше вищих від мене, з позицій своєї логіки. Ви розумієте мене, Маріє?
— Я розумію… Можна легко помилитися. Але я не вперше чую такі думки. Ваші слова нагадали мені вечори над Дніпром… Я тоді була малим дівчам.
Марія метнулася назустріч своїй таємниці, ніби кидалася в холодну воду. Чому вона так вирішила? Чи, може, не вона? Може, то серце не витримало, відкрилося назустріч йому?
Заграва тривожно глянув на дівчину, вражено завмер. Сива брова здригнулася, піднялася вгору.
— Як ви сказали? Вечори над Дніпром… Марія… Марія Райдуга… Невже це правда? Ви Маня? Маленька чорноока дівчинка? Та сама, що ховалася за верандою?
— Та сама, — радісно сказала Марія, і сльози вдячності виступили в неї на віях. — Маленька… чорноока… Я нічого не забула, я все пам’ятаю. І вас, і Гримайла, і старого Сума, і директора Лисицю.
— Значить, мама… загинула? — смутно прошепотів Іван. — Яка жінка була… яка людина…
Хвилинний смуток, ніби весняний мороз, повіяв над серцями. Ненадовго. Хіба можна сумувати серед торжества життя? І знову сяють дівочі очі, і знову розпрямлюються брови Заграви. Летять, струмують спогади, думки.
— Так ви не забули мене?
Чи забув він? О ні! Ті дні вирізьбились назавжди в серці. Тоді сталося дуже багато.
— Скільки тоді було сказано, скільки вимріяно, — щасливо каже дівчина. — Пам’ятаєте ваші гіпотези про прибульців? Ваші мандрівки в машині часу?
— Пам’ятаю, — сміється Іван. — І вірю в них. Ще трохи, ще кілька років — і ми будемо знати істину. Не треба лише боятися припущень, думок, гіпотез…
— А як же Гримайло? Його машина часу?
— Ще живий старий. У нього великий інститут. Вони працюють над важливою проблемою — зв’язати суб’єктивні подорожі в часі з практичним застосуванням. І ще одна проблема — може, найважливіша — проникнення в сусідні світи, в світи інших вимірів. Це буде грандіозно — з’єднати сусідні світи, вивести їх на
