Син Cутiнкiв i Cвiтла

— От що, Моргане, — шепнула я йому. — У нас намiчається серйозна жiноча розмова, тож...

— Натяк зрозумiв, — вiдповiв Фергюсон. — Пiду помилуюся тим, як Пенелопа милується своєю сестричкою.

Я пройшла в бiблiотеку i влаштувалася в крiслi поруч iз Дейдрою. Помiтивши мене, вона захлопнула книжку й поклала її на стiл. Як виявилося, це була iлюстрована „Енциклопедiя сiмейного життя”.

— Бачиш, — гiрко мовила Дейдра. — Взяла перше, що пiдвернулося пiд руку, i... А втiм, це не дивно. Дана часу не гає, активно готується стати зразковою дружиною.

— Якщо чесно, — запитала я, — ти ображаєшся на неї?

— Якщо чесно, то так. Проте бiльше я злюся не на неї, а на саму себе, на свою долю. Якби я завагiтнiла... Нi, це негiдно. Цим би я тiльки прив’язала до себе Артура, але не повернула б його любов.

— Вiн дуже страждає, повiр.

— Я знаю, я вiдчуваю це. Пiсля коронування вiн сильно змiнився. Не скажу, що однозначно погано, але вiн став iншим.

Я промовчала. Лише я знала, щo насправдi змiнило Артура — його подорож у надра Джерела, у самiсiньке його пекло, i зустрiч там iз привидом Дiани. З її мертвою душею, iз суттю. Правду кажучи, я боялася, що це зламає його — та, на щастя, мої побоювання не справдилися. Артур виявився сильнiшим, нiж я думала. Так, вiн втратив частку своєї життєрадiсностi, став бiльш замкнутий i похмурий — сподiваюся, тимчасово. З iншого ж боку, пережите змусило його внутрiшньо зiбратися, мобiлiзувати всi свої ресурси, внаслiдок чого вiн здобув цiлiснiсть натури, остаточно подолав рештки своєї роздвоєностi, породженої двоїстим сприйняттям минулого, — легкої форми шизи, як вiн сам це називав.

— Дейдро, — почала я нерiшуче. — Я вже пропонувала тобi...

— Корону Свiтла?

— Так.

— Краще не треба. Все одно я не погоджуся, бо не кохаю Брендона. Мене лише вабить до нього — але це минуще, ти ж сама казала. За двiйко мiсяцiв цi чари розвiються, я вiдчуватиму до Брендона лише симпатiю... а цього замало для подружнього життя. Я не хочу зробити його нещасним. I самiй стати ще нещаснiшою.

Я зiтхнула. Мiй розум погоджувався з Дейдриними словами. Однак серцю не накажеш — а зараз моє серце говорило вiд iменi Брендона.

— Але ж вiн тобi подобається, так?

— Подобається. I тепер... коли знаю про дитину Артура й Дани, я могла б переспати з ним. Та хiба це зарадить нашим проблемам?

— Цiлком може зарадити. Вам треба лише разом зануритися в Джерело, i тодi... словом, якщо ти маєш схильнiсть покохати Брендона, то покохаєш його.

Дейдра сумно хитнула головою:

— Разом зануритися, кажеш? Здається, я розумiю, що ти маєш на увазi. Не просто зануритись удвох — а разом! Це схоже на ритуальне злягання.

— Не в бiльшiй мiрi, нiж перша шлюбна нiч. У певному розумiннi, це теж ритуальне злягання, але нiхто не бачить у цьому нiчого негожого. Що заважає тобi й Брендоновi провести вашу першу шлюбну нiч у Безчасiв’ї?

Дейдра ненадовго задумалася.

— Мабуть, нiчого... за винятком мого небажання. Може, згодом, коли я розлюблю Артура, чи, принаймнi, змирюся з його втратою... А крiм того, менi ще кiлька рокiв чекати пробудження мого Дару, тож питання про... про шлюбну нiч у Безчасiв’ї поки не актуальне.

— Цi кiлька рокiв можуть пролетiти за лiченi днi, — зауважила я. — У швидкому потоцi часу.

— Для вас — так, але не для мене. Я багато б вiддала, щоб чимшвидше визрiв мiй Дар, але час не обдуриш. I якщо я мушу прожити ще кiлька рокiв у чеканнi, то волiю прожити їх на батькiвщинi.

