шукати, шукати.
— Не пропадемо, — вперто сказала вона. — Нас уже шукають. Ракетні вертольоти. А якщо ні — то локатори із Землі намацають. Я хочу спочити.
Добромир заглянув за скло її шолома. Личко Зорі, справді, було втомлене і зеленкувате. Напевне, їй важко, адже вона така маленька і мініатюрна.
Дівчина рішуче сіла на великий плескатий камінь, потім прилягла. Очі її склепилися. Добромир почув її бурмотіння:
— Отак заплющити очі — і здається, що ти вдома. Поряд нечутно ходить мама, муркоче кіт, і за вікном шелестить яблуня.
Хлопець сів поряд з нею$7
Добромир поглянув на хронометр. Скільки вони ходили? Дванадцять годин. Чому вони заблукали? Яка необачність! Вийшли з селенолог$7
Добромир зусиллям волі відігнав неприємні думки. Геть, геть! Якщо і вмерти, то людиною, а не боягузом.
Він подивився на її тендітну постать у сріблистому скафандрі, тихо покликав:
— Зоре! Чуєш, Зоре?
— Чую, — прошепотіла вона.
— Може, підемо? — жалібно сказав він. — Час іде.
— Не хочеться, — зітхнула вона. — Все одно, нікуди не вийдеш. Спокійно будемо сидіти і ждати. Нас знайдуть, ось побачиш! Краще поглянь на зорі. Які вони прекрасні! Нема нічого прекраснішого від зоряного неба. Напевне, воно завжди було основою всього чудового: і поезії, і любові, і творчості, і прагнень до подвигу.
— А були такі люди, — зітхнувши, сказав Добромир, — що хотіли знищити цю красу.
— Що знищити? — не зрозуміла Зоря.
— Зірки. Зоряне небо.
— Нічого не розумію, — знизала дівчина плечима. Вона з ц$7
— Був такий проект, — почав пояснювати Добромир. — Здається, американського фізика. Тоді ще було таке розділення — американський, російський, французький. Як його прізвище — забув. Та це й не $7
— Ну-ну, розповідай, — підохотила Зоря.
— Він, той фізик, запропонував таке. Оскільки Земля використовує тільки нікчемну долю сонячної енергії, здійснити проект, за яким можна було б захопити всю сонячну радіацію.
— Як?
— Пошматувати на клапті Юпітер і зробити з нього$7
— Для чого це їм? — обурилася дівчина. — А потім, як же жителі Юпітера?
— Тоді думали, що там життя нема, — пояснив Добромир. — Але не в тому справа. Учений та його прихильники міркували так. На внутрішньому боці сфери можна буде розмістити більйони істот — значить, перенаселення не загрожуватиме Землі. Друге — вся енергія Сонця буде використана для потреб людей.
— Це якесь божевілля, — прошепотіла Зоря. — Навіть подумати страшно. Замкнути Сонце в якийсь ковпак!
— Ні, дивно те, що проект зовсім безграмотний науково, але він все ж обговорювався серйозно сотнями людей. По-перше, сфера з масою$7
— Та ні, не в тому справа, — не вгавала дівчина, обурено розводячи руками. — Справа не в науковості, а в напрямку мислення. Це ж дуже погані люди. Вони не мали ніякого розуміння краси. Замкнути людей у космічний ящик, закрити від них зірки! Бр-р! Жахливо. Певно, вони були хворі.
— Тоді було багато таких „хворих“, — додав Добромир. — З ядерної енергії робили бомбу, винаходились способи передачі енергії на відстань без дротів, а з цього$7
Зоря знову прилягла, знеможено відкинула голову на камінь.
— Навіть вмерти краще під зорями, — тихо сказала вона. — Ось так. І полинути прямо до них, стати однією з них$7
— Колись була така легенда, — сказав Добромир, — людина, вмерши, стає ангелом — звісно, хороша людина, — а потім її серце сяє, як зірка.
— Гарна легенда, — озвалася дівчина. — Я б хотіла, щоб вона була правдою.
— Ну, це забобони, — зверхньо заявив Добромир.
— Чому? — запитала вона.
— Як то чому? — розгубився він. — Легенда гарна, нічого не скажеш. Але ж стати зіркою — це не солідно.
— Ну для чого ж так прямолінійно, — докірливо сказала Зоря. — Я думала, що ти трохи поетичніший. Адже масштаби творчості зростають безконечно. Хіба не так?
— Ну так.
— У Безмежжі є такі могутні цивілізації, які вже не кораблі творять, не ракети, не картини чи симфонії, а цілі світи, планети, квіти на них, нову еволюцію, зірки.
— Ну так… так я згодний, — примирливо озвався Добромир.
— Бач, тобі обов’язково треба розжувати. Ти, мабуть, просто втомлений. Ляж і спочинь.
— Нема коли спочивати. Я вже втрачаю терпець. У нас кисню на дві години.
— Будеш метушитись — більше кисню витратиш, — повчально сказала Зоря. — Краще помовч, більше зекономиш.
Добромир прикусив язик. Звідки в неї така витримка? їй би керівником експедиції бути з таким$7
Хлопець мовчки приліг поряд з нею$7
В серці Добромира зародився дивний спокій. Він поглянув на туманну кулю Землі. „Десь там, на темному боці її, спить мама і сестри. Вони й не$7
Добромир поворушився, глянув на непорушну постать. Кашлянув. Вона мовчала, дивилася на кулю Землі.
„Сказати чи ні? Треба сказати. Залишилось півтори години. І кисню не буде. Треба сказати тепер“.
— Зоре… Зоренько, — покликав хлопець ніжним голосом.
Вона раптом рвучко підвелася на руках, тривожно подивилася на хлопця. Ніби й не$7
— Добромире! У мене болить серце.
— Серце? — не зрозумів він.
— Болить серце, — вперто повторила вона. — Так, ніби воно вмирає.
— Може, ти хвора? — стурбовано заметушився Добромир. — Може, кисень кінчається…
— Ні, — урвала його дівчина, не зводячи погляду із Землі. — Там якесь нещастя.
— Де?
— На Землі.
— Ну що ти кажеш, Зоре? — жалібно заперечив хлопець. — Там можуть бути досить часто нещастя, особливо на морі.
— Я не про те! — з болем сказала вона. — Там нещастя з р$7
Серце у Добромира впало. Не встиг. Тепер пізно. Вона не визнає його своєю „половиною“. Адже він не на Землі, а поруч з нею$7
Дівчина схопилася з каменя$7
— Йому боляче — рідному серцю! Воно на грані смерті! Що робити? Друже, що робити?
Добромир одвернувся, подивився в темну прірву біля своїх ніг.
— Ми самі — на грані загибелі, — глухо сказав він. — І потім… потім, може, це просто твоя вигадка. Ніякого нещастя нема. Нещастя з нами$7
— Але ж я відчуваю, — жалібно сказала вона.
— Колись такі явища називали забобонами.
Вона пильно поглянула на нього, помовчала. її глибокі очі сповнились печаллю.
— Тепер так не кажуть.
