назад, на знайому, квітучу, улюблену Землю, де так спокійно, де не треба боротися з косм$7
Але той голос був ледве чутним. То був голос тіла, що залишалось далеко, на Землі. А посланець розуму, серця — „психодвійник“, ніби всепереможна стріла, мчав крізь протуберанці, крізь потоки радіації, крізь пружні енергетичні поля все далі й далі.
Напруга збільшувалась. Відчувалася спека. Свідомість їхню оточувало суцільне сяйво. Вогонь і устремління. Вічне прагнення до таємниці — ось що вело їх у калейдоскопі полум’я.
І ось вогняний вихор обірвався. Залишився позаду. Перед ними виник неосяжний простір. Позаду, — там, звідки вони прилетіли, де тільки що клекотіла стихія вогню, — блищала блакитна сфера ніжних тонів. А внизу — майоріли райдужні обриси невідомого світу. „Психодвійник“ метнувся туди. Він бачив казкові сплетіння барв і променів, з яких виникали форми будівель і утворів.
Це був новий світ. Це був Сонячний Світ, Світ Полум’яний. Невидима, плавна, але вражаюча по своїй потужності сила зупиняла „психодвійник“, не дозволяла йому наблизитись. Ріона та Буревій посилювали устремління, але годі було.
Чарівний світ залишався внизу. Як фантом. Як химерна мрія. Як марево на обрії в пустелі. Не вистачало енергії, щоб пізнати його, заглибитись у нього.
Та ось раптом хтось метнувся до них з того$7
Підійшла остання межа. Свідомість „психодвійника“ не витримала напруження Сонячного Світу. її кинуло назад, до блакитної сфери.
Замерехтів полум’яний океан. Протуберанці. Чорний Космос з м$7
Вони стояли перед Багряном — радісні, урочисті, мовчазні.
— Я ніколи не прощу вам цього, — із сльозами на очах казав Багрян. — Як ви могли? А якби нещастя? Я б не пережив такого. Як ви могли? Як ви сміли?
А вони мовчали, не в силі сказати й слова$7
Багрян, поглянувши на їхні блаженні лиця, махнув рукою.
— Я бачу, що від вас нічого не доб’єшся. Ви втратили від радості здатність говорити. Хоч скажіть — є там Світ? Матакрішна правду сказав?
— Є, Багряне, — прошепотіла Ріона. — Є Світ Полум’яний. Але хай трохи пізніше. Пізніше. Ми зараз не можемо…
Вони вийшли з прим$7
Сяяло Сонце на блакитному небі. Воно щирим золотом, ніжним променем вінчало чола дітей своїх за їхній великий подвиг. І співали деодари, шуміли привітально потоки, задумливо лаштувалися в надійну охорону скелі, щоб зберегти, щоб захистити грудьми своїми перших сонячних мандрівників — провісників вогняної епохи людства
Вона прийде. Якщо двоє, об’єднавшись, змогли піднятись до Сонця, то те ж саме зможе зробити Об’єднане Людство. Воно проникне в Полум’яний Світ, до Вогняних Братів.
А піднявшись до них — воно стане такими, як вони. Бо піднятись до Вогню — це значить стати Вогнем.
Частина друга. Вогонь Прометея
ЩИТ СЕРЦЯ
Пролунав мелодійний звук. То настінний хронометр відзначив схід Сонця.
Самі собою відчинились широкі віконниці. Гірське прохолодне повітря дихнуло в кімнату, запрошуючи до праці.
Учитель Сонцезір встав, хутко одягнувся в робочий костюм — голубі спортивні штани і куртку з короткими$7
Промені світила ковзнули з-за гряди гірських снігів, легким і грандіозним помахом змітаючи з долин $7
Сонцезір радісно вбирав у себе животворну силу Сонця, пив разом з пробудженими$7
Проробивши кілька гімнастичних вправ з глибоким$7
Одразу стало бадьоро, легко, весело.
Сонцезір повернувся до Школи. Ввійшовши до своєї кімнати, ввімкнув Мережу Зв’язку. На екрані з’явилося привітне обличчя юної дівчинки. Вона білозубо всміхнулася Учителю.
— Я вітаю тебе, Сонцезоре. Що потрібно?
— Бажаю ясності, Ластівко. Мені потрібна Велика Матір.
— Вона буде зайнята десять хвилин. Це влаштує тебе?
— Так. Я буду ждати.
Ластівка зникла з екрана$7
Сонцезір почув сигнал апарата Зв’язку, повернувся до екрана. Ластівка сяяла посмішкою.
— Велика Матір готова слухати тебе, Учителю Сонцезір.
— Дякую, Ластівко.
Голубий екран покрився білою хмаринкою, потім на ньому виникло зображення кабінету. Стіл, шафа з книгами$7
Це була Зірниця, або, як її любовно називали учні Вищих Шкіл, Велика Матір, Покровителька Учбових Закладів Космічних Проблем. їй минуло вже вісімдесят років, хоч зовні цього й не$7
П’ятдесят років тому Зірниця віддала трьох синів своїх у Школу Космопілотів. Через п’ятнадцять років вони побували на кількох супутниках Юпітера і Сатурна, зробивши багато чудових відкриттів. Але в п’ятому польоті трапилась трагедія. Корабель зник. Сини Зірниці не повернулися на Землю. Розшуки не привели ні до чого.
Сумувала вся Земля. А печалі Зірниці не було меж. Вона місяць перебувала в Гірському Будинку Самотніх, а потім ще з б$7
Все це блискавкою майнуло в думці Сонцезора, і серце його радісно забилося, сприйнявши в себе глибокий, дружній погляд Великої Матері.
Мовчазно, одними лиш ледь помітними жестами привітались вони. Усміхнулись одне одному. Потім вона сказала:
— Один твій учень сьогодні вступає у повноліття. Ти це хотів сказати мені?
— Так, Зірнице. Ім’я його — Ясноцвіт.
— Прекрасне ім’я. Воно відповідає його суті?
— Я вірю в це.
— Ти добрий учитель. Чого ж бажаєш від мене?
— Перше: кілька хвилин твоєї присутності. Звичайно, з допомогою екрана.
— Згода. Кілька годин зранку у мене вільні.
— Друге: мені потрібна ще одна дівчина. Ти знаєш, Зірнице, що Космічна Група повинна бути
