— Це дуже небезпечно, Артуре, — спробувала вiдмовити мене сестра. — Смертельно небезпечно. Тодi ти мало не загинув.
— Але ж не загинув.
— Вдруге може не пощастити.
— А проте я ризикну. Вiдiйди вiд Джерела, сестричко. А краще, повертайся в матерiальний свiт.
Переконавшись, що моє рiшення остаточне, Бренда зiтхнула й заперечно похитала головою:
— Нiкуди я не пiду, Артуре. Я залишуся тут i страхуватиму тебе.
Трохи подумавши, я кивнув:
— Гаразд.
— I ще одне, — додала сестра. — Не забувай, що вiд тебе залежить життя Бронвен; не забувай, що маєш доньку; не забувай про нас iз Брендоном, про Дейдру й Дану. Ми всi любимо тебе i не хочемо втратити.
— Я знаю, — вiдповiв я й поцiлував Бренду в губи. — Я пам’ятатиму про це.
Я лiг на траву i спрямував погляд у мiнливе небо Безчасiв’я. Надi мною завис Образ Джерела, i через нього я почав черпати енергiю.
Рiки, моря, океани Сили вливалися в мене, а я поглинав їх, мов губка, i вiдчував, як вiбрують мої нерви вiд нелюдської напруги. Я вже накопичив колосальний заряд енергiї — i продовжував, продовжував черпати її з Джерела...
— АРТУРЕ! — злякано гукнула Бренда. — ЗУПИНИСЯ! ГОДI!
Я й сам розумiв, що це вже занадто, але мета була така близька. Я майже досяг її... I таки досяг!
Моє тiло лежало на травi пiд небом Безчасiв’я, а розум блукав у похмурих надрах Джерела — набагато глибше, нiж дев’ятий рiвень Кола Адептiв. Мене оточувала слiпуча пiтьма.
„Що ти шукаєш, живий? — зненацька пролунав у моїй головi безбарвний, позбавлений емоцiй голос. — Чому ти тут, коли ще твiй час не настав?”
„Хто ти?” — запитав я.
„Суть”, — почув у вiдповiдь.
„Хто-хто?”
„Я суть, матриця особистостi, якщо завгодно, душа вмерлого адепта. Колись i ти мешкатимеш тут, а як негайно не заберешся — то дуже й дуже скоро”.
Я мiг би злукавити i сказати, що цiкавiсть подолала в менi страх. Але буду вiдвертий: я не вiдступив лише тому, що мене паралiзувало вiд жаху. Я був готовий до зустрiчi з ким завгодно — тiльки не з мертвою душею.
„Ти ще тут?” — за секунду озвалася суть.
„Я не пiду, поки не отримаю вiдповiдi на свої запитання”, — набравшись хоробростi, заявив я.
„Що хочеш знати?”
Я почав був говорити, але суть перебила мене:
„Ти звернувся не за адресою. Якщо наважишся, зачекай. Я викличу потрiбну тобi суть”.
Я наважився й зачекав, попри наполегливi заклики Бренди повертатися. Минуло не бiльше десяти секунд, проте для мене вони розтяглися в сторiччя, а прес вагою в трильйони гiгатонн все дужче тиснув на мене. I нарештi почувся такий самий безбарвний голос:
„Я слухаю тебе, Артуре Пендрагон. Про що ти хочеш запитати?”
„Насамперед, хто ти?”
„Насамперед, я суть”.
„А ким ти була за життя?”
„Хазяйкою Джерела — аж поки Бронвен Лейнстер убила мене”.
Зiзнатися, я чекав такої вiдповiдi.
„Ти Вiв’єна?”
„Нi, мене звали iнакше. Колись я була Дiаною iз Сутiнкiв”.
Наступної митi я ледве не випустив з пiд контролю всю енергiю, що накопичилась у менi. На щастя, Бренда була напоготовi й пiдстрахувала мене.
„Дiана... Ти — Дiана?!”
„Я
„Дiано, рiдна...”
„Я вже не Дiана. Твоєї Дiани не стало, коли вона потрапила в серцевину Основного потоку Формотворчих i втратила своє тiло. Вона мала пiти в небуття, але Джерело прийняло її i зробило своєю Хазяйкою. Так з’явилася я — остання зi справжнiх Хазяйок Джерела”.
„А як же Бронвен?” — це запитав не я; через мене запитала Бренда. Сам я майже нiчого не тямив; я був розгублений, розбитий, приголомшений. Я так прагнув знайти Дiану — i знайшов її...
„Бронвен несправжня Хазяйка, — сказала суть, колишня Хазяйка й колишня Дiана. — Я й сама була не зовсiм справжньою Хазяйкою, а Бронвен — взагалi лише найбiльш наближений до Джерела адепт. Тепер Джерело не потребує Хазяйки як такої, тепер воно само контролює своїх адептiв. Моя програма працює бездоганно”.
„То це ти ввела новi правила?”
„Почасти так. Глибоке почуття Посвяченого до свого Провiдника виникало й ранiше, це був просто супутнiй ефект занурення в Джерело. Я скористалася з цього, щоб створити програму контролю за адептами. А потiм дозволила Бронвен убити мене. Це все, Артуре. Ти вже дiзнався, що хотiв, тепер iди. Твоя присутнiсть будить у менi Дiану, i якщо це станеться, вона забере тебе до себе. А тобi ще рано помирати”.
„Дiано... тобто суть. Ти причетна до викрадення Дейдри i вбивства її батька?”
„Шляхи Джерела незбагненнi, — туманно вiдповiла суть. — Але не вини в цьому Дiану. Її карма чиста”.
„Але...”
„Наша розмова закiнчена, я йду. Прощавай, Артуре”.
„Дiано! — гукнув я. — Дiано, стривай!”
Вiдповiдi не було. У надрах Джерела панувала могильна тиша.
— АРТУРЕ, — покликала мене Бренда. — НЕГАЙНО ПОВЕРТАЙСЯ! ОБРАЗ НАКРИВАЄ ТЕБЕ. Я НЕ МОЖУ НIЧОГО ВДIЯТИ.
— Зараз, — вiдповiв я i востаннє звернувся до надр Джерела, де мешкали сутi померлих адептiв: „Якщо хтось чує мене, хай передасть тiй, котра була Дiаною, що вона подарувала менi чарiвну дочку. I нехай вона знає, що я нiколи її не забуду”.
На щастя, менi вистачило сил i витримки не зiрватися в останнiй момент. Я повернув Джерелу всю енергiю, яку взяв у нього, i лише потiм дозволив собi знепритомнiти...
*
Я отямився пiд тим самим мiнливим небом Безчасiв’я, змучений i розбитий. Поруч сидiла Бренда й сумно дивилася на мене.
— Сестричко, — з боязкою надiєю промовив я. — Менi це наснилося?
Вона спроквола похитала головою:
— Нi, Артуре. Це було насправдi.
Я поклав голову їй на колiна й заплакав.
— Боже, що я накоїв! Навiщо я
— Ти зможеш, — сказала Бренда. — Ти мусиш. Заради доньки, заради всiх нас. Ти дуже потрiбен нам, ми всi тебе любимо.
— Я теж вас люблю, — вiдповiв я, витираючи сльози об сестрину спiдницю. — Але якщо Пенелопа дiзнається...
— Вона не дiзнається, Артуре. Нiхто нiчого не дiзнається. Це буде нашим секретом, нашою страшною