— Що ж, — сказала я скрушно, — воля твоя. Що ти збираєшся робити?

— Жити, — просто вiдповiла Дейдра. — Окрiм кохання, на свiтi є ще багато цiкавих речей. Наприклад, математика... — Вона кволо всмiхнулася. — Знаєш, до шiстнадцяти рокiв я взагалi не цiкавилася хлопцями, а цiлiсiнькi днi вивчала трактати з алгебри, геометрiї й астрономiї. Ми з Колiном були обоє рябоє, тiльки йому бiльше подобалася алхiмiя. Якби ти з’явилася ранiше зi своїми книжками з вищої математики, я б, мабуть, не кинулася в тi дурнi гульки. А згодом, може, й не покохала б Артура... i, може, це було б на краще... — Дейдра замовкла i спрямувала свiй погляд на книжковi полицi, заставленi здебiльшого художньою лiтературою.

— I як тепер з Артуром? — запитала я.

— Нiяк. Я вже казала, що не намагатимусь утримати його. Мабуть, сама звернуся до архiєпископа з клопотанням про розлучення.

— Звинуватиш його в подружнiй зрадi?

— Нi. Просто зажадаю анулювати наш шлюб на тiй пiдставi, що де-факто вiн ще не вiдбувся.

Я недовiрливо глипнула на неї:

— Невеже?!

— Авжеж. Вiд дня вiнчання ми жодного разу не спали разом. Щовечора Артур знаходив який-небудь привiд, щоб не лягати зi мною в лiжко. Отакий вiн переконаний однолюб. — Дейдра помовчала, явно вагаючись, а потiм додала: — Боюся, Дана не була така принципова у своїх стосунках з Брендоном.

Я похитала головою:

— Нi, не була...

За нами хтось делiкатно прокашлявся, привертаючи нашу увагу.

Я озирнулася й побачила в дверях бiблiотеки незнайомого чоловiка, одягненого в елегантний сiрий костюм iз краваткою на золотiй шпильцi. Вiн був середнього зросту, худорлявий, русявий. Його негарне, але привабливе веснянкувате обличчя менi когось нагадувало... Так, звiсно ж, Бронвен — у її подобi незрiлої дiвчинки-пiдлiтка.

Поруч зi мною зойкнула Дейдра:

— Колiне! Ти?..

Гiсть усмiхнувся — i усмiшка зробила його лице майже красивим.

— Менi можна ввiйти?

— Так... звичайно... — схвильовано мовила Дейдра, вставши з крiсла. — Проходь. Я... я така рада тебе бачити, Колiне.

— Взаємно, сестричко.

Енергiйної, трохи незграбною ходою вiн наблизився до нас, поцiлував Дейдру в щоку, а мене привiтав чемним кивком.

— Якщо не помиляюся, ви Бренда, сестра Артура.

— Вгадали, — вiдповiла я. — А ви, мабуть, Колiн, брат Бронвен.

— I колишнiй король Логрiсу. — Колiн знову всмiхнувся. — До ваших послуг, принцесо.

Менi вiн одразу сподобався. З Артурових розповiдей я уявляла його iншим — нервовим, неврiвноваженим, закомплексованим. А передi мною стояв респектабельний чоловiк, упевнений у собi i, як менi здалося, цiлком задоволений життям. Вiн назвав себе колишнiм королем Логрiсу не з гiркотою, а з добродушною iронiєю — так, нiби згадував про свої несерйознi дитячi витiвки.

Тим часом Дейдра вiдступила вiд Колiна на два кроки i змiряла його жадiбним поглядом.

— Ти так змiнився! Де ти пропадав? Чому не давав про себе знати? Я так скучала за тобою.

— А я ще дужче. Багато рокiв не бачити тебе було для мене важким випробуванням.

— Багато рокiв? — перепитала Дейдра.

— Менi вже за сорок, — вiдповiв Колiн. — Двадцять рокiв без тебе.

— Двадцять рокiв! Цiлих двадцять рокiв... I що ж ти робив увесь цей час?

— Багато чого. Мандрував, бачив рiзнi свiти, набирався розуму, позбувався дурощiв, припускався помилок i на них учився. Словом, не нудьгував.

— Пiдтримував зв’язок iз Бронвен?

— Постiйно. Час вiд часу ми навiть подорожували разом.